«Прогорить – залишимось голі-босі». Історія переселенців засновників пабу на честь Бориса Джонсона в Луцьку

Михайло та Аліна Михайлови – переселенці з Харкова. На їхню родину з початку вторгнення випало чимало труднощів. Сімейний бізнес Михайла знищили росіяни, а ферма батьків Аліни кілька місяців діяла в окупації.

Пара жила у холодному підвалі з немовлям, перш ніж наважилася виїхати з міста. Михайлови шукали прихисток у кількох містах. Найбільше припав до серця Луцьк. Тут наважилися заснувати свій бізнес. Невдовзі відкриється їхній паб на честь Бориса Джонсона.

Свою історію і про те, як не падати духом у скрутні часи, вони розповіли для «Insider media».

«Пощастило, що дитина народилася раніше терміну»

Подружжя до війни жило «на два міста». Їхня квартира знаходиться у Харкові, але час від часу Михайло їздив у Святогірськ Донецької області.

Там допомагав батькам вести бізнес. Вони мали піцерію і ресторан. Найбільше відвідувачів у закладах було протягом весни та літа, тож в кінці лютого Михайло поїхав у Святогірськ спланувати новий сезон.

Дружина з немовлям, якому було два тижні від народження, залишилась у Харкові. Усі плани обірвала війна.

«О пів на п’яту 24-го лютого дзвонить мені Аліна. Каже: «Почалося». Я швиденько зібрався і поїхав на Харків. У такі миті треба бути разом, – пригадує Михайло. – Мій шлях був через Чугуїв. Мені ще пощастило, бо вже в обід там неможливо було проїхати».

Його батько з першого дня російського вторгнення пішов у тероборону. Захищав місто до останнього. Коли росіяни захопили Святогірськ (7 червня), довелося виїхати і йому.

У Харкові Михайлови 10 днів жили у підвалі. Намагалися створити мінімальний затишок для немовляти, проте це було досить складно.

Малюк поводився чемно, та все ж підвал – не те місце, де мають виховуватися діти.

«Хлопчик мав народитися на місяць пізніше. Але він захотів побачити світ швидше. Зараз ми розуміємо, що Аліні пощастило, що не довелося народжувати в підвалі, без відповідних умов та анестезії», – ділиться Михайло Михайлов.

Назвали малюка Михайликом. Сім’я жартує, що «не було вибору» – раз уже прізвище Михайлов, а по батькові Михайлович, то ім’я могло бути тільки таким.

Щоб помити дитятко чи попрати речі, час від часу підіймалися у квартиру на 9-й поверх.

Під час одного з таких візитів над будинком пролетів літак. Звук був такий гучний, що спершу подумали, що це ракета.

«Ми впали на підлогу, закрили голови, малого. Пролетіло. Тоді зрозуміли, що треба їхати з міста. Один раз пронесло, а далі не відомо, що може статися. Тим паче росіяни обстрілювали житлові будинки. З нашої квартири вид на Салтівку, яку найбільше бомбили», – розповідає Аліна Михайлова.

Того дня зібрали найнеобхідніші речі. О 6-й ранку, коли закінчується комендантська година, сіли в машину. На свій страх і ризик поїхали.

Тоді не було чіткого розуміння, яку дорогу краще обрати. Одні люди радили так, інші – інакше. Деякі шляхи були перекриті. На одному обстріляли колону…

Михайлови обійшлися без пригод. Щоправда, на виїзді з міста в заторах простояли годин зо п’ять.

Окупанти знищили квартиру і бізнес батьків

Кілька днів пожили в Дніпрі. Тоді було багато повідомлень у ЗМІ про загрозу вибуху Запорізької АЕС через дії окупантів.

Вирішили їхати якомога далі від небезпеки. Наступним містом, де шукали прихисток, була Вінниця. Там теж пробули недовго. Звідти поїхали на Волинь.

Мама Михайла раніше бувала в Зимнівському монастирі. Тож найперше потрапили у Зимне.

Голова громади тимчасово виділив будинок для кількох сімей. Там ще жили куми з дитиною і мамою, та друзі з двома дітьми. Всього – семеро дорослих та четверо дітей. Згодом це житло довелося покинути.

Якийсь час сім’я жила у Володимирі. Там і зареєстрували свою свій шлюб офіційно.

«Робити весілля – то не наше. Це треба думати за кухню, розваги, фотографів і всю цю двіжуху», – сміється Михайло.

«Тому ми розписалися у спортивних костюмах та з малюком на руках», – додає Аліна.

Зараз вони орендують житло в Луцьку. Місто припало до душі, адже затишне і зручне в плані пересування.

«Ми взяли з собою небагато речей. Тоді було холодно, ми їхали з зимовим одягом. Коли прийшло літо, то просили знайомих, щоб прийшли до нас додому, зібрали речі й відправили «Новою поштою». На Волині люди дуже відкриті й допомагають. Тож тут починаємо «обростати» новими речами», – ділиться Михайло Михайлов.

