«Географія любові» у прифронтових містах: історії лучан

Від авторки: 4 квітня 2025 року я натрапила на пост журналістки Олесі Котубей, в якому вона описувала свій стан постійної розлуки й коротких побачень із чоловіком у різних містах недалеко від фронту. Олеся пише:

«Сьогодні у нас 4 роки разом. І з них вже 2,5 — ми не поруч. І сьогодні ми теж не поруч. Як і минулого року, і позаминулого — цікаво усвідомлювати, що лише першу нашу річницю ми відмічали разом. І це було під час перших місяців повномасштабної війни… Але сьогодні я думаю не про те, чого не маю, а про те, що маю. Сьогодні ми не поруч, але ми були разом на цих вихідних, я мала нагоду з’їздити до чоловіка. Загалом за весь час його служби, я порахувала, я їздила на побачення в «Десну» (навчальний центр, — mm) — пів години в коридорі госпіталю, в одне місто в Житомирській області, тричі в Запоріжжя, зокрема після його поранення, чотири рази у Дніпро, один раз у Кривий Ріг і вже чотири рази в Суми. Окрім відпусток — це розкішна географія любові…» Про це йдеться у матеріалі misto.media.

Слова «географія любові» ніяк не йдуть з голови. Навколо — жінки, що чекають. Чекають коханих вдома, чекають дзвінків і повідомлень, чекають, коли можна до нього приїхати. А коли ту дату отримують, то з усіх сил шукають найшвидший спосіб добратися з точки А в точку, де їхнє серце.

З тими жінками — чоловіки, що ніколи не планували бачитись з сім’єю раз у декілька місяців, стати військовими, взяти до рук зброю й опинитись там, де кожна секунда загрожує смертю.

Як переживають розлуку обидві сторони — ті, що чекають вдома, і ті, що пішли цей дім захищати?

Як їм вдається зберігати стосунки, народжувати й виховувати дітей, кохати, незважаючи на війну?

Вони спробували розповісти.

Наталя ++ Сергій. Погляд жінки

Під лівою ключицею у Наталі три роки тому з’явилось татуювання — слово «Лютий». Його вона присвятила чоловіку — Сергію, що з початком повномасштабного вторгнення росії в Україну пішов на фронт. У лютому у нього — день народження. У лютому він одягнув піксель. З лютим характером, Сергій ще й позивний отримав — Лютий.

— Кажу йому: «Серьожка, набий моє лице десь». А він каже: «Наташа, ну мало лі шо», — розповідає історію з татуюваннями жінка, наголошуючи, що поряд із їхнім коханням завжди крокує гумор.

З жартами, що зберігають близькість та легкість у стосунках, вони прожили у шлюбі 16 років, три з яких — на відстані через війну.

Як і все їхнє життя, жарти адаптуються під нову реальність, «мілітаризуються» та «чорніють». Але свою головну функцію — допомагати любові — виконують відмінно.

Подружжя навчилось (і вчиться завжди) чути одне одного, не знецінювати різний життєвий досвід. Сваритись і миритись. Викроювати час для двох. Навіть коли час разом у маленькій старій квартирці у Краматорську дорівнює часу у потязі до цієї зустрічі.

«Я тебе в день весілля любила менше, ніж у той день»

Сергій і Наталя (прізвище не вказуємо на прохання героїв у цілях безпеки — mm) — обоє лучани. Познайомились в університеті. Його відрахували з першого курсу, бо почав працювати та не відвідував пари. Він вступив вдруге й опинився у групі, де навчалася вона.

Зустрічатись почали вже по закінченню п’ятого курсу юридичного факультету Міжрегіональної академії управління персоналом (МАУП) — до того Наталя не хотіла стосунків з одногрупником й не відповідала на залицяння.

За рік пара одружилась, ще за два — народили первістку — доню Дар’ю, якій цього року виповниться 14. А згодом народився син Ілля, якому 27 липня — 11.

По закінченню університету Наталя 11 років працювала секретарем у суді. А у 2021-му почала адвокатську практику. Її професія відбивається, чи то пасує, її зовнішності та вдачі — гострий погляд, впевнені голос та хода, діловий стиль в одязі, що перетинається з жіночністю, ідеальні й стримані манікюр, зачіска, макіяж.

