«Пектиму до самої перемоги»: господиня з Волині готує домашній хліб для Воїнів. ФОТО

Господиня Тетяна Білітюк із смт Заболоття на Ковельщині, як сама жартує, воює біля печі. Бо із березня цього року щотижня по кілька разів випікає хліб, який потім місцеві волонтери везуть і в гарячі точки солдатам, і мирним, які через воєнні дії опинилися у скрутних обставинах.

«Коли почалася війна, ми всі, звісно, були розгублені, налякані. Не знали, що ж із нами буде далі. Найстрашніше мені було за малих внучок… – пригадує жінка. – Ну а потім довелося себе опановувати і вчитися жити в цих реаліях». Повідомляють Волинські новини.

Перша випічка, каже пані Тетяна, поїхала на Київщину – до людей, які через вторгнення окупантів залишилися голодними й без даху над головою.

«У церкві наш отець Роман оголосив, що разом із волонтерами будуть формувати гуманітарний вантаж, і попросив усіх, хто має змогу, долучитися. Я тоді напекла багато пирогів… – усміхається, змахуючи сльозу. – Як уявила голодні оченята тих діток, а ще новини почитала – серце кров’ю обливалося. Подивилася на своїх внучок, подякувала Богу, що вони у відносній безпеці, і взялася до роботи».

Тоді разом з іншими місцевими господинями вони завантажили ароматною випічкою цілий бус. І щотижня зносили до церкви коробки з пирогами, булочками, печивом. Перед Великоднем напекли гору пасок, аби й на передовій хлопці бодай на трохи відчули дух свята і знали, що про них пам’ятають, піклуються як уміють і моляться за них.

«А якось волонтери сказали, що хлопці просять хліба, бо солодких смаколиків їм вистачає. То я й узялася пекти паляниці», – провадить господиня.

Коли запитую, скільки вже печей хліба поїхало на передову, жінка тільки щиро усміхається: «А хто ж їх рахував? Пектиму, скільки стане сили, до самої перемоги».

Випікання буханців – то справжнісінький магічний ритуал. Ще звечора Тетяна Іванівна розчиняє майбутній хліб. Цей важливий процес не обходиться без допомоги внучок Влади й Павлінки, які старанно вимішують ще ріденьке тісто, аби вранці бабусині паляниці були пухкими й ароматними.

Жінка додає: ніякого особливого рецепта немає. Потрібні лишень вода, дріжджі, сіль та борошно. І, звісно, добрий настрій та ясна голова.

«Із кепським настроєм до тіста братися не годиться, – провадить, вимішуючи у великій мисці опару. – Бо тоді хліб або порепається, або не зійде як слід, або підгорить».

На годиннику – шоста ранку. Кілька хвилин – і вже вправні руки Тетяни Іванівни формують майбутні буханці. Вона викладає їх у форми.

«Бачиш, які вони в мене – зверху геть чорні, бо ж, як кажуть, із печі не вилазять», – жартує і заразом заглядає у каструлю на плиті: доки розмовляємо, у неї вже майже готовий сніданок для родини.

Затим чимчикуємо в літню кухню – пора розпалювати піч.

«Кожна господиня свою піч знає – і коли розпалювати, і скільки та яких дров треба, – розповідає. – Я коли хліб печу, то беру соснові, вони дають саме таку температуру, як треба, і жару багато».

За трохи в печі вже палахкотить полум’я. І від того видовиська годі відірвати погляд. Та Тетяні Іванівні милуватися ніколи. Хутенько ставить на лавці біля печі форми з хлібом – нехай сходить. А сама хапає дійницю – у хліві вже зачекалася корівка-годувальниця.

Видоїла корову, дорогою сипнула курям, випустила квочку з курчатами, вигнала качок на ставочок, погладила песика, линула молока киці… Поки процідила молоко – пора корову в череду виганяти. Я ж лишень ходжу слід у слід і тільки дивуюся: скільки всього можна переробити, доки в печі прогорять дрова!

«Ранок – пАнок, як казала моя мати», – сміється пані Тетяна.

Тим часом полум’я в печі відпалахкотіло.

«Зараз ще на трохи поставимо наш хлібчик перед жаром, аби посходив як слід», – пояснює господиня.

«Ти знаєш, я ж у дитинстві мріяла стати кондитером чи пекарем. Пам’ятаю, коли батько працював на комбайні і втомлений повертався додому, я йому все малюнки малювала з різними тортами й завжди підписувала: «Буду пекарем», – поринає у спогади. – Ну, в житті не все так складається, як мрієш у дитинстві. Я от все життя у лікарні пропрацювала. Хоча й там певний час мала роботу на кухні. Але годі про колишнє, треба нам думати про теперішнє. Пора хлібчику в піч».

Жінка вигрібає залишки жару, обережненько саджає форми з хлібом у розпашілу піч. Перехрестила й закрила заслінкою.

«Ну, тепер ходи – буду тебе частувати», – підморгує.

І ми, поки печеться хліб, ідемо до хати. Їмо хліб з смачнючим домашнім маслом (його неодмінно треба мастити на скибку товстим шаром – так краще смакує) і великими жовтими помідорами просто з городу. Й теревенимо – про прості, але важливі речі: що треба вже зривати помідори, поки фітофтора не взялася, що скоро пора копати картоплю, бо вже бадилля сохне…

Тим часом ніздрі вловлюють тонкий аромат свіжого хліба.

«Що, пахне вже? – усміхається господиня. – Ходімо заглянемо, що ми там напекли».

А з печі до нас виглядають спечені паляниці, гонорово вивищуючись світлими чубами над закіпченими формами. Ррраз – і вже вискакують на полотняну ряднину охолодати. Високі, запашні, приправлені любов’ю і заряджені на Перемогу.

Оксана ГОЛОВІЙ