Десять місяців у складі 110-та окремої механізованої бригади імені генерал-хорунжого Марка Безручка на одному з найгарячіших напрямків фронту воює депутат Підгайцівської сільської ради Андрій Собчук, який представляє фракцію ВО «Свобода».
Командир взводу розповідає про свій шлях до ЗСУ, ділиться бойовим досвідом та відверто порушує важливі питання, від яких залежить наша перемога, пише .
- Андрію, пригадуєш перші дні повномасштабного російського вторгнення?
- Ці дні назавжди залишаться у пам’яті. Похмурий лютневий ранок, перші вибухи. Стало зрозуміло, що ворог почав своє вторгнення. Але розгубленості не було. Місцеві мешканці, депутати, представники влади зібралися у центрі ОТГ і почали думати як захистити громаду, наших близьких та наші домівки. Тоді ще не було відомо, які військові плани у росії. Ніхто не знав, чи буде удар на Волинь з боку Білорусі. Охочих вступити до лав територіальної оборони було дуже багато. Кожен хотів бути задіяним у спільній справі відсічі агресору та захисту своєї країни. Прийшли люди і з вогнепальною зброєю і навіть з ножами. Так сформувався загін територіальної оборони у Підгайцівській ОТГ. Я був одним із керівників свого напрямку. Потім налагодили цілодобове чергування та поставили камери спостереження, отримали зброю. Виникли перші блокпости. Навіть бабусі допомагали приносити пісок. Це були дні великої напруги, але й водночас великого єднання усієї нації.
- Як довго ти був у лавах територіальної оборони?
- Я ще 26 лютого пішов у військкомат, щоб потрапити до лав ЗСУ. Але мені тоді відповіли: зараз в армії достатньо солдатів, коли потрібно буде – ми вас наберемо. У територіальній обороні був 5 місяців. Але війна тривала. І було очевидно, що вона не завершиться за місяць чи два. Тому ми з друзями вирішили знайти іноземних інструкторів з військової справи, щоб здобути досвід і відповідні навички. Ми знайшли їх. Це були інструктори однієї з країн НАТО. Нас вчили правильному поводженню зі зброєю, правилам надання медичної допомоги, психології та тактиці бою. Ці навички потім дуже стали у нагоді, коли потрапив до регулярної армії.
- Коли став солдатом ЗСУ?
- Одного разу у вересні 2022 року до нас у штаб територіальної оборони приїхали представники військкомату. Вони роздавали повістки. Я дізнався про це, прийшов і теж отримав повістку. І таким чином я і ще двоє моїх друзів, з якими разом тренувалися, потрапили до лав ЗСУ. 21 вересня я вже був на бойових позицій за 5 км від Донецького аеропорту. Зараз я – командир взводу. У моєму підпорядкуванні 30 людей. Крім безпосередньої участі у бою також займаюсь навчанням солдат. Передаю свій досвід і бойові навички.
- Війна – це велике випробування. Звідки черпаєш сили і що допомагає під час бою?
- На війні важко завжди. Але ти знаєш заради чого воюєш. Заради своєї країни, сім’ї, дітей. Щоб ворог не прийшов сюди до наших осель, потрібно воювати на східних і південних рубежах. Основний психолог – це ти сам. Головне – не падати духом. Також важливу роль відіграє колектив і здорова атмосфера у ньому. Намагаємось формувати її самі. Хлопці бувають різні. І з будь-ким на позиції не підеш. Повинна бути довіра та впевненість один в одному. Що твоя спина прикрита побратимом. І ти також надійно прикриваєш його. Тоді можна спокійно вирушати на будь-яке завдання. Російські загарбники ще з 2014 року намагаються прорвати українську оборону на рубежах, які обороняє наша бригада. Лізуть як сарана і все одно не можуть нічого досягти. Доходить до того, що окупанти навіть б’ють по нас ракетами С-300 щодня від безсилля. Та ми тримаємось.
- Які, на твою думку, основні проблеми української армії? Що потребує найбільшої уваги?
