До війни Тетяна Репницька очолювала один із бізнесів волинської корпорації VolWest Group - бізнес-академію PMBA та ряд інших проектів. Тепер, із першого дня повномасштабного вторгнення, весь свій час та все своє світло Тетяна віддає для перемоги.
Про це йдеться в інтерв’ю для видання .
- Як почалась історія вашого волонтерського хабу?
- 24 лютого у нас в PMBA мав бути великий тренінг для ритейлу. Ми довго готувалися, зібралися учасники з всієї України. А кляті москалі наламали мені такий тренінг! Я була за це така сердита, що не було місця страху чи іншим емоціям.
Для участі в цьому тренінгу до нас ще звечора з’їхалося багато керівників і власників магазинів з всієї України. Тому, коли 24 лютого я прокинулася від вибухів, то відразу почала отримувати дзвінки: хтось був на вокзалі, хтось на автостанції. Люди запитували, що їм робити. Треба було швидко приймати рішення. Всіх, хто не зміг виїхати до шостої ранку, ми поселили в Арт-хостел «Адреналін», а потім вже шукали, як відправити додому.
Тому перший день війни я розрулювала ситуацію із учасниками тренінгу – розселяла, організовувала доїзди. А вже ввечері мені зателефонував Віктор Корсак (Голова Рада директорів VolWest Group, - ред.): «Давай думати, як ми можемо допомагати. Оскільки у тебе компетенція в освітньому напрямку, давай організуємо навчання із тактичної медицини, бо люди не готові, люди не знають, як надати собі допомогу, коли «прилетіло».
Він надіслав мені купу електронних видань про тактичну медицину, разом десь на 600 сторінок – стандарт для військових із тактичної медицини, які я мала прочитати за ніч. Корсак сказав, що до ранку зробить презентацію, а мені потрібно знайти медиків і парамедиків, які вже післязавтра готові будуть викладати. На третій день війни ми провели перше навчання.
Щоб підготувати презентацію про основи і принципи тактичної медицини, Віктор Корсак (який, до речі, за професією є хірургом) прочитав близько 11 книжок і подивився купу відео, щоб вибрати концентрат, найголовніше. Потім на основі цієї інформації написав посібник із тактичної медицини.
У Музеї науки і техніки, що в «Адреналіні», ми взяли манекен, на якому можна було проводити серцево-легеневу реанімацію. А ще розібрали старе крісло і з поролону зробили манекени для тампонади…
- Вийшли імітації ран?..
- Так, імітація кульової, осколкової і дуже глибокої осколкової рани. Зупинити кровотечу, накласти турнікет, зробити реанімацію - ми зрозуміли, що українці повинні дуже швидко навчитися усе це робити.
- Із фото, які бачила в соцмережах, здавалося, що в перші дні на навчання приходили сотні людей?
- Для стартового тренінгу ми запросили всіх своїх, але прийшло багато інших людей. Загалом - 300.
На другий день записалося ще більше людей. Потім ще більше. Були рекордні дні, коли ми приймали до 500 людей.
І так - день за днем. Перший вихідний я взяла собі на 70-ий день війни.
Ми не могли зупинитися, бо було очевидним, наскільки почате нами – важливе. Пригадую розповіді нашого доброго друга Алекса з Північної Ірландії, який теж навчає українців на полігонах.
Він казав про те, що ми могли б мати набагато менші втрати в перші дні війни, якби мали знання з тактичної медицини. Багато у кого із військових був досвід з 2014-го, але так само багато пішло добровольців, які нічого про це не знали. Не вміли накладати турнікети, тампонувати. А це могло б врятувати багато життів.
- Скільки загалом людей за цей час пройшло курс?
- Уже більше 10 000 людей, з яких понад 3 000 - військові. Тепер ми проводимо навчання і на полях, і на полігонах. Де тільки ми не були і в які чагарники доводилося тягнути проектор чи малюнки зі схемами – про це вже розкажу після війни.
- За цей час величезний потік людей пройшов через ваші навчання. Чи відрізняються люди, які приходять зараз, за емоційним станом від тих, хто приходив у перші дні?
