Олександр Громов, медичний директор з ортопедо-травматологічної служби лікарні швидкої медичної допомоги Кам’янської міської ради, поділився своєю історією роботи під час війни.
Роботи без відпочинку
Так багато ми ще не оперували. Мешканці міста, переселенці, поранені – приймали всіх. Удосконалювали оперативні методи лікування вогнепальних травм, впроваджували нові методи фіксації переломів, пропускали крізь себе біль та історії своїх пацієнтів.
Наша лікарня націлена на надання медичної допомоги за надзвичайних ситуацій та готова до масового прийому пацієнтів. Вона дуже потужна із травматології. Понад 135 ліжок, 15 травматологів, чотири нейрохірурги, цілодобовий травмпункт. Від перших днів війни ми розуміли, що потрібно готуватися: подбати про забезпечення, вдосконалити знання про військову травму. Адже 80% бойових поранень – це травматологія.
Я розумів, що перш за все нам потрібні апарати зовнішньої фіксації. Тих, що були для мирного часу, не вистачило б. Телефонував друзям із різних міст, країн, домовлявся, знаходив контакти. І нам вислали ці апарати з Чехії. З ними ми могли надавати допомогу великій кількості поранених. Це було полегшення.
Збирав лікарів, вивчали нові способи фіксації та лікування військових поранень. Коли почали бомбити Маріуполь, до нас привозили біженців звідти. Ці люди… Боляче було дивитись на їхні переломи: в гіпсах і без, на руках і на ногах. При цьому вони були запущені, запалені, відкриті. Ми все мили, обробляли, оперували.
Трагічні історії
Або – зашиваєш пораненого, а він плаче. Розказує, як на його очах трьох друзів убили. Зашиваєш – і все це крізь себе пропускаєш. Кажуть, що медики черстві, але такі моменти морально дуже важкі. Бо це – наші люди, наші діти.
Якось привезли 23-річного хлопця з-під Авдіївки. Його розстріляли впритул з автомата. Тяжке вогнепальне поранення стегна з дефектом кістки. Кілька днів його перев’язували, а потім – на операцію. Якраз привезли чеські фіксатори, ми їх встановили. Дуже складний був випадок, довго оперували. Видихнули тільки коли зняли рукавички. Та врешті – кістка зрослася, вже проходить реабілітацію. Пишаюся, що зробили все можливе для цього.
Хочу подякувати медичному колективу своєї лікарні, починаючи з головного лікаря, який практично жив на роботі, – і до молодшого персоналу, з якими ми пліч-о-пліч надавали допомогу, робили операції та виходжували хворих. Волонтерам та всім небайдужим, хто долучився до забезпечення лікарні необхідними препаратами, витратними матеріалами, обладнанням тощо. А також – своїй сім’ї, дружині за підтримку у складні моменти.
Наша лікарня, як і наша країна, – злагоджений механізм, де кожен – на своєму місці. Кожен докладає всіх зусиль для нашої перемоги.
Коментарів немає
Залишити коментар