ЕКСКЛЮЗИВНЕ ІНТЕРВ'Ю з бійцем Легіону «Свобода Росії»

Про діяльність РДК (Російського добровольчого корпусу) і Легіону «Свобода Росії» в Україні вже давно ходять легенди. Багато хто не вірив у те, що серед росіян знайшлися ті, хто перейшов воювати на бік України проти «соотєчествєніков». Та після кількох гучних операцій в бєлгородській області і диверсій на прикордонній території в рф – до роботи цих підрозділів зріс інтерес. Журналістам видання «Insider Media» вдалось дізнатись, що у одному з таких інтернаціональних військових формувань служить мешканець Волині. Олег Казаков – народився в Узбекистані і довгий період проживав у Москві. Нині він – у одній з найгарячіших точок на сході країни. Про те, як він потрапив на Волинь, чому пішов воювати проти росії на боці України і чи понесуть, на його думку, окупанти спокуту за скоєне – він розповів в ексклюзивному інтерв’ю Елі Коротинській.

– Розкажи звідки ти, хто за національністю, скільки років, про сім’ю і як потрапив в Україну.

– Народився я в Узбекистані у 1990 році. Я – росіянин. У 2004 році з Узбекистану переїхав в Росію. Отримав середню освіту і в 2008 році переїхав до Москви. Вступив до вищого навчального закладу на юриста. На початках підробляв у McDonald's. Вперше потрапив в Україну на Євро-2012, коли McDonald's відправив працівників на допомогу в Київ. Там і познайомився з дівчиною з Волині, зав’язались стосунки і вже у 2013 році вона стала моєю дружиною. У нас народився син Ілля. Спочатку поїхали в Москву, але дружина повернулась на Волинь. Вже у 2014 році я теж переїхав жити в Україну. Щоправда згодом ми з дружиною розлучились, але в мене тут росте син. Він народився в Україні і я за стільки років живучи тут вважаю Волинь своїм домом.

– Хто ти за національністю, яке у тебе громадянство і в якому статусі ти перебуваєш в Україні?

Я за національністю росіянин, громадянин російської федерації. У мене наразі посвідка на постійне місце проживання, яку мені видали ще у 2016 році, щоб я міг офіційно працювати в Україні. Проблем з докуметами ніяких не виникає, але в подальшому я хотів би мати громадянство України. Але це вже буде по закінченню війни.

– Як ти сприймав раніше відносини між Україною та росією. Як сприйняв початок війни у 2014-му і яким було для тебе 24 лютого 2022 року – день початку повномасштабного вторгнення?

Я ніколи не міг би повірити в це і не думав, що це станеться. Я всім своїм друзям казав,  що не вірю, що буде повномасштабне вторгнення і це почнеться 24 лютого. Якщо говорити про 2014-й рік, то скажу відверто, я ще тоді був «дитя пропаганди». Ми навіть радувались, що Крим повернувся. Визнаю, коли я у 2014-му році переїхав в Україну, то ще жив на іншій планеті, бо я ще не вірив, що росіяни можуть вчиняти вторгнення, окуповувати, самі по собі стріляти. З часом я зрозумів, що все що розказують в росії по телевізору - брехня, що в цій війні дуже багато неправди, що росія не має права втручатись в життя інших країн і ЗСУ захищають свої території і своїх людей. 24 лютого я зустрів у своєї подруги в Заборолі. Іра мене розбудила і каже: «почалась війна». В мене був шок. Шок від вибухів, сирен. Ніхто не розумів що відбувається. Кілька днів поспіль ми сиділи в новинах, в телевізорі та інтернеті, читаючи і дивлячись на весь цей жах. Мої друзі з перших днів пішли на війну. Я теж пробував і в ЗСУ, і в тероборону питав як попасти. Але всюди мені казали – ні. З моїм паспортом краще не йти і посидіти дома.

– Що тебе пов'язує з росією і чи не думав ти повернутись?