- Тоді це був такий очевидний страх і стрес на всіх обличчях. Але вже навіть в перші дні ми бачили, як люди приходили одними, а виходили – іншими. «Дякую, я тепер знаю, що робити». «Дякую, я тепер не боюсь». Це слова, які ми чуємо постійно.
До речі, на початках допомагали не тільки отримані знання, але й звичайне спілкування під час кава-брейків. Люди опинилися серед сотень таких, як вони, чули від інших про ті самі страхи і проблеми, і це дуже допомогло триматися.
- Були серед людей, які приходили на навчання, якісь несподівані для вас?
- Побачила дуже багато людей, з якими востаннє зустрічалася багато-багато років тому. Приходили і однокласники, і одногрупники з університету, наші колишні випускники з PMBA.
До речі, до нас на навчання приїжджають і з інших міст. Недавно із Хмельницького чоловік привіз всю родину спеціально на навчання.
- А чого сама Таня Репницька навчилася за ці місяці?
- Ой, чого тільки не навчилася!)) Я тепер інструктор із серцево-легеневої реанімації. Легко можу зробити тампонаду, накласти турнікет.
На початках робили «коктейлі Молотова», у мене досить непогано виходило кидати. А ще хлопці-військові після теоретичних занять давали можливість постріляти зі справжньої бойової зброї. Ми і зараз час від часу тренуємося, коли є «насіннячко». Так ми ніжно називаємо патрони.
Я є одним з інструкторів на виїзних навчаннях. Коли треба було перші рази виїжджати, Віктор Корсак запитував у мене, чи не боюсь. Кажу: «Та чого боятися? Прилетить – то ми ж навчені, що робити». Хоча, думаю, незалежно від рівня підготовки, ніхто із нас насправді не уявляє, що робив би, якби дійсно «прилетіло».
Але за себе мені не страшно. Страшно за дітей. У мене дві доньки, обоє самостійні, обоє волонтерять. Меншій тільки 13, і через те, що я постійно на роботі, вона – сама вдома. Навчилися правилу двох стін. Зробила собі там місце, я їй понакупляла різних полотен: малює.
Коли було третє бомбардування, чоловік поїхав в «Епіцентр» і купив щити, якими в разі чого можна закрити вікна. А вона їх розмалювала, на одному навіть намалювала ікону. Каже: «Прикинь, воно летить, а тут ікона».
А ще молодша донька любить фотографувати. Тому я їй постійно наказую: «Хоч не фотографуй, коли бомблять».
З цього приводу є одна смішна історія. Вона на велосипеді поїхала знімати поля, просто їздила і фотографувала природу. Не знала, що поруч – якісь об’єкти. Вже все сфотографувала, збирається і тут під’їжджає патрульна поліція. Вона собі думає: пропущу їх, нехай проїдуть, а вони біля неї зупиняються. Розказує: «Мамо, це як в якихось голлівудських фільмах: двері відкриваються, вони виходять…». Але все обійшлося, тільки попросили всі фото видалити.
- З часом ви не обмежилися тільки навчанням тактичній медицині.
- Віктор Корсак любить повторювати, що відправляючи на війну непідготовлених бійців, ми їх зраджуємо.
Половина допомоги – це медицина, аптечки, турнікети, усі необхідні препарати. Інша половина справи – це знання, що з цим усім робити. Для того, щоб передати ці знання, ми і проводимо навчання. Але виявилось, що із забезпеченням медикаментами – теж потрібна допомога.
Тому зараз ми шиємо і наповнюємо тактичні рюкзаки, формуємо військові аптечки за «натівськими» стандартами, виготовляємо ноші, евакуаційні стропи. Ці стропи кидають людині, яка під обстрілами чи в зоні небезпеки, за допомогою карабінів вони кріпляться на бронежилет і людину можна дистанційно витягнути. Натомість - не наражати на небезпеку ще одного бійця, який мав би його фізично витягнути. Тому стропи теж рятують життя. А ще недавно ми налагодили виробництво шин, які накладають при переломах.
