«Мамо, запам’ятай мої слова: цей нарив прорве і Україна буде іншою»: історія загиблого захисника «Азовсталі»

28-річний Олександр Гряник після війни він хотів полетіти у якесь непримітне американське село — не міг жити з тим, що побачив у Маріуполі.  

Мріяв бути фотографом у гарячих точках; міг сам піти в джунглі Мексики, не знаючи мови; ніколи не кинув би й смітинки на землю. У січні 2022-го, після 6 років в «Азові», звільнився зі служби. Пожити цивільним життям, як планував, не вийшло: почалося 24 лютого. Шлях оборони, що почався на Київщині, обірвався на «Азовсталі» 8 травня. Тіла Саші поки так і не знайшли. Батьки, сестра та друзі горюють за військовим, але знають: не прорватися до побратимів у Маріуполь він не міг.

«Дитя, але вже чоловік»

Для сестри Саші Анастасії Гряник день, коли братика принесли з пологового, був найщасливішим у житті. З молодшим на 5 з половиною років братом були нерозлучні. Якщо його пригощають, не брав ласощів, доки не дали сестрі: «А Насті, а Насті?» Якщо її ображали підлітки в школі, він, ще зовсім маленький, кидався захищати.

Не виказував її секретів нікому, навіть батькам: у 13 років сестра почала палити, тоді це вважалось круто. Мама відчула за запахом куртки, приходить до них: «Насте! Ти давно куриш?!» — «Давно». Дивиться на Сашка: «А ти знав?!» — «Знав» — «А чого ти мені не сказав?!» — «А чого я тобі маю говорити?»

Анастасія вже 7 років живе на Кіпрі, працює там офіс-менеджеркою в міжнародній компанії. Брат приїжджав до неї лише двічі, тоді вони блукали горами і розмовляли про все на світі.

«Вони дуже дружили, — згадує мама Ольга. — Вона була як мама для нього».

Саша був уважним до родини, робив душевні подарунки. Тітці на Новий рік — браслетик з іменами всієї сім’ї. Сестрі торік подарував футболку її улюбленого рожевого кольору з написом улюбленого рок-гурту «Арія». У дитинстві Настя була рокеркою, малий Сашко хоч тоді і сміявся з неї, але тепер захотів зробити приємне. Роком раніше подарував рожеву запальничку Zippo із написом «Брат» — Настя мріяла про таку в дитинстві, але не було грошей.

Не по кишені було дівчині й купувати ведмедиків фірми Me to You — Настя обожнювала ці іграшки й колекціонувала. І от на її 19-ліття Сашко накопичив грошей. Забракло 600 грн — тож він побився об заклад із друзями, що поголиться налисо, аби придбати сестрі подарунок. Купив і поїхав вітати до Одеси — там сестра вчилася в юридичній академії.

Любив собак, адже із псом від першого дня. Коли Ольга була вагітна сином, собака родини Філька загубився. Настя плакала за улюбленцем, і мама, щоб її розрадити, повела на пташиний ринок. Там їм подарували породистого пуделя Артамона. Того ж дня у мами почались пологи — народився Сашко. Пес прожив 17 років.

Коли Сашко був у 5 класі, мамі запам’яталось його запитання. Одного разу він дивився на Артамона і раптом сказав: «Мамо, а ти уявляєш, а є ж сім’ї, у яких немає собаки!» Для хлопця це було відкриттям. Пізніше родина взяла йорка, Сашко назвав його Тайсоном і гуляв із ним, хоча хотів великого пса.

Коли у 2016-му Гряник був на передовій, до нього прибився місцевий пес. Він хотів привести його додому. Мама пригадує: «І він мені тоді казав: “А що якщо я привезу додому великого собаку?” Я кажу: “Саш, в нас є маленький. Куди нам?” Якось я не підтримала цю ініціативу. А тепер жалкую. Зараз би Рижик у мене зостався».

Тайсон поки у кумів Ольги та Сергія, а самі батьки Саші з Києва поїхали на Кіпр до доньки. Ольга каже, що повернеться, коли буде щось відомо про тіло Олександра. У Києві на неї чекають клієнти — жінка працює грумеркою. Але зараз не має сил зайти додому, в кімнату сина.

У столиці їй багато що нагадуватиме про нього. Він любив Київ, любив заходи сонця і світанки, казав: «Мамо, як ти можеш сидіти вдома, коли там така краса?»

Плавав на каяках, катався на скейті, з батьками і сестрою любили складати пазли, а мандрівки містами України добирав під футбольні матчі — був фанатом «Динамо», розповідає подруга Ольга, його колишня дівчина.