До 24 лютого 2022 року я ще думав, що повернусь в Росію. Я думав поживу, малий виросте і я поїду назад. Але після 24 лютого я вже нікуди не збираюсь, тим паче я тепер в такому підрозділі служу то… ну поки путін там – я точно туди не повернусь. У мене там залишились мама, рідні. Спочатку війни, зрозуміло, що вони мене кликали – «Давай додому». Я сказав чітко: або ми розмовляємо про щось інше, або не спілкуємось взагалі. Вони не вірили що таке дійсно відбувається в Україні. Я намагався їм показати ці всі злочини, ці всі знущання, це пекло, але вони не вірили. В них одна була відмовка: «ти це на свої очі не бачив, значить цього не було». Тому я сказав на тому – все. Або ми говоримо нормально, або ми не спілкуємося взагалі. Якою є для мене росія... там просто живе стадо баранів. Їм що сказали зробити – вони те й роблять. Без власної думки, без власної позиції. Просто стадо. От і все.

– Чому ти прийняв рішення йти на війну і чому на боці України?

Основний порив йти на війну - захищати свій дім і свою сім’ю. Я в Україні живу вже 9 років. Я полюбив цю країну, я вважаю її своїм домом. Навіть без громадянства. Громадянство не робить тебе вищою кастою. Яка різниця, є в мене громадянство чи немає – я люблю цю країну. До мене всі ці 9 років люди нормально відносились, тим паче, що я – москвич і живу на західній Україні. Звісно, коли війна почалась то стало набагато більше підколів. У декого була до мене недовіра. Але всіма своїми вчинками я доводжу, що я свій. Я не чужий, не зрадник.

Чому пішов – я вважаю, що будь-який адекватний чоловік, повинен стати на захист своєї сім’ї і своєї країни. По-перше – я пішов через Іллю, аби він жив тихо і спокійно. А потім вже почались втрати… коли загинув друг з «АЗОВУ», потім кум загинув, потім швагро… це для мене були важкі втрати. Це мене і підштовхнуло до того, що треба йти.

– Чи мав колись відношення до служби в армії, чи користувався зброєю і яке в тебе було уявлення про військо загалом?

Ні я не служив в армії і навіть там в росії в очі не бачив свій військовий квиток. Ніколи зброю в руках не тримав, ну хіба що на полюванні з рушниці стріляв і все. Тому до того, як потрапив у свій підрозділ – ніколи не тримав у руках ні автомат, ні пістолет.

– То зрештою, в якому підрозділі ти воюєш: звання, посада?

Мій підрозділ… ну тепер вже всі знають, що ми існуємо і він існує. Це – Легіон «Свобода Росії». Ми підпорядковані безпосередньо Міністерству оборони. Тут майже всі – росіяни. Є хлопці, які прийшли звідти, є такі як я, які живуть в Україні. З Європи люди поприїжджали. Навчали нас  4 місяці. Ми і стріляли, і окопи копали, чого тільки ми не робили. У нас було хороше навчання, не гірше, а може навіть і краще, ніж в деяких підрозділах ЗСУ. Нами насправді інструктори займались потужно. Звання у мене просте – солдат. Посада – заряджаючий. Я – мінометник.

– У Легіоні «Свобода Росії» дійсно усі виключно росіяни та вихідці з колишнього СРСР? Чи можливо все ж таки кістяк підрозділу формують українські військові?

95%  - громадяни російської федерації. Я тут собі реально знайшов молодшого брата – пацану 19 років. Він спеціально з росії перейшов сюди, аби воювати за Україну. Він любить Україну і стоїть тут за правду. У мене багато хороших побратимів. Вони мені всі дорогі. Ми вже пів року разом. Звісно довгий час притирались і далі притираємось.Тут всі різні. Різного віку.

– Головна мета та ідея вашого підрозділу?

Спочатку – перемога України, а вже потім – повалення влади в Росії. Україна переможе і будемо братись відбудовувати свою країну.

– Яким є життя твого підрозділу: забезпечення, харчування...