Зізнаються: обурені поведінкою деяких переселенців. Мовляв, є частина людей, які є працездатними та замість пошуків роботи вимагають до себе посиленої уваги та турботи, ображаються, що їх «мало підтримують».

«Одна сім’я працювала понаднормово, щоб більше допомагати переселенцям, яких прийняли в себе. Ті сказали, що їм цього мало. Залишили записку: «Бажаємо, щоб сюди прилетіло, щоб ви зрозуміли на власній шкурі, як це». І поїхали в Польщу», – ділиться Аліна Михайлова.

Через війну її та чоловікова родини зазнали матеріальних втрат, та вона б ніколи не побажала комусь пережити подібне.

У Харкові від росіян стала непридатною для життя одна з квартир, де раніше жили Михайло з Аліною.

У Святогірську окупанти повністю знищили ресторан і піцерію. Після звільнення міста ніхто з сім'ї ще там не був. Сумну звістку дізналися з відео місцевих телеграм-каналів.

Постраждав і бізнес батьків Аліни. Вони живуть у селищі міського типу Великий Бурлук на Харківщині, яке було окуповане з 24 лютого до 11 вересня.

Поїхати звідти не могли, бо тоді б їхня ферма і всі тварини залишилися б напризволяще. В умовах окупації вони з підлеглими продовжували працювати, щоб зберегти підприємство.

Попри те, що росіяни вкрали частину техніки, вдалося виростити й зібрати урожай, а також посіяти озимину.

Аліна спілкувалась з рідними не часто через проблеми зі зв’язком. З метою безпеки низку подробиць про життя в окупації поки не розголошує.

Паб на честь Джонсона, бо той «не затиснутий в рамки»

Через те, що в Харкові постійні обстріли, подружжя Михайлових вирішило, що повернуться додому нескоро. Близько росія – будь-коли може прилетіти.

Вирішили закріпитися у Луцьку й відкрити тут паб. Приміщення допоміг знайти власник крафтової пивоварні «Luchan». Оглянули – сподобалось. Якраз те, що шукали.

«Чи важко нам? Для нас це органічно. Я займаюсь бізнесом з 18 років. Зараз мені 33 роки. Начебто страшно під час війни за останні гроші відкривати бізнес. Ти розумієш, що якщо «не піде», то ти голий-босий з дружиною і дитиною в орендованій квартирі. А що по-іншому робити? Сидіти не можна. Треба працювати», – каже Михайло.

Він за освітою менеджер, а дружина Аліна – податківець. За освітою не працювала, натомість освоїла графічний дизайн. Вона ж розробляла логотип для майбутнього пабу.

Новий заклад буде на вулиці Винниченка. Матиме назву «Boris Johnson pub».

«Постать Джонсона нам подобається за характером, аурою. Серйозний дядько, який керував однією з головних країн світу, але при тому доволі епатажний. Вільний за характером, не затиснутий в рамки. Полюбляє пиво. На багатьох світлинах з ним, – ділиться чоловік. – Зараз він вже Борис Джонсонюк. Це наш хлопець. Допомагає Україні й надихає українців. Сподіваюсь, заїде в гості».

У пабі будуть постери, картини та інші елементи, де колишній прем’єр-міністр Великої Британії буде головною дійовою особою.

Меню ще розробляється. Над ним працює шеф-кухар з Харкова.

Буде сім видів розливного пива та багато – пляшкового. Неодмінно – місцеве «Luchan» та всесвітньо відоме «Guinness».

Крім того, раз у тиждень планують замовляти кегу в маленьких броварнях з різних куточків України. Таким чином хочуть потішити відвідувачів новими смаками.

«Це буде класичний англійський паб, в якому поєднаємо класичне і сучасне. Додамо «свіжого повітря», – ділиться засновник. – Річ іде не про забігайлівку, а про культурний заклад. Алкоголь може бути не вульгарним. У нас буде пиво, яке має історію. Відкриваються невеликі крафтові пивоварні, і люди починають смакувати. Ця культура розвивається».

Технічне відкриття буде 1 жовтня. Офіційне – 14 жовтня. На цю подію хочуть запросити Мирослава Кувалдіна, лідера групи «The ВЙО». Щоправда, якщо тому вдасться приїхати, адже служить у ЗСУ.

Попри те, що життя пішло не за їхнім планом, подружжя тримається на позитиві. Кажуть, що «такі по життю».

«Я ніколи не розумів, який буде толк, якщо сядеш плакати й казатимеш, що все погано. Якщо нічого не робити, краще не стане. Якщо ж не будеш засмучуватися, сприйматимеш все тверезо і діятимеш, то успіх гарантовано. Іншого шляху нема», – радить Михайло Михайлов.

Їхній додатковий мотиватор – маленький Михайлик. І в холодному підвалі, і в довжелезних заторах, і в незнайомих містах – всюди він мобілізував батьків зберігати спокій і не засмучуватися.

Текст: Наталя Хвесик

Фото: Павло Березюк