Хірург з Краматорська: коли мізки витікають на ноші – не до пластики

Ліпосакція, мамопластика, ліфтинг, чи блефаропластика – типовий перелік послуг пластичного хірурга в Україні. За словами фахівців, після повномасштабного вторгнення, цей ринок послуг значно просів, адже багато жінок виїхали за кордон тому попит на такі послуги краси відповідно впав. До того ж – скоротились доходи населення, тож більшість потенційних клієнтів відклали бажані зміни у зовнішності до кращих часів. Що вже й казати про розвиток пластичної хірургії на півдні та сході країни, де нині ведуться активні бойові дії. Та виявилось, це зовсім не так.

*****

Під час чергового відрядження на Донеччину на початку січня я отримала поранення, в результаті чого з важкими опіками була госпіталізована до лікарні міста Краматорська. Для мене стало справжнім відкриттям, коли дізналась, що при поступленні випадково потрапила у руки справжнього пластичного хірурга. Юрій Михайлович Скок – хірург, завідувач опікового відділення Центральної міської лікарні міста Краматорськ. Його спеціалізація – пластична хірургія. Здавалося б звучить абсурдно «ПЛАСТИЧНА ХІРУРГІЯ – у ПРИФРОНТОВОМУ МІСТІ». Та нині цей напрямок медицини через нові виклики – набув дещо іншого відтінку і значення. Про те, що змінилось після повномасштабного вторгнення та в яких умовах доводиться працювати ми принагідно розпитали Юрія Скока.

*****

– Пластична хірургія у Краматорську??? Це як?

– Я відразу вам скажу одну річ – у нас в Україні пластична хірургія офіційно відкрилась тільки в червні 2022 року. Себто до цього в нас в Україні не було пластичної хірургії відповідно – не було спеціальності «пластичний хірург». Потрібно було навчатись за кордоном. Нині ж у нас є і спеціальність, і посада, і може навіть відкриватись відділення пластичної хірургії. Бо до цього не існувало ніякої юридичної бази для офіційного розвитку цього напрямку.

– Як ви стали пластичним хірургом?

– В сфері пластичної хірургії я працюю недавно – всього 3 роки. На базі хірургії тут на Донеччині і в Києві я оперував в приватних клініках.

Вийшло так, що я потрапив у перший потік пластичних хірургів, які офіційно випестились в Україні. Навчались ми з лютого 2022 року. Потім оце почалось повномасштабне вторгнення, стало важче і страшно, та й взагалі чи варто це все продовжувати. Але наш професор сказав – йдемо за обраним курсом в режимі Zoom. Тому ми пройшли спеціалізацію і працюємо тепер офіційно.

– Чому саме цей напрямок і як обирали цю спеціалізацію?

– Я сам з Донецька. Навчався у Донецькому національному медичному університеті. Ми переселенці. У 2014 році ми з дружиною одразу виїхали з Донецька. Деякий час шукали де зачепитись, та зрештою переїхали в Костянтинівку і Краматорськ, тому тут і осіли. У мене дружина і двоє дітей. Моя дружина - косметолог, має власний кабінет.

Після повномасштабного вторгнення я вивіз сім’ю звідси, тож тепер вона працює в Києві. Загалом хірургічною практикою займаюсь з 2016 року. До того працював в Макіївці в лікарні. Нині працюю хірургом і завідувачем відновленого опікового відділення у лікарні Краматорська.

– І навіть за таких умов є попит на ваші послуги, як пластичного хірурга?

– Я скажу вам так: потреби жінок нікуди не зникли. Звісно планових операцій стало менше. Але оперуються. Незважаючи ні на що, мої клієнтки приїжджають навіть сюди і з Києва, і з Дніпра. На сьогодні це звісно не стільки лістинг чи блефаропластика, чи груди… це переважно пластика мінно-осколкових поранень, рубців. Пацієнтів стало значно менше, адже практично все місцеве населення виїхало. Разом з тим, я в середньому раз у місяць їжджу до дружини та дітей на кілька днів у Київ. Тому також і в столиці приймаю пацієнтів та оперую. Отак і працюємо – туди-сюди і ще намагаємось підвищувати рівень кваліфікації.

