«Боюсь померти не встигнувши зробити добру справу», – Ірина Абдуллаєва

Медпрацівниця Ірина Абдуллаєва всього кілька тижнів тому офіційно отримала посвідчення волонтера від Благодійного фонду «Слава». І хоча до активної волонтерської діяльності долучилась після 24 лютого 2022 року, жінка каже – добрі справи намагалась робити завжди, щоб стати гідним прикладом для наслідування.

В інтерв’ю для Insider Media Ірина Абдуллаєва розповіла, як волонтерство допомогло їй рятуватись від тривожних думок у перші місяці великої війни та, як вона у цей період доглядала пацієнтів паліативного відділення.

«Я мама 11-річного сина і завжди намагалась йому подати гарний приклад і прищепити ниточку доброти. Раніше ми часто перед різдвяними святами відвідували діток в різних притулках. Активно долучались до збору подарунків, яку здійснювала «Фабрика Святого Миколая» – приносили книжечки, солодощі та іграшки. Або відвідували покинутих малюків, яким треба було харчування чи іграшки. І хоча фізично контактувати з дітками не можна було, тобто погратись чи ще щось, ми відносили необхідні речі, бачили цю дитинку. Таким чином я намагалась показати синові, що є не тільки добра «рожева» сторона життя, а й люди, які потребують нашої допомоги.

Отак це все і зав’язалось. В основному я намагалась допомагати сусідам, бабусям-дідусям одиноким. Якщо вони потребували якісь ліки, продукти чи медичної допомоги, а я ж медик – це було без питань. А отак вже глобально волонтерством почала займатися з перших днів великої війни. Тоді фізична праця допомагала відволіктись від тривожних думок і залишатись зі ясною головою.

Якраз у перші дні повномасштабного Ігор Поліщук опублікував інформацію про те, що на базі Луцького пологового будинку діятиме паліативне відділення і потрібні волонтери для догляду за пацієнтами.

В основному там були люди прикуті до ліжка, яких родичі покинули та виїхали з країни. Спочатку таких людей було не багато, але з часом їх кількість збільшилась. Були у цьому відділенні також і безхатьки, які раніше були в інших установах. Раніше цими людьми опікувався терцентр, а з початком повномасштабної війни багато працівників просто виїхали з країни тому й виникла потреба, особливо в людях з медичною освітою.

Елементарно замінити підгузки, перевернути правильно людину, погодувати її, дати медикаменти, привести до ладу нігті, помити, розчесати, голову помити – цього всього потребували пацієнти цього відділення. Мені було шкода цих людей, адже якщо не знати, як правильно ці дії робити, то можна тільки нашкодити. Тож, щоб не завдавати людям додаткових страждань я намагалась навчити дівчат, які там працювали, всіх необхідних правил та навичок. В нас були і добові чергування, і денні, і нічні… Люди бували різні навіть з психічними відхиленнями. Або, наприклад, привозять люди свого родича і кажуть – ми не можемо доглядати за ним, адже в нього паралізована одна сторона тіла. Тож звичайно, що ми брали цю людину під опіку.

Щойно ситуація в країні стабілізувалася відділення розформували. За тих пів року бували й випадки, коли пацієнти вмирали, тож ми завжди робили все можливе, аби люди своє життя прожили в теплі, в добрі та нормальних умовах. Дехто з персоналу смерті боляче сприймав, тому доводилось ще і їм надавати психологічну допомогу. Потім ситуація, дякувати Богу, стабілізувалась – людей позабирали додому, когось відправили в інтернат. Я розуміла, що не можу знаходитись у паліативному відділенні  24\7, тому що я прийшла на волонтерських засадах і це психологічно та фізично дуже важко.

На основній роботі ми з колегами теж чергувалися. Я не могла виїжджати за межі міста і по дзвінку мала бути на роботі. Плюс я ще долучалась до приготування їжі військовим та правоохоронцям. От в такому темпі мені було легше проживати ці складні перші місяці повномасштабного.

Пам’ятаю, як того дня, 24 лютого, я прокинулась від телефонного дзвінка – мені дзвонила колега і якраз в цей момент пролунав вибух. Від цього прокинувся мій син, але я спочатку не зрозуміла, що почалась війна. Встала, приготувала їсти, зібрала синові рюкзак на тренування. І лише потім я зрозуміла, що мене на роботу викликають терміново не через «навчальну тривогу». Я попросила сина швиденько одягнутись та зібрати речі першої необхідності. Потім я викликала таксі, щоб швиденько дістатись до роботи, і коли виходила з під’їзду – почула ще один вибух. Сина на роботу з собою вирішила не брати, натомість попросила маму відвезти його в безпечне місце.

