«Мій дім забрали, мого чоловіка вбили, але пам’ять я не віддам». Історія дружини українського захисника

Український розвідник Сергій Карнаухов похований на кладовищі у Дніпрі. По обидва боки алеї — хрести із написами «Невідомий Герой», поміж них могила Сергія, на хресті вітер тріпоче два стяги — жовто-блакитний та червоно-чорний.

Молода вдова Аліна поміж пластикових вінків ставить у вазочку живі квіти. Волосся зібране тоненькою мереживною пов’язкою, на шиї медальйон чоловіка, його обручка та розпластана куля, від якої Сергій міг загинути ще у 2019-му — снайпер цілився йому в голову, проте тоненька перекладина посеред віконечка врятувала — куля влучила в руку.

«Мішок, у якому лежав Сергій, був підписаний «невідомий розвідник 93 ОМБр». Відбулася процедура впізнання. Мені віддали його жетон, каблучку і кулю, тепер я їх ношу», — ділиться Аліна. 

Про смерть коханого жінці сповістив комбат. Аліна пригадує, як стояла вночі на порозі колись цивільної лікарні, перекваліфікованої у морг, та розповідала лікарю, що саме тут її чоловік. Медики перевіряли якісь свої журнали і не знаходили його. А потім лікар із шевроном «Чорний Янгол» дістав телефон та показав фото — на ньому був Сергій.

«Олег, водій евакуації загиблих, вчинив дуже людяно, він дав мені час посидіти в холодному кузові вантажівки із ще теплим тілом мого чоловіка. Я його обіймала, цілувала, просила не хвилюватися, бо я поряд».

Разом із розвідгрупою в Ізюмському районі поблизу села Дібрівне Сергій потрапив під масований обстріл. 27 травня Сергій Карнаухов — чемпіон світу з пауерліфтингу, майстер спорту міжнародного класу — загинув від поранення в голову. Йому було 43 роки.

На очах розірвало побратимів

Про неминучість війни Сергій зрозумів ще в перші дні березня 2014-го. Після розстрілів на Майдані та появи перших «зелених чоловічків» на Кримському півострові пішов до військкомату в Дніпрі, залишив там свої дані та попросив зв'язатися, тільки-но почнеться мобілізація.

Досвіду класичної армійської служби у чоловіка на той момент не було. Строкову службу та свій перший контракт мав у спортивній роті — захищав честь бригади та країни на спортивних змаганнях. 

Повістка прийшла 24 березня 2014-го. Потрапив до 93-ї окремої механізованої бригади. Одразу в артилерію, на посаду заряджальника — члена екіпажу самохідної артилерійської установки. Війна для Сергія почалася вже в піхоті. 25 травня Сергій уже був на своєму першому блокпості неподалік від Покровська, а незабаром після цього прийняв перший бій.

«Поряд із блокпостом були поля з пшеницею, підійшли місцеві хлопці, мовляв, треба прибрати хліб, ми рано-вранці зайдемо і покосимо, щоб не розстріляли цю техніку, бо працюють однаково турбіна танка і комбайн. О четвертій ранку під шум комбайна, що працював, місцеві завели із Карлівки сепарський танк, що розстріляв цей блокпост», — розповідає Аліна. 

Втрати були великі: 7 загиблих і 7 поранених. Блокпост відстояли, артилерія допомогла відбити танкову атаку. На очах Сергія розірвало побратимів, він збирав у пакет рештки свого командира.

Після бою на 10-му блокпосту Сергій повернувся в артилерію. Почав із заряджальника, потім став навідником, а згодом — командиром гармати, залишався ним під час усіх напружених боїв за Донецький аеропорт.

У перші дні 2015 року Сергій знову перейшов у піхоту, бо артилерію мали відводити, а він не хотів сидіти десь на задвірках. Правдами й неправдами домігся переведення у протитанковий взвод. Взяв участь у крайньому штурмі аеропорту: гранатометний та протитанковий взводи відправили у Піски, і з боку Пісків уже прикривали штурмувальну атакувальну групу.

«У 2016 році став старшим офіцером батареї, згодом — командиром батареї. Поєднував. Після відпрацювання як СОБ займався усіма паперовими справами. Путівки, журнали, штатки. Кілька годин сну — і знову виїзд. У такому режимі пройшов дві ротації — у Луганській області та під Маріуполем», — розповідає Аліна. 