Сергій же після навчання почав займатися перевезеннями авто із закордону. У робочій поїздці він був і 24 лютого 2022 року. Стояв на кордоні, коли зателефонувала дружина зі словами: «Тут таке робиться, тут таке почалось. Стій на кордоні, давай я приїду до тебе з дітьми». «Я повертаюсь. Дочекайся мене», — відповів чоловік. І ці слова Наталя згадує до сьогодні, тримається за них і чекає.

Сергій приїхав до Луцька й одразу пішов у військкомат. Він став добровольцем у тодішній 100 окремій бригаді територіальної оборони, з березня 2024 року — 100 окремій механізованій бригаді.

«Офіційно заявляю, що в день нашого весілля я кохала тебе менше, ніж сьогодні», — писала Наталя 27 лютого 2022 року, коли чоловік йшов боронити дім, в якому залишились дружина, діти і пес.

Ніхто з цього списку не знав, що розлука буде такою тривалою.

«Тримайся. Я за тебе. Напишеш, коли повернешся із завдання»

Спочатку Сергій проходив службу у Луцьку. Додому не відпускали, але Наталя могла під’їхати, випити разом кави.

У березні військового перевели до кордону з Білоруссю. А влітку 2022-го — на Схід. Тоді надія на те, що все швидко закінчиться, почала зникати. А з’явилося розуміння, що треба адаптуватися до нового життя.

Перший виклик — виховання дітей, яке стало завданням одного, а не двох партнерів. До ролі матері Наталі додалась роль батька. І треба було проговорити це з чоловіком, якому теж було не легко звикнути до своєї нової ролі.

— Коли чоловік їхав на фронт, сказав мені, щоб я не дзвонила через проблеми з дітьми й інші дрібниці. А я собі подумала: а про що нам тоді говорити? Казати, що все класно, він потім приїде, а дитина в кімнаті зачиняється? — згадує Наталя.

Тоді вона вирішила розповідати все. Бо це важливо для неї — її контекст, в якому хоче бачити й свого чоловіка. Як хоче знати і його щоденні проблеми й почуття.

— Він зрозумів, що помилився. Сказав, що хвилювався, бо буде не на зв’язку. Тим паче там тилові проблеми справді виглядають дивно. Але вони мої. І з ними я живу. Хочу, щоб він розумів, що мені теж буває тяжко, хочеться поговорити. Ми ще тоді посварились, я сказала йому, що він безсумнівно — герой, але я хочу, щоб мій вклад теж цінували, — говорить жінка.

Завдяки діалогу помирилися. Зараз жартують, що з підлітками інколи важче, ніж на передовій:

— Пишу йому: «Іду на бойові дії», «На лінії фронту», коли заходжу в кімнату до доньки. А він мені: «Тримайся. Я за тебе. Напишеш, коли повернешся із завдання». Такі у нас жарти.

Окрім роботи й турботи про сім’ю, Наталя багато читає й ділиться відгуками на книжки у своєму блозі. Улюблені її твори — «Пройти крізь стіни» Марини Абрамович, «Спитайте Мієчку» Євгенії Кузнєцової й «Так тобі і треба, або Чому в стосунках варто обирати себе» Каті Бльостки. Написані жінками, ці книги мають щось спільне — героїню, яка має зрозуміти, що її щастя — це її відповідальність і робота.

«Мама, чого люди плачуть, коли щасливі?»

Відстань віддаляє, каже Наталя. Як чоловіків від дружин, так і дітей від батьків.

Жінка почала будувати зв’язки з чоловіком і дітьми маленькими кроками. Інколи достатньо просто написати одне одному «на добраніч» чи, наприклад, сказати дочці попросити дозволу пофарбувати волосся не в мами, а в тата.

Коли Дар’я не справляється з домашнім завданням зі школи, теж може написати тату. Надсилає йому задачі з математики, а він розв’язує їх із побратимами. Наталя думає, що не всі це зрозуміють, хтось засудить — чому вона сама цього не зробить, а чоловіка на війні турбує. Але вона бачить, що це тримає її сім’ю вкупі, є гачечком, за який чіпляються діти із татом на відстані 1000 кілометрів.

— Якось Дашка в мене спитала: «Мама, а чому люди плачуть, коли щасливі?». А потім діти не бачили тата пів року. І от він приїжджає нічним потягом о 6 ранку, ми їм нічого не сказали. Заходить в її кімнату, обіймає і вона починає плакати. Отак знайшлась відповідь, — ділиться жінка.

