«Донати - це питання існування нашої держави», - Ольга Валянік

Із волонтерами, які з перших днів російсько-української війни та повномасштабного вторгнення допомагають Збройним силам України, радіо СіД FM знайомить лучан у проєкті «Волонтери нашого міста».

Гостею радіопроєкту стала керівниця волонтерського штабу «Ангар» Ольга Валянік, - пише "Район. Життя". Повну аудіоверсію інтерв’ю можна слухати за посиланням.

– Зараз для тебе волонтерський напрямок – це і є основна робота? 

– Ні, це не основна робота і ніколи не було основною роботою. Окрім того, що займаюся волонтерством, я ще працюю на роботі, де мені платять кошти. Я – регіональна координаторка програми «Мріємо та діємо» у Волинській області. Займаюся розбудовою молодіжних центрів, працюю з молоддю. 

– Ти ще й вчишся – і спиш дві години на добу… 

– Можливо, трішки більше. Насправді я б не сказала, що зараз, як у перші дні повномасштабної, не маю часу на сон. Але дійсно – я відтепер студентка, вступила на магістратуру управління неприбутковими організаціями Українського католицького університету. Тепер їжджу до Львова, отримую знання, підняти рівень своїх громадських організацій і благодійних фондів.

– Ти можеш порівняти перші дні повномасштабного вторгнення і теперішні – чи стало важче зараз закривати збори?

– Збори не стало важче закривати. Звісно, як і в кожного волонтера чи людини, яка займається громадською діяльністю, в мене бувають моменти, коли я думаю: «Все, руки опускаються, збори не йдуть, війна несеться, грошей немає…». Але це дуже коротка слабкість. Тому що люди донатять, люди розуміють, що потрібно донатити. Люди дуже класно відгукуються на наші збори. 

Активне суспільство розуміє, для чого донатить. Люди розуміють: якщо перестануть – ми просто програємо війну, а це питання існування нашої держави. Інколи особисті хотілки можна відкласти на майбутнє, оскільки зараз існування українців під великою загрозою. Тож потрібно всім об'єднуватися і спільно працювати, щоб вигнати ворога з нашої землі.

– Для тебе і для великої кількості українців війна почалася ще в 14-му році, але перші дні після 24 лютого 2022-го – якими вони були для тебе?

– Це були важкі дні, але дуже сильні та стійкі. Зранку я зрозуміла, що треба взяти себе в руки, відкинути будь-які емоції, роздати задачі людям і виконувати їх поступово для того, щоб забезпечити ЗСУ. Тоді у «Ангар» приходило досить багато людей, вони всі казали: «Олю, дай нам якусь роботу, бо ми зійдемо з розуму». І це було настільки круто! Це була така велика потужна сила, яка й нині залишилася в волонтерському штабі «Ангар». 

Усі ті люди, які прийшли в перший день повномасштабки чи доєдналися через рік, працюють на спільну перемогу. І це реально дуже круті, дуже ціннісні люди. Вони не прийшли туди за задоволенням свого его, вони прийшли працювати. Наприклад, найкращі фотографи Волині відклали свої фотоапарати та просто цілими днями розвантажували фури та шукали, де купити якісь необхідні речі. 

Неслося дуже багато дзвінків і запитів від військових. Вікторія Собуцька ходила за мною та записувала всі мої розмови – хто що просив, кому що маємо передати. Елла Яцута, яка займалася літературою і не мала стосунку до фінансів, взяла на себе просто фінансовий відділ. Руслана Порицька не спала ночами, тому що постійно була на зв'язку з перевізниками, складала логістику, хоча для неї це було досить важко, бо Руслана має розвивати культурну індустрію в Луцьку, а не займатися такими речами… У той момент нас всіх обʼєднало те, що нам треба було екстрено рятувати країну. І я ні разу не розчарувалася в єдності та роботі людей.

– Яке твоє ставлення до того, що волонтерам потрібно все більше вигадувати різноманітні конкурси та розіграші, щоб зібрати необхідну суму?

– Мені прикро від цього. 

Але я розумію, що суспільство диктує свої умови. І якщо для того, щоб зібрати військовим на дрон чи на авто, мені треба буде танцювати – я мовчки встану і буду танцювати. Знову ж таки, особисті хотілки треба відкласти на дальній план, тому що перед нами стоїть питання державності.

– Який вид волонтерства, на твою думку, ефективніший – великі фонди чи окремі збори активістів у соцмережах?

– Немає відповіді на це питання, тому що вони мають в собі одну ідею – це допомога ЗСУ. 