Згодом знову піхота. Сергій прийняв кулеметний взвод у зоні бойових дій у районі Авдіївки. Під час дуелі зі снайпером один із пострілів розбив дерев'яну ручку, зрикошетив — і серцевина кулі пробила навиліт ліву руку Сергія. На місце евакуації потрібно було йти близько кілометра, зокрема й через ділянку, що прострілювалася тим же снайпером.

Кохання посеред війни

Після поранення Сергій частково втратив працездатність. Але після лікування й реабілітації став командиром взводу крупнокаліберних кулеметів. Перед тим — одружився.

«Відбулося переосмислення цінностей. Усе, що між нами було, закінчилося б його смертю, і він хотів залишити хоча б своє ім’я, своє прізвище», — ділиться Аліна. 

Пара познайомилася влітку 2015-го неподалік Донецька. Аліна тоді волонтерила — возила з Покровська допомогу на фронт.

У 2016-му Сергія з бригадою перевели на нове місце дислокації — на Луганщину, — і це стало випробуванням для їхніх стосунків.

«Я писала йому дуже багато листів, я описувала йому день, як я прокинулася. Що я думала, що я відчувала, як я хотіла до нього, що я бачила, коли їхала дорогою, яка буде наша зустріч, які я скажу йому слова, як я обійму, як поцілую. Я розповідала на папері те, що вже було. Те, що з нами відбувається, — то одне, а в цей момент ми ще щось відчуваємо і не проговорюємо, усе це я йому проговорювала в цих листах».

Щодня о третій ночі в Аліни був заведений будильник, у цей час коханий виходив на зв’язок. 

«В нього темно, я його не бачу, але він мене бачить. І ось цю кожну ніч на цю третю ночі я збиралася, як на побачення. У мене був красивий макіяж, гарна укладочка, я одягала дуже красиву білизну», — розповідає Аліна. 

Тепер до Сергія вона їздила кожні два тижні. Бувало, через загострення на фронті все переносилося.

«Коли їхала до Сєвєродонецька, то відчувала, що цієї зустрічі мають пролунати омріяні слова. Бо я перша йому сказала, що кохаю, і зробила це телефоном. Я йому сказала: якби я не встигла це сказати, а з тобою щось сталося, то я б собі цього не пробачила. Я дуже хотіла встигнути це сказати, бо це війна. Я пам’ятаю, шо їхала додому і на вокзалі взяла магнітик з цього міста на згадку про освідчення». 

Жінка пригадує святкування Нового року у 2017-му. В селі Попасному (Новоайдарівський район Луганської області — ред.) в напівзакинутій хаті за три хвилини від місця дислокації артилерії.

«Я їхала автобусом, набрала валізу речей, запекла курку, торт святковий, щедрий новорічний стіл везла у валізі. Хлопці мене зустріли, посадили в КамАЗ, зустрічали, як дружину генерала!»

Коли Сергія перекинули на маріупольський напрямок, туди приїхати із ночівлею можливості вже не було. Аліна вирушала о четвертій ранку, проводила час із Сергієм, а на вечір поверталася додому. 

«Гріє душу те, що цього могло і не статися в моєму житті. Якби цієї історії, цього кохання у мене не було. Мені, може б, не боліло, бо я б не знала, що так має бути. Пощастило, що було це кохання, ця людина. Приклад справжнього чоловіка, який не кидає слів на вітер, який не поступається принципами, вольовий чоловік, який завжди попереду», — ділиться Аліна.

«Мій дім забрали, мого чоловіка вбили, але пам’ять я не віддам»

У 2020-му Сергій звільнився із ЗСУ. Вони придбали квартиру в Бердянську. Спершу влаштувався менеджером на місцевому м’ясокомбінаті. За пів року отримав керівну посаду. Після перших обстрілів у Бердянську сім’я виїхала в Дніпро, звідти Сергій вирушив у свою частину — в рідну 93-тю. На цей раз йому довірили керувати відділенням розвідки. Працював разом із підрозділом на межі Харківської та Сумської областей, в районі Балаклії та Ізюма.

«Я намагаюся втримати спогад, як пахне наша постіль. В нашому домі все на своїх місцях, навіть немитий посуд у раковині, але нас там нема, Сергія там уже ніколи не буде. Може й добре, що я не можу потрапити в нашу квартиру, бо я б не витримала бачити речі, яких він більше не доторкнеться», — ділиться Аліна. 

Із найцінніших речей в окупації — бойові нагороди Сергія, його медалі та кубки. Аліна зробила все можливе, щоб довірена людина таємно вивезла Сергіїв парадний кітель із нагородами.

«Я не могла допустити, щоб вони дісталися окупантам. Мій дім забрали, мого чоловіка вбили, але пам’ять я не віддам».