В інстаграмі Наталі є фото, де син лежить й обіймає подушку, на яку одягнена футболка тата. Вона пише, що робив він це не один раз і так засинав.

А коли Сергій крайній раз був вдома, перед сном Ілля сказав мамі:

«Мам, тато знов їде і знов один джойстик від приставки буде лежати в пилюці… І знов у футбольній грі на приставці буде писати „Гравець 1“ і „ШІ“, замість „Гравець 2“. А ще ввечері тепер знов буде тільки одне на добраніч…»

Найсмачніші бургери в Краматорську

У листопаді 2024-го Сергій приїхав на день народження доньки додому. Від’їжджаючи, сказав дружині: «Буду в березні». Ціла зима попереду, яку треба було пережити окремо, здавалася нескінченною, ще навіть не почавшись.

Тоді чоловік вперше запросив Наталю приїхати до нього в Краматорськ. Там він із побратимами орендує маленьку квартирку, де вони живуть, повертаючись зі служби у «тил».

Сергій купив квитки, Наталя домовилась з його батьками, щоб приглянули за дітьми. І 1 січня 2024 року сіла у нічний потяг «Луцьк — Київ», що відправляється з Луцька о 21:19 й прибуває до столиці о 6:00. А звідти одразу пересіла в «Інтерсіті» до Краматорська, що вирушає о 6:52 та прибуває на місце побачення об 13:46.

— Їхати у прифронтове місто вперше — хвилююче. Але коли я сіла в «Інтерсіті», побачила стільки військових… Вони мовчать, але ти розумієш, про що. Це нагадало мені відчуття єдності в оті перші місяці. Так само дружини й дівчата військових їдуть, їх одразу видно по черзі до вбиральні, коли під’їжджаємо — хтось переодягається, хтось підфарбовується. Відчуття, що ти серед своїх, у правильному місці, їдеш до свого чоловіка — приглушує страх, — ділиться досвідом першої поїздки на Схід Наталя.

Найбільше у Краматорську, який так часто бачила в новинах про обстріли, її здивувало життя, що там вирувало. Кав’ярня «Франсуа» біля вокзалу, магазини і навіть книгарня, оголошення «Роблю ноготочки» у місцевих пабліках поряд із оголошенням повітряних тривог, заклад, куди Сергій повіз її на найсмачніші бургери у місті.

Але й пригнічував контраст до того життя — будівлі навколо розбиті ворожими ракетами, авіабомбами, дронами і всім, що долітає на відстані, яка, на жаль, скорочується.

— Але ти вже зі своїм чоловіком. Як би дико це не звучало, морально я там розслабляюсь, — каже жінка.

«Я у відпустці»

«Я у відпустці», — пише Наталя клієнтам у месенджерах, коли знає, що буде без зв’язку в Краматорську. Каже, вони напевно думають, що на Мальдівах відпочиває. А вона на Донбасі, вперше почула шахед і питає чоловіка, чому вони не ховаються.

19 червня цього року у них 16-та річниця шлюбу. Колись мріяли на 15-ту поїхати в Каппадокію, політати на повітряних кулях.

«Коли ти обіцяв мені показати світ, я трішки не так це уявляла», — підписала Наталя фото на фоні знака «Краматорськ» натомість.

— Кохання — це фундамент. Міцний витримає все. З війною до нього додалась ще повага. Ми любили одне одного у Венеції, ми любимо одне одного в Краматорську. Нічого не змінилось у почуттях. Інші обставини. Сварок, наприклад, менше стало, бо ми рідко бачимося, — сміється жінка.

Вона вважає, що поїздки до чоловіка зближують їх. Бо тепер не тільки він в її контексті, а й вона — в його. Розуміє, про яку будівлю в Краматорську розповідає їй чоловік, знайома з побратимом, про якого слухає. А ще з’являється нове поле для спільних жартів з його реалій.

«Мені важливо, що ти приїжджаєш», — каже Наталі чоловік.

Їхати до нього набагато легше, ніж назад, говорить жінка. Прощання на вокзалі в Краматорську — сльози. Або сміх, а вже у вагоні сльози.

О 14:30 «Інтерсіті» Краматорськ — Київ відбуває. І вже об 21:57 Наталя перестрибує в інших потяг — до Луцька, де о 6 ранку знову почнеться очікування.