– З етичної точки зору, як ти думаєш, чи нормально вихвалятися тим, що ти донатиш? Чи це має бути за замовчуванням моральним обов'язком кожного, хто не на фронті?

– Моральний обовʼязок кожного – донатити. Варто не те, що вихвалятись, про це просто варто кричати і розповідати людям! Дуже багато людей беруть приклад з когось. Люди можуть навіть не здогадуватися, що якщо розкажуть про свої донати, то ще 10 людей візьмуть з них приклад і задонатять теж. Тому я закликаю усіх розповідати про те, як ви донатите, як ви працюєте на спільну перемогу.

– Волонтерський фронт існує разом з економічним, музичним і іншими? 

– Фронт – один. Це – фронт, де ведуться бойові дії, де люди захищають нас зі зброєю.  Так само як десант є тільки в десантно-штурмових бригадах, а оце, що називають культурним десантом… Закликаю: не говоріть так, не пишіть так! 

– Часто підкреслюють, що маленьких донатів не буває. А який найбільший на твоїй пам'яті?

– Найбільший наш одиничний донат – це понад один мільйон гривень. Ці люди постійно з нами на звʼязку, постійно закидають кошти, але саме ця сума була найбільшою, переданою за один раз.

– Знаю, що весь Луцьк об'єднався – ваші скриньки стоять ледь не у кожній кав'ярні, кожному магазині. Чи відгукувалися підприємства та бізнеси легко на цю пропозицію, чи самі пропонували підтримку?

– Нам постійно в соцмережі прилітають повідомлення, мовляв, ми такі-то, хочемо поставити в нас вашу скриньку. Луцький бізнес дуже крутий. За ці півтора року ми введемо список усіх бізнесів, з якими працюємо, і він просто на мільйон сторінок! 

– Від скриньок і бізнесів приходять великі суми донатів?

– У скриньках, що розташовані на постійній основі, в місяць збирається близько 100 тисяч гривень, певно. А якщо говорити про бізнес, який постійно донатить, це, напевно, близько одного мільйона щомісяця.

– Звітуватися складно від самого початку? Всі вимагають звітів, усі вимагають фото.

– Звітуватися не складно, але люди мають розуміти, що ми не завжди можемо отримати фотозвіт від військової частини, від військових. Трапляються досить різні ситуації, зокрема, трагічні. У нас чесна та прозора система звітування, все передаємо по актах прийому-передачі. Звісно, ми не можемо їх публікувати на загал, оскільки там містяться особисті дані військових, але звітність донорам надаємо в приватних повідомленнях. 

Також у нас є рубрика «Доїхало», де ми показуємо щасливих військових із нашою технікою, ще в нас є щомісячне звітування по витрачених коштах, підбиваємо підсумки й після зборів.

– Чи планує волонтерський штаб «Ангар» після перемоги займатися ветеранами й допомогою усім військовим, які повернуться з фронту?

– Я не можу говорити за увесь «Ангар», але я вже розпочала роботу із ветеранами та ветеранками. Ще з 2015 року живу в цьому процесі, займаюся горотерапією – це походи в гори на сплави для ветеранів та ветеранок. Також нині ми впроваджуємо менторську та консультативну підтримку для ветеранів та ветеранок, у рамках якої навчаємо писати проєктні заявки, щоб подаватися на програми Українського ветеранського фонду чи на програми, які спонсоруються іноземними донорами. Троє людей, які пройшли навчання, уже стали переможцями конкурсу в Українському ветеранському фонді та залучили кошти на розвиток свого бізнесу. 

На цьому я не збираюся зупинятися – разом з моїм чоловіком Олексієм Кушнєром ми плануємо відкрити центр взаємопідтримки для ветеранів та ветеранок. Можливо, десь в Карпатах чи в іншій місцевості, куди ветерани зможуть приїжджати й отримувати підтримку від таких самих ветеранів та ветеранок, як і вони.

– І наостанок. Ти вже згадала свого чоловіка Олексія. Якби твій чоловік був не військовим медиком у лавах ЗСУ і  ти б не знала ту кількість мужніх бійців чи бійчинь, котрі зараз воюють, чи зайнялась би ти тим, чим займаєшся зараз? І чи був би волонтерський штаб «Ангар»?

– Якби він не був бойовим медиком, він би був у піхоті. Був би танкістом, у аеророзвідці… Я впевнена в тому, що мій чоловік через свою громадянську позицію та любов до своєї країни, через ідею, якою він живе, в будь-якому разі взяв би до рук зброю і пішов би захищати нашу державу. Тому я в будь-якому разі не змогла би стояти осторонь від того, що відбувається в нашій країні.