Медбрат приймального відділення Маріупольської обласної лікарні Дмитро, розповів про пекельні місяці від початку повномасштабного вторгнення, в яких умовах доводилось працювати місцевим медикам та бажання жити і рятувати людей.
«Допомагали всім, стояли по лікті у крові, перев’язували. Зривали спини, бо носили пацієнтів на руках. Закривали очі дітям, які загинули. А коли починалися обстріли, падали обличчям у підлогу просто в коридорі та лежали під стінами, що трусилися. Було страшенно важко. Це було наше пекло.
Я – медбрат приймального відділення Маріупольської обласної лікарні. Вранці 24-го лютого вже думав йти до лав ЗСУ, коли мені написали: «Хлопці, виходьте всі на роботу, дуже багато поранених». І я рвонув у лікарню. Я був потрібніший там.
Першого ж дня ми прийняли понад 100 людей. З околиць міста і селищ поблизу. Наша обласна лікарня першою відчула весь страх війни. Допомагали, перев’язували, оперували. Але й не здогадувалися, що від цього дня ніхто з лікарів уже не зможе повернутися додому.
Днями не спиш, бо привозять і привозять поранених. Спини не відчуваєш, бо електрики немає, і носиш пацієнтів на руках. Розриваєшся від болю, але не фізичного. Бо ще болючіше – це страх за своїх рідних. Щоразу, як падали обличчям у підлогу… Так, ви правильно зрозуміли, ми везли пацієнта коридором, коли над головою починали скидати бомби. І коли ми просто падали на підлогу і лежали, я просив тільки, щоб мої близькі залишились цілими.
Того дня, після всього, що ми пережили у лікарні, я вирішив зробити пропозицію своїй дівчині. Щоправда, обручку пообіцяв після війни. Але почув «Я згідна» – і, щасливий, знову полетів у лікарню. Там на мене чекали ще кілька тижнів жахіть.
Щодня ми приймали понад 120-150 поранених. Оперували всюди, де було світло. По лікті у крові, падаючи від обстрілів, серед стін, що трусилися вже кожні 30 хвилин. Було дуже страшно. День у день. Лише наша лікарня прийняла до 10 березня 742 пацієнти.. 742…
Серед них були і дівчата з пологового, яких привезли після бомбардування 9 березня. Зустрічали, сортували їх за тяжкістю поранень. Одна дівчина була на 40 тижні вагітності. У неї були множинні поранення ніг і тулуба. Ні її, ні дитину врятувати не вдалося.
За ці дні на моїх очах померли шестеро дітей. Приймаєш, починаєш проводити реанімацію. Як описати словами те, що відчуваєш у цей момент? Неймовірно важко дивитись на дитяче обличчя, чекаючи реакції організму… а бачити очі, що закотилися. Це були дні пекла.
Та тоді я відчув дещо важливе. Що ніколи не покину своєї професії. Я – медик, і я маю стояти непорушною перепоною між життям і смертю. Це моя мрія, і вона тоді здійснилася».
Коментарів немає
Залишити коментар