Віктор ++ Ольга. Погляд чоловіка

Віктор Голіков — приклад того, який відбиток на дорослій людині лишає її дитинство.

Коли він був малий, часто їздив із татом, водієм автобуса, за кордон. Звідти його любов до дороги і пригод: вже у дорослому віці багато подорожував і працював у Європі, завів друзів у Швейцарії, встиг пів року пожити в Естонії.

Коли він був малий, тато з тих поїздок привіз плівкову мильницю і полароїд (камера із миттєвим друком світлини, — mm). На ці рідкісні на початку 1990-х років в Україні фотоапарати, вони знімкували і своє життя, і людей навколо, наприклад, всіх знайомих у школі на 1 вересня. Звідти й професія його життя.

Віктор Голіков — відомий у Луцьку фотограф. Його найбільше знають за роботи у стилі ню, а також за серію портретів військовослужбовців.

У дружньому колі ще називають стартапером — Віктор завжди має купу ідей і готовий їх втілювати. У Луцьку він причетний до заснування фотостудій, креативної івент-агенції FeelGood Agency, перукарні Chapter 1.

Погляд його блакитних очей ясний та енергійний і сьогодні: навколо справи, дзвінки, повідомлення, на які треба відповісти вже. Віктор з тих людей, від яких у кімнаті стає світліше, живіше.

Ще до того, як стати профі у фото, він набивав руку (й око) у луцькому нічному клубі «Золото» — фотографував відвідувачів, коли вперше побачив її.

Оля тоді була студенткою юридичного факультету Міжрегіональної академії управління персоналом (МАУП). Вони не заговорили у «Золоті», але згодом випадково зустрілись на вулиці, прогулялись й, як каже Віктор, після того «ні вправо, ні вліво».

З тієї зустрічі пройшло 14 років, 10 з яких Віктор і Оля — подружжя. Майже два з яких, Віктор — військовослужбовець. І вже більше як пів року вони — батьки.

На залізничному вокзалі чекали й Віктора. Не прийшов. Не зміг. Час військових їм не належить, де б не проходила їхня служба.

Голіков/Турист

Восени 2021 року Віктор переїхав працювати в Естонію. А в лютому 2022-го повертався оновити документи. Вже тоді він попереджав друзів за кордоном, що найвірогідніше, повернеться нескоро — у початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну не сумнівався.

Коли на Луцьк прилетіли перші російські ракети, чоловік став волонтером у благодійному фонді «Ангар», через знайомства за кордоном привозив звідти автівки й разом з іншою допомогою доставляв їх для військових. З поїздками у прифронтові міста й села приходили думки: «Хлопці тут місяцями. Чому я не тут? Чим я кращий за них?» — згадує Віктор відчуття того, що робив недостатньо.

Згодом привіз волонтерку другу Володимиру Хомичу, який служив тоді у 109 окремій бригаді територіальної оборони, трохи там фотографував, познайомився з його побратимами та командиром й отримав усне запрошення: «Надумаєш, го до нас. Знайдемо тобі за спеціальністю місце».

Повернувшись до Луцька, він почав готуватись — вчитись поводженню зі зброєю, такмеду.

6 червня 2023 року росіяни підірвали греблю Каховської гідроелектростанції, що спричинило затоплення населених пунктів на лівому низькому березі Дніпра на Херсонщині.

Голіков як волонтер зібрав допомогу серед лучан і поїхав у Херсон рятувати тварин. За словами його дружини, вернувся він вже іншим. «Ти тут, але ти вже не тут».

— Морально я вже був готовий, але хоробрості мені піти самому не вистачило. По суті я дочекався повістки, яку отримав в жовтні 2023-го. З нею поїхав одразу в ТЦК, щоб потрапити в підрозділ, в якому хотів служити — до Хомича, — розповідає Віктор.

На навчанні треба було назвати свій позивний. «Турист», — придумав. Позивний не прижився, називають його всі — Голіков. Але коло з дитинства, з любов’ю до дороги, замкнулося й тут.

Мія Вікторівна

Те, що Віктор їде на фронт, Оля сприйняла зважено й реалістично. Що так буде знали обоє й готувались — кожен по-своєму. З її сторони я отримав мудру підтримку, каже Голіков.