– Які випадки трапляються найчастіше і з чим доводилось зіштовхуватись в роботі?

– Як я і казав, найбільш поширені випадки з чим мені тут доводиться зіштовхуватись це звісно мінно-вибухові поранення. Це практично завжди – тривалий час загоєння, деформації тканин, рубці на шкірі. І саме тут треба віддати належне такому напрямку, як пластична хірургія. Але в першу чергу я – хірург. Я оперую різне. Тут, і Краматорську багатьом лікарям довелось стати універсальними фахівцями. У нас є травматологія в іншій лікарні, куди привозять хворих з переломами. Але якщо виявляють осколок в черевній порожнині або грудях – ми їздимо туди оперувати на місці. Коли осколок пошкоджує тіло це дуже важкі поранення, які потребують не лише оперативного втручання, а й тривалого відновлення. У нас було і постійно надходять багато поранених внаслідок бойових дій, обстрілів, ДТП чи в наслідок побутових надзвичайних ситуацій. Як і військових, так і цивільних… Привозили потерпілих з вивернутими на зовні нутрощами… руки, ноги посічені, відірвані, відсічені, які висять… Так, усе, що може бути в найжахливішому фільмі жахів і словами не описати… В нас тут були пацієнти, в яких і мізки витікали, просто витікали на ноші, по підлогу… Одного разу привезли такого пацієнта – живий, при тямі, а черепна коробка відкрита і сіра речовина просто витікала назовні. Медсестри втрачали свідомість і ледь не блювали, але… Самі розумієте, тут не до пластики... ми лікарі і мусимо зробити усе, аби врятувати людину. Ой багато такого було.

– Краматорська міська лікарня на сьогодні є однією з найпотужніших на Донеччині. Тим не менше це місто прифронтове і часто піддається обстрілам…

– Так, у нас в штаті два хірургічних відділення, відновлено опікове відділення, яке я очолюю, гінекологічне, травматологічне відділення, терапія, неврологія – усе, як в багатопрофільній лікарні. Ми самодостатня медична установа. В умовах військового стану, через те що ми розташовані у прифронтовій зоні – в нас дуже багато поранених і військових, і цивільних, тому режим роботи дещо інший, аніж у міських лікарень в інших регіонах. Звісно більшість військових приймає шпиталь, але ми допомагаємо чим можемо.

– Чого найбільше потребує ваша медустанова?

– Після повномасштабного вторгнення нам дуже багато почали привозити волонтери і благодійні організації, які почали постачати те, чого в нас ніколи не було донині. Тому по медикаментах, антибіотиках, перев’язувальних матеріалах - в нас всього вистачає. Багато присилають з-за кордону. Я раніше працював медпредставником, мої колеги і керівництво виїхало, але вони знали що я лишився і працюю тут, а тому організовували і доставляли усе цілими фурами. Дуже багато всього понавозили. У нас по опіковому єдине чого бракує, так це ксеношкіри – це або синтетична шкіра, або свинна. Це не потрібно зрізати пів міліметровий шар шкіри у пацієнта, аби перекрити опік. Адже коли ми зрізаємо - виникає ще одна рана. А коли багато опіків, коли ніде брати шкіру, то ми використовуємо ксеношкіру, яка дуже добре працює. Але її в нас немає.