В момент, як ми виходили з під’їзду, моя сусідка відкрила вікно і каже «Іра, війна почалась». Я їй теж не повірила. І тільки потім дивлюсь – на вулиці хаос, люди з валізами біжать хто куди, черги біля банкоматів. І тут я знову чую вибух і бачу як від аеродрому летить зграя ворон.

Того дня після роботи я поїхала не додому, а до своєї найкращої подруги. Хоча я переконувала її виїхати з країни, вона лишилась, адже проживає в приватному будинку, і так близько двох місяців ми з нею разом проживали цю війну. Ми разом з нею ховалися в укриття і навіть будили всіх сусідів, щоб вони теж спускалися. Виходить – ми відповідали не лише за себе, а й за інших людей.

Коли ситуація стабілізувалась, я повернулась до себе, хоча й попросила маму, щоб син і надалі залишався з нею в безпечному місці. Сама ж я мала чим зайнятись – робота, паліативне відділення... Потім якось я долучилась до приготування тушкованок. А ще пригадую як я купила два пакети медикаментів і обміняла їх на рації для військових, тому що волонтери не хотіли брати кошти, а запропонували такий собі бартер.

Я знала, що ці препарати дійдуть кому треба, адже це було для людей з Харківщини, вони прислали запит, а потім місцеві робили фотозвіт, що все дійсно отримали.

Зараз ми з командою в основному працюємо на потреби військових та відвідуємо притулок для дітей у м. Рожище та сиротинець у с. Дерно, який на час війни став прихистком для переселенців.

Люди вже видихнулись – морально, фізично, фінансово, але зараз нам всім як ніколи треба згуртуватись і зробити фінальний ривок.

Зараз дуже активно працює наша українська діаспора. Втім мене сильно обурює, що українці, які виїхали за кордон після початку повномасштабного вторгнення, стали пасивними. Не всі, звісно, але в мене є дуже гарний приклад – в невеличкому містечку в Німеччині зараз проживає близько 2 тисяч біженців з України. Це містечко забезпечило їм максимально комфортні умови: проживання, навчання, басейн, забезпечення продуктами. Навіть жителі того міста, не мають таких переваг як наші біженці. Дуже прикро, коли німці організовують якісь заходи, щоб зібрати кошти для України і просять наших біженців долучитись – розповісти свою історію, взяти участь у заході чи просто прийти подивитись, але вони ігнорують.

Моя подруга, яка там уже давно проживає каже, що німці хочуть отримати якусь віддачу від наших біженців, але вони зайняли дуже пасивну позицію і навіть можуть сказати – ми не просили це все організовувати. Проте коли роздають продукти, то наші там б’ються в чергах. Німці це бачать і відмовляються допомагати Україні, хоча ми тут дуже розраховуємо на їхню підтримку.

Коли маленька спільнота в Італії зібрала для нас харчування та воду для військових і, елементарно, якусь постільну білизну, взуття для діток – це вже великий плюс і підтримка. Хоча вони самі кажуть, що дуже мало зробили, але ми намагаємось переконати, що найменша допомога – дуже важлива.

Зараз у команді Благодійного фонду «Слава» разом з його керівником Олександром Квашею намагаємось максимально закрити потреби хлопців. Працюємо суто за запитами, зайвого не веземо. Тому постійно у нас є потреба в пальному. 

Буває, дзвониш людям просиш допомогти, а тобі відмовляють… Відмовляють раз, другий, тоді вже й руки опускаються… Але потім отримаєш підтримку рідних, друзів, однодумців і такий чарівний пендель… В колі рідних я завжди черпаю такий необхідний мені спокій. А ще дуже важливою є підтримка сина, коли він обіймає і каже, що я молодець, або питає про мій наступний збір.

Він мене називає волонтером, хоча я кажу, що просто допомагаю людям. Я боюся померти не зробивши добру справу.

І от ці моменти, невеличкі якісь успіхи, коли бачиш, що твоя допомога йде на користь – це все сукупно дає дуже потужний заряд».