Він натомість старався всіляко бути поруч крізь відстань — писати повідомлення й телефонувати, як тільки з’являється така можливість. Надсилав подарунки, які мали сенс для них як пари. І звичайно шукав можливості вирватися до дружини хоча б на день: «Це, мабуть, найбільше спонукало і Олю чекати, і мене летіти до неї», — говорить Віктор.

Через декілька місяців Оля вирішила їхати до чоловіка сама. Перший візит — на Новий 2024 рік — у тоді ще прифронтовий Покровськ.

— Я пам’ятаю в той день по місту лягали ракети С-300. А вона така: «Блін, прикольно. Може я переїду до тебе сюди?» Я цю фразу запам’ятаю на все життя. Замість того, що оййойой, треба тікати, вона каже: «Слухай, нормальна квартира, давай я залишусь?» — пригадує Голіков.

Наступного разу Оля приїхала у Покровськ у березні того ж року. З чоловіком вони мали змогу провести разом чотири дні. А за декілька тижнів після повернення дружини у Луцьк, о 6-й ранку Віктор отримав дзвінок: «Добрий день, в мене новини».

Дитину сім’я Голікових хотіла давно, планувала. І якось нічого не виходило. Мабуть, не був час, чи що, пригадує Віктор.

— Я думаю, що це інстинкт продовження роду в критичних ситуаціях дуже сильно спрацював. І малеча, яка зачата в Покровську, в будинку, в якому така дірка від КАБа зараз, народилася 6 грудня — на День Збройних сил України… Мія Вікторівна, сьогодні вже 7 місяців і 9,5 кілограмів ваги, — гордо і щасливо вимовляє він, наче смакуючи ті слова і проживаючи їх появу у його житті.

Найважче, згадує, те, що всю вагітність дружини та перші пів року життя дитини, він не міг бути поряд. Пропустив унікальні моменти, які більше не повторяться — першу усмішку і сльози, перший зуб, як Мія почала повзати — все це батько бачив лише на екрані.

— Для Олі це було дуже важко, тому що неправильно дитину ростити самій. Є підтримка її мами, за що їй дуже-дуже вдячний, яка поруч завжди, навіть зараз, коли я тут, їй мама допомагає. Але це не я. Це не чоловік, це не тато. Ось це важко, — зізнається.

З чим військовому «поталанило» — це з розривом меніска, який довелося оперувати й проходити реабілітацію. Лікарняна відпустка тривала два місяці й збіглася з останніми місяцем вагітності Олі й першими 10 днями життя Мії. Віктор не завжди міг бути корисним, але він був поруч, чому дуже радів.

«Любарт» — дім

Якось у Дружківці Голіков зустрівся із військовослужбовцем «Азову» Василем Переверзєвим. Запропонував зробити тому кілька фотопортретів. Після їхньої публікації отримав відгук: фото сподобались командиру корпусу — Редісу — і він хотів би бачити його у медійній службі «Азову».

І Віктор перевівся. Разом із двома побратимами. З початку липня 2025 року Голіков є військовослужбовцем у команді фандрейзингу у 20 бригаді «Любарт» 1 корпусу НГУ «Азов».

Зараз службові обов’язки Віктора дозволяють йому перебувати у Луцьку й частіше бувати вдома. Каже, ще не усвідомив, що таке батьківство, бо на трохи прибіг і знову на службу. А повсякденна рутина — на дружині.

— Але це такий кайф, коли малеча хандрить, не може заснути, ти її береш на руки, не мама, як зазвичай, а ти. Якось по-своєму її обіймаєш, і вона у тебе на руках засинає… А вчора був перший раз, коли я виходив із дому, і вона почала через це плакати і повзти до дверей. Вона вже почала усвідомлювати, що я поруч, що я людина, яка у її житті тепер частий гість, — додає він.

Зі змогою частіше бувати вдома подружжя помітило, що майже два роки розлуки даються взнаки. Віктор каже: «Я зачерствів». На службі були моменти, якими не міг поділитись з дружиною, які він тримав в собі. І чим більше таких моментів, тим закритішим він стає.

— Тобі здається, що спілкуєшся так, як ти це робив вчора, позавчора і два роки тому. А воно вже не так. Оля це відчуває. Але найголовніше, що ми про це говоримо. Або приймаємо це, або пригадуємо, як було раніше.

Віктор вважає, що війна, як і ковід колись, тільки зміцнила їхню сім’ю. Нічого їх не зламало, вони разом, незважаючи ні на що. Є і будуть.

***

Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.