Загалом по лікарні наразі ми нічого не потребуємо особливо, хіба що… у зв’язку з напливом військових, маю на увазі амбулаторних хворих, через те що вони погано харчуються і чим попало… у них практично у всіх проблеми зі шлунком. Військовий шпиталь не має такої бази, тому направляє таких пацієнтів до нас на обстеження, зокрема на фіброгастродуоденоскопію. Апаратів 2, спеціалістів 2, а пацієнтів набагато більше і вони не справляються. При нормальному функціонуванні апарат має робити 8 процедур в день, а їх роблять до 20 в день, працюють з перенавантаженням і то практично на одних військових. Ми піднімали це питання, але таке устаткування дорого коштує і ми не можемо позволити собі його купити, а отримати дуже важко. Можливо знайдуться благодійники чи волонтери. Та й загалом, якби не волонтери – було б все дуже печально.

– Через постійні обстріли з Краматорська повиїжджало багато людей. Чи не відчуває медустанова браку кадрів?

– Дякувати Богу зараз з кадрами більш-менш нормально. Дефіцит звісно є, але ми вже звикли працювати в такому дефіцитному режимі. Весною, коли 8 квітня «прилетіло» по залізничному вокзалу – всі розлетілись: медсестри, санітарки, лікарі… Тоді було дуже важко. Мене навіть дружина кликала - «їдемо в Київ». В мене там і пацієнти, і лікарня – переїжджай працюй. Я їх завіз і наступного дня вже повернувся. Бо я не зміг… не зміг полишити тут все і поїхати.

Багато медиків до нас приходять на роботу з інших міст. Нещодавно комбустіолог з Селідово перейшов працювати. Медсестри та молодший персонал попереходили з інших відділень, які закрили. У нас медсестри взагалі хто звідки – з офтальмологічного відділення, гінекології, онкоцентру.

– Тобто колектив вже підготовлений до роботи в екстремальних умовах…

– Скажу більше - кожен день працюємо в екстремальних умовах. У нас і лікарню обстрілювали. Був «прильот» в гінекологію. Тут під лікарнею 3 вирви від «прильотів» ракет.

Один раз прилетіло навпроти нашого корпусу. Я якраз оперував. Медсестри всі відразу – фіть… я стою, пацієнт дихає, наркоз діє. Всі розбіглись – кричу їм: «Давайте назад, треба продовжувати операцію доробляти». Отак буває.  Коли почалось масове відключення світла ми теж не були готові. Але що робити, включали телефони, світили в рану і так оперували. Потім вже поставили генератор. До речі, луцькі волонтери привезли. Тому принагідно – дякую, бо без них було б дуже погано. Тому працювати при перебоях з електропостачанням та під час обстрілів – для нас звична справа. Але поки працюємо.

– Що найважче зараз дається у роботі?

– Немає нічого, що ми не можемо подолати. Після початку повномасштабного вторгнення вже понад 10 місяців минуло – вже всі втягнулись, робота поставлена, всі знають що робити. Тоді було дійсно важко. Було важко в першу чергу через нерозуміння і незнання – вийде в тебе завтра співробітник чи колега, чи ні. Зараз лишились тут ті, яких можна назвати «кремінь». Якщо приміщення «хірякнуть» - то завтра усі вийдуть на роботу, я навіть в цьому не сумніваюсь. Тут лишився і виріс наново досить загартований колектив.

– Про плани…

– Про плани навіть не питайте. Тут ніхто нічого не планує. Усі просто живуть і працюють. Будуть наступати – будемо виїжджати, а доти – ми працюємо у тому ж самому режимі, який є.

– У режимі, коли над головами літають ракети?

– Ракети… та вже на це ніхто не звертає уваги. Далі працюємо. В планах – перемогти. Інших планів немає. Максимально уваги приділяємо і максимально швидко ставимо на ноги військових – найкращі ліки, посилене харчування, посилений догляд… щоб вони швидше повертались і наближали нашу перемогу. Наше завдання зараз – лікувати рани, які завдає нашій країні і нашим людям війна: зовнішні, внутрішні, душевні. А тоді вже повернемось до розмови про пластичну хірургію.

Еля КОРОТИНСЬКА