- Людей потрібно передусім належно готувати до військової справи. Ставитися до цього з усією відповідальністю. Бувають такі випадки, коли мобілізованих тримають місяцями десь у тилу. Дадуть їм кілька раз постріляти, а потім раптово відправляють на фронт. Це дуже обурює. Так бути взагалі не повинно. Адже кожен солдат української армії – це найвища цінність. На папері пише, що людина служить вже рік, а в реальності її за цей час навіть нормально не навчили поводитися зі зброєю. Що з нею буде як вона опинитися на фронті? Попередня підготовка дуже важлива. Солдата слід вчити поступово, щоб він звикав до поля бою. І цим мають займатися усі, в тому числі через створення добровольчих загонів у громадах для тренування.
На мою думку, потрібно покращити координацію між різними військовими частинами, між командуванням зверху та тими, хто безпосередньо виконує наказ. Бо на місці бачиш усі деталі рельєфу і розташування противника трохи на так, як на карті десь у штабі. Стимулювати відповідальних та ініціативних командирів, які користуються авторитетом у солдат.
Ще важливий аспект – медичні знання. Вміння правильно накласти турнікет може врятувати життя. Також з армії слід жорстко викорінювати рядянщину і корупцію. Адже ці речі, на жаль, існують.
- Останнім часом суспільство шокували ряд корупційних скандалів. Виходить, що навіть війна не зупинила корупційні схеми...
- Коли ти на війні, то рідко задумуєшся про корупційні схеми. Основна думка – як вижити і повернутися живим. Також ще думаєш як відремонтувати автомобіль чи техніку, яка швидко зношується. Або як отримати дрони чи амуніцію. Але я розумію, що корупція існує. І всі ми платимо за неї іноді невидиму, але дорогу ціну. Десь недоотримуємо необхідну техніку. Десь погано навчаємо поповнення. Та й суспільство, яке бачить несправедливість, стає вразливе психологічно та морально виснажене. Корупція – це головний внутрішній союзник москви в Україні. Не можу зрозуміти, як можна красти під час війни, коли інші на фронті віддають своє життя за Україну.
- А як щодо нашого ворога? Він став сильнішим чи слабшим?
- Ворог вчиться. Його ніколи не можна недооцінювати. Він не каже: ви там попрактикуйтеся, а ми зачекаємо. Дійсно, москалі не цінують своїх людей і використовують мобілізованих як гарматне м’ясо. Але у росіян є й серйозні непогано навчені військові частини. Крім того, рашисти активно розробляють нову техніку. Налагодили виробництво нових дронів. Нам не можна розслаблятися. Адже війна – це також змагання ефективності і дієвості різних інституцій.
- Що ти думаєш про перспективи українського контрнаступу?
- Думаю, у нас все вийде. Але зробити це не так легко, як комусь здається. І я не хотів би давати прогнози. Суспільство не повинне забувати, що війна триває. І невідомо, коли вона закінчиться. Потрібно зберігати єдність. Бо у мене таке враження, що багато хто вже починає про це забувати. Дехто вже взагалі думає про свої політичні амбіції та нові вибори. А ще дратує повсюдний піар окремих осіб.
- Яка зброя потрібна Україні для швидшої перемоги над агресором?
- Літаки, танки, ракети, артилерія – все це важливо і потрібно. Але не слід забувати, що в основі перемоги – високий бойовий дух військовослужбовця. Злагодженість між бригадами, внутрішня солідарність і повага. Постійне вдосконалення і самонавчання. А також вивчення свого ворога, його слабких місць. Коли українці разом – перемога обов’язково настане.
- Яке основне завдання української нації після перемоги?
- Щоб збудувати нову успішну країну, слід очиститися від минулого. Як ментально і світоглядно, так і на рівні держави. Думаю, що одним з основних запитів після закінчення війни буде запит на справедливість. Якщо в країні й далі пануватиме корупція, а винні не будуть нести ніякої відповідальності, це буде наруга над пам’яттю усіх, хто боровся за Україну, жертвуючи собою. Також слід зберегти громадянську активність. Українці мають взяти у свої руки питання свого майбутнього і відбудови країни, а не сподіватися, що хтось це зробить замість них. Не можна відійти у сторону і пасивно спостерігати. А потім обурюватися: як же так, чому влада знову погано працює. Потрібно самим вершити свою долю.
Коментарів немає
Залишити коментар