«Загалом він кайфував від атмосфери подорожей. Не лакшері, а от щоб підірватись із рюкзаком — і поїхати. Він був прихильником такого. Часто ходив у гори, мріяв підкорити Еверест. У всіх to do list — подивитися музеї, у Саші — зійти на гору. Йому це поєднання з природою дуже подобалось», — розповідає подруга Оля.

«Я не люблю екскурсії — слухати те, що мені розказують. Я хочу мати свої враження», — переповідає слова сина мама. Дорогою все знімкував. Сестра каже, що вони й 50 метрів не могли пройти, аби він не побачив щось гарне. Знімав на різні камери, яких мав багато: екшн, плівкова, професійна цифрова.

Одного разу прибув до знайомої в Мексику, а потім автостопом, не знаючи мови й орієнтуючись за картою, поїхав у джунглі. Потім писав рідним: «Я пишаюсь собою, що це зробив!»

Рідні хвилювались, у Мексиці, казали їм, багато бандитів. Але Саша був переконаний, що у світі безліч добрих людей. На них можна сподіватися і в джунглях. Вважав, що якщо в тебе добра душа, то до тебе люди теж ставляться з добротою.

«Він був дуже мудрий, — згадує мама Ольга. — Вирішував будь-які питання, будь-які проблеми. Він казав: “Мамо, проблем у житті взагалі не існує. Є задача. Якщо є задача, ти її розв’язала і забула. Все!”»

Того дня, коли почалась повномасштабна війна, вони з мамою зранку вигулювали собаку — ще перед тим, як він поїхав на службу. І Саша поділився з матір’ю ідеєю написати книгу, коли все завершиться. На передовій в «Азові» він працював у пресслужбі, фотографував, робив невеличкі фільми, тож вражень назбиралось чимало ще до 24 лютого: «У мене стільки в голові інформації цікавої і стільки цікавих думок».

«Сашо, це дуже хороша думка — написати книжку. Ти записуй щодня. От у тебе якась думка чи відчуття — записуй, бо все дуже швидко забувається», — порадила мама. «Я намагаюся».

Зараз мама перечитує листування сина на «Азовсталі» з друзями та наголошує, що вони цікаві та психологічно глибокі. Кожен спогад, пост чи переписку збирає сестра Настя.

«Пацани там воюють, а я тут сиджу, жеру полуницю і почуваюсь скотиною»

Батьки Саші — з Луганщини. Подруга Ольга розповідає: «Це ще одна причина, чому він воював, — його обурювала оця несправедливість, що є місця, з якими в тебе пов’язано стільки спогадів, а ти просто не можеш туди поїхати. І він хотів, щоб в усіх українців була можливість повернутися в рідні серцю місця». 

Ольга розповіла, що 9 років тому Олександр навернув її на глибші думки щодо змін в Україні під час Революції гідності: «Коли Майдан тільки розпочався, я була не дуже свідомою людиною, як-то кажуть, “поза політикою”. Саша пояснив, що відбувається і чому це важливо. І я, як його дівчина, теж була на Майдані: носила їжу, готувала... Коли сталися перші жертви — розстріляли хлопця з Білорусі (Михайло Жизневський загинув 22 січня — ред.), — ми прокидаємось, і Саша каже: “Я їду” — “Я тебе не пускаю” — “Та мені вже байдуже. Я маю туди їхати! Що, якщо всі будуть думати, що не я?”»

На Євромайдані Гряник був від початку і до кінця, тому що він розумів, що це майбутнє нашої країни і понад усе не хотів, щоб Україна повернулась у Радянський Союз.

З початком війни на Донбасі рвався на фронт, але мати відмовляла: «Я ледве не лягала перед ліфтом зі сльозами і благала його не йти, бо мені було дуже страшно. Того року він став він з нами фактично не спілкувався. Був у собі, понурий. Я питаю: “Саш, ну що відбувається?” — “Мамо, дивись, я сиджу, пацани там воюють, а я жеру полуницю і почуваюсь скотиною”».

Він тоді навчався на економіста, хоча цією справою не горів — просто потрібен був документ про вищу освіту. Як завершив виш, пішов на «Курс молодого бійця» в «Азов». Пояснив свій вибір тим, що в «Азові» всі мотивовані, за ідею — і не пошкодував. Прослужив 6 років у Гурзуфі під Маріуполем. Й однаково не міг собі пробачити, що не пішов у 2014-му, на самому початку.

Тоді Олександр розійшовся з дівчиною Ольгою, бо вона хотіла родину і мирне життя. Коли ж зрозумів, що готовий поєднувати сім’ю та військову справу, було запізно: Ольга їхала на навчання в Японію.

Сестра згодом питала Сашка: «Чому в тебе немає постійних відносин?» — «Насте, ти уявляєш, на що я підписую цю дівчину, яка мене просто буде чекати? А якщо мене не стане, що вона відчуватиме?» 