Після навчання нас відправили в сектор. Ми були в Донецькій області. У нас 2 мінометних розрахунки, тому працювали на виїздах почергово. З харчуванням і забезпеченням взагалі немає ніяких проблем. У нас є все і навіть більше. Ми підписали контракт з Міністерством оборони, нам вже видали військові квитки. Так що маємо офіційний статус. Це там в росії нас називають терористами і бойовиками. А в Україні ми такі самі військовослужбовці, як і всі.

– Чи не відчуваєте ви якоїсь недовіри чи дискримінації від інших підрозділів ЗСУ, чи навпаки вас поважають за те, що ви громадяни росії пішли воювати за Україну проти тієї ж росії.

Я б не сказав, що до нас є якась недовіра. Насправді дещо просідала медійна сторона і українці були мало поінформовані про наш Легіон «Свобода Росії». Люди не вірили, що може бути так, що росіяни можуть воювати проти росіян. Коли перше моє відео-інтерв’ю вийшло з Золкіним, коли я відкрив обличчя – певно багато хто здивувався. Я знаю що в мене там мама, родичі в росії. Я ж то живу тут. Їх не завжди хвилювали мої проблеми. А тут я пішов… взяв і пішов на війну, взяв зброю в руки. І тоді почали знайомі писати і просто люди – «ооо ви правда існуєте!» Ніхто не вірив. Але після останніх подій, то думаю не треба вже нікому нічого доказувати. Вже все всі самі побачили. Ми показали що ми існуємо і є повноцінною бойовою одиницею. Звісно -  в нас є своя символіка свої емблеми. У нас специфічні шеврони, але ми їх зі зрозумілих причин не носимо. Я думаю, якщо люди побачать на військовому шеврон зі словом росія, то певно ніхто не буде питати чому такий шеврон і що він значить – зрозуміло що буде негатив, ще й по «таблу» дати можуть. А загалом ні – ніякої дискримінації, зневаги немає від інших військових. Я ж кажу – ми такі самі військові, як і решта і робимо одну справу.

– Коли вперше прийшло усвідомлення, що ти – справжній військовий і ти – виконуєш важливе завдання.

Перший раз прийшло усвідомлення, що я військовий тоді, коли приїхали в сектор, коли вперше приїхали на позиції, коли вперше почули стрільбу і як літають снаряди. Коли ти знаходишся на полігоні – це одне, бо це стріляють свої. А там тривоги немає і в будь-який момент ти розумієш, що може прилетіти. Було, що біля нас прилітало, але всі лишились живі і неушкоджені. Я взагалі дивуюсь, це якась дурна війна – коли ти працюєш (на мінометі) а поруч бабулька на сусідньому городі землю перекопує. Ти стоїш весь в броні, а вона в хустинці стоїть з тяпкою…

– Коли і як прийшло розуміння, що доведеться вбивати «соотєчєствєніков»?

Так, одного разу я якось сидів і задумався: це ж якби мої «согражданє»… Але вже через хвилину це в мене пройшло. Це – ворог. Не ми до них прийшли, а вони до нас. Я це завжди і всім кажу. Те що в них там пропаганда накачала… я в 14 році ну не зовсім такий був відбитий, але ще трохи думав що росія могуча держава, друга армія світу. Я думав що в нас реально армія крута. А після 24 лютого… та яка вона там крута. Всі все вже зрозуміли. Але все-одно ворога не можна недооцінювати. Те що там показують по телевізору, цих «чмобіків», то це одне. Це ІПСО. На полі бою ворог показує зуби і сильний оскал. Якщо він прийшов до мене додому зі зброєю в руках – все: він не мій «соотєчєствєнік» - значить він мені ворог. У мене просто ще російське громадянство таке саме як в нього, і не більше. Колись мені одна жінка сказала тут в Україні: «Ти зобов’язаний любити свою батьківщину, але не політиків». Я люблю, бо вона красива країна, велика. Є куди зїздити є що подивитись, але от люди – дибіли.