Під час останньої відвертої розмови на Кіпрі Настя просила брата звільнитися, казала, час пожити для себе: «Я 5 років прожила в стані, коли щодня прокидаєшся і не знаєш, живий брат чи ні. Я без тебе жити не зможу».

Він нічого не відповів, а на новий 2022-ий рік надіслав Анастасії подарунок — заяву про звільнення.

«Може, хіба що зуби залишилися»

Після повернення з «Азову» ще не розібрав рюкзак, поїхав провітритись у Карпати. Але 24 лютого знову пішов захищати Україну. Збирався ранком, згадує мама, з запалом, з іскрою в очах. Казав: «Нарешті зараз я сам перед собою реабілітуюсь за те, що я не пішов у 2014 році. Мамо, запам’ятай мої слова: цей нарив прорве, й Україна буде іншою. Напевне це все потрібно було для того, щоб країна очистилась від усілякої шушари». Він пішов, налаштований на найкраще, — піднесений, упевнений. Батьки провели Сашка до зупинки, і мама сказала: «Я дивлюсь на твої палаючі очі — і мені легшає. Якби ти ішов зі страхом, я б теж жила зі страхом. Я бачу, що ти ідеш до своїх хлопців наче до себе додому».

У родини лишилось відео з екшн-камери, яку Олександр тримав на голові під час проводжання. Він заспівав пісню Вакарчука «Все буде добре», сів у тролейбус, спочатку зняв батьків на відео, потім навів камеру на своє лице — у сина на очах були сльози, згадує мама. 

Згодом наполіг, щоб батьки поїхали до сестри за кордон. Спершу захищав Бучу, Ірпінь, Гостомель. Потім поїхав до своїх побратимів в уже оточений Маріуполь. Зміг прорватися гвинтокрилом. Родині не казав правди, де він, — не хотів, аби вони переживали. Навіть заблокував сестру, але потім таки зізнався, що він на «Азовсталі».

«Я перше, що подумала: слава Богу, що він не в Маріуполі. Слава Богу! Це мені Господь помагає. Я була впевнена, що він десь під Києвом. Він телефонував, звичайно, не десь у бою, розповідав, що або під деревом сидить, або кішку гладить. Казав, що в нього все гаразд, що він «в потоці», що йому щастить і він везунчик по життю. І я йому вірила», — зітхає мама. 

7 травня Олександр востаннє зателефонував родині, кожному сказав, що любить — наче прощався. Наступного дня його не стало.

«Нам казали різне — то є тіло, то нема тіла, то бачили, то не бачили. То згорів, лишився один тільки попіл. Дехто говорив, що бачив череп на його ліжку, інший каже, може, хіба що зуби залишилися. Але їх ніхто там збирати не буде. Там же “днрівці”».

Родина вже декілька місяців в усіх установах не може дошукатися інформації. Дуже сподівається, що тіло знайдуть, зможуть обміняти. Найстрашніше — невідомість. Психологиня порадила Ользі та Насті зробити ритуал прощання з Олександром та вважати цей день днем його смерті. Вони поїхали в будиночок, який колись Настя знімала з Сашком на Кіпрі, і закопали там під кипарисом «кіндерсюрприз» — Саша любив такі іграшки в дитинстві. Тепер родина намагається жити далі.

Його особистий Еверест

У пам’ять про брата Настя хоче зробити фотовиставку його робіт в Україні. А батько захисника Сергій на свій день народження 3 серпня, у пам’ять про сина зійшов гірським маршрутом, яким минулого листопада мандрував Олександр. Закріпив дві світлини сина на деревах: тепер «Грян» завжди буде милуватися сходом сонця з-за схилів.

Подруга Ольга згадує його порядність і намагається сама наслідувати: «У мене пів року тому тато загинув — я була в депресії. Були думки, що я нічого не варта. А з Сашиною смертю мені хочеться бути кращою в пам’ять про нього. От десь сиджу в кафе, бачу, що серветка з мого столу полетіла. Думаю, Саша б підняв. Кожен недопалок довго ніс, щоб до смітника. Казав: "Ольго Андріївно, ми ж не свині". Тепер у таких маленьких деталях я намагаюся бути кращою».

Олександр міг спробувати евакуюватися з обложеного Маріуполя, бо отримав поранення в боях. Проте сказав, нехай замість нього полетить цивільний — він своїх хлопців не кине. Товаришам писав: «Я — не криса».

Подруга Ольга була в паніці, коли дізналась, що він на «Азовсталі». Не розуміла, як допомогти.

Але Саша написав їй: «Розслабся. Це як з Майданом. Я відчував тоді, що роблю максимально правильно. Зараз у Маріуполі я теж відчуваю, що правильніше не може бути нічого».

Це його особистий Еверест.