– Чи є в тебе серед знайомих в росії ті, хто пішов воювати проти України? Якими б були твої дії, якби в реальному бою, за реальних обставин ти з кимось із них зустрівся очі-в-очі?

Чи хтось воює з моїх друзів – чесно кажучи не знаю, бо не спілкуюсь ні з ким. Можливо. Ймовірно. Зараз тобі буде шок-контент – в мене рідний батько, який мене в 2 роки покинув – пішов воювати добровольцем. Це мені нещодавно мама сказала. Якби я на полі бою зустрів свого батька – я б застрелив не думаючи. В мене і так все життя до нього ненависть і неприязнь – він «кончений наркоман». І якщо вже навіть таких беруть в армію, то яка це армія… Якого біса він сюди прийшов? Щоправда, якби можна було взяти в полон – я би взяв. А ні – я би грохнув не думаючи. Можливо… десь там би всередині і щось йокнуло, але думаю ні.

– Активність наших ДРГ постійно пов’язують з діяльністю твого підрозділу Легіону «Свобода Росії» і РДК. Ці історії обростають плітками та легендами. 

З приводу роботи свого Легіону я не буду нічого казати, бо я не маю права. Всі бачать новини і що говориться – це той об’єм інформації, що в праві озвучувати тільки командування. Я не можу розголошувати більше.

– Яким на твою думку може бути подальший розвиток подій у війні росії проти України.

Наразі головне завдання вигнати їх звідси. Вигнати з України. Я не знаю, як по іншим напрямкам, бо багато де є зрушення і цілі території вже деокуповано. Але в Донецьку це зробити буде дуже важко. Скільки разів я сидів на трансляції, коли пташки запускають в небо, то скажу відверто – вони там за 9 років зарились капітально. Буде дуже важко їх звідти витащити. Але тішить те, що партнери дають зброю. Значить ми це зробимо. А далі шо? Виженемо а далі будемо відбудовувати країну.

– Уявімо що війна закінчилася перемогою України і капітуляцією путіна. На твою думку, росія буде здатна усвідомити і визнати всю вину у скоєних злочинах?

Ні! Ні! І ще раз ні! Вони не усвідомлять що накоїли. Можливо через – 10-20-50 років. Вони ж люблять казати, що Росія ніколи не програє. Вони можуть сказати, що це «жест доброї волі», або по типу вони закінчують війни, а не починають. Ні, вони не визнають своєї поразки. Вони знайдуть 100 відмазок чому вони програли. Навіть якщо зміниться влада, яка визнає що програла, звичайні люди скажуть: «оооо, нам в голову набили, ми не винні, то все влада». Це мабуть повинно минути років 50,  щоб самі люди змінились. Ну по-правді – які ми їм вороги? Ми слов’яни, у нас православна церква. А вони кажуть – ми хохли. Та мені взагалі по барабану хто: якщо ти прийшов до мене зі зброєю – значить ти мій ворог. Вони до цього говорили, що вони брати нам. Але які вони брати? Коли вони вночі, як скоти вбивають дітей, жінок, стареньких людей, загалом мирне населення. Чому вони обстрілюють міста вночі? Бо вони програють нам на полі бою і ось так вони всю свою злобу і ненависть виплескують. Вони не можуть інакшим чином, а просто вивертають свою злобу і нищать мирне населення.

– Ти хотів би повернутись в росію? Показати її своєму сину? Якою на твою думку вона буде після війни.

Звісно, я б хотів коли-небудь повернутись в росію. Побачити своїх рідних. Іллюшу взяти з собою, ну якщо це буде його особисте рішення, тоді да. Але це в росії повинно все сильно змінитися. Це має змінитись вся верхівка влади, все це «гнильйо» зникнути, бо ж всі розуміють – якщо я перетну кордон мене в росії відразу затримають як терориста. Можливо колись я б і поїхав, але тільки для того, щоб побачити батьків… Мама знає що я воюю. Там сльози і плач. На початках було багато мови – чи ти готовий вбивати. Але це моє рішення. Я його прийняв самостійно і перейшов воювати на сторону добра.