Ще до війни я керувала одним із проектів VolWest Group, це - технопарк «Центр медичних інновацій». Два роки ми працювали зі медичними стартапами, і зараз використали цей проект, щоб готувати необхідне для ЗСУ. Ми відкрили цех, купили декілька класних машинок і налагодили власне виробництво. Де, до речі, працює багато біженців, які переїхали до нас з міст, що зруйновані чи в зоні бойових дій.
- Усі ці речі, про які ви розповідаєте – це колосальні фінансові витрати. Де берете гроші?
- У VolWest Group кожен працівник - від менеджерів і до технічних працівників – усі за можливостями роблять добровільні пожертви. Тому основне фінансування нашого волонтерського хабу – це самі працівники нашої корпорації.
Але також збираємо донати, пишемо гранти, задіюємо всі можливості.
Величезну кількість власних коштів витрачає Віктор Корсак. За 5 місяців війни ми всі спільно надали допомогу на 82 мільйони гривень!
І, звичайно ж, маємо багато хороших партнерів, насамперед – серед бізнесів нашої корпорації. До речі, завдяки допомозі з-за кордону наших партнерів – торгової мережі SPAR International, ми також налагодили фасування і виробництво сухпайків. Зробили вже 30 000 одиниць. Все за стандартом: 1,20 кг, 3 700 ккал, м’яка обгортка. Для цього ми навіть зробили свою тушонку в металевій банці, це реалізував Демидівський консервний завод, який також входить у VolWest Group.
- Коли їхала сюди, переглянула вашу сторінку в інстаграмі і помітила один досить різкий допис стосовно людей, які поїхали з України. Ви це засуджуєте?
- Ні, це ж рішення кожного. Люди рятують себе, дітей – в цьому немає нічого поганого. Нам потрібні будуть живі і здорові люди, щоб відбудовувати Україну.
Той різкий допис стосувався трохи іншого. Я нетерпимо ставлюся, коли людина виїхала за кордон і звідти повчає: «Ви робите не так!».
Десь на 5-ий день війни у нас були загальні збори, я в цей час заселяла біженців нон-стоп, щодня відбувались навчання, донька сама вдома… і я чую, як по той бік екрану люди розгортають онлайн-дискусії: «Я тут сиджу і думаю, як ми «Адреналін» будемо відновлювати після війни, у мене є цілий маркетинговий план». Я кажу: «Круто, але я спішу, потім ми знайдемо як». В тій ситуації було дуже дивно чути оті всі: можливо, ви робите не так, можливо, треба по-іншому. Тому і різко відреагувала.
Війна - це надійний фільтр. Нехай не ображаються друзі, але я маю тепер чорне і біле. Я доросла дівчинка і легко могла б зробити сірий, але не хочу. Дозволила собі стати нетерпимою до інших позицій і поглядів. Я не терплю, коли мені пишуть москальською, я просто не відповідаю. Якщо не розділяють погляди України – таких людей для мене більше не існує.
Українці не мають права зараз бути ніякими. Кожного дня ми маємо робити все можливе для перемоги і повинні бути дуже чіткими в своїй позиції з будь-якого питання.
Мене дивують люди, які зараз нічого не роблять для перемоги. Багато хто зі знайомих виїхав і допомагає з-за кордону. Але є й інші. Ті, хто палець об палець не вдарив. У мене до них питання: а як ви вертатись будете? Звичайно, ми не будемо на митниці питати: «Ну, що ти робив, показуй». Але мені б дуже хотілося, щоб вони самі для себе потім зробили такий митний контроль.
- Ще один напрямок вашої роботи – це внутрішньо переміщені особи. Як почали працювати із біженцями?
- Перші люди приїхали в наш Арт-хостел «Адреналін» з Бучі та Ірпеня на простреленій машині. В одній родині було 8 людей. А потім це почалося нон-стоп, їхали і їхали, ми працювали і селили майже цілодобово.
- Тобто ви не оголошували, що приймаєте біженців, а це вони самі почали приїжджати?
- Так. Люди шукали, де зупинитися і знаходили нас. Коли бажаючих стало надто багато і хостел вже не міг всіх помістити, ми облаштували в приміщенні ресторану «Стоп-кадр» ще 200 ліжко-місць і центр допомоги для ВПО.
Зараз у нас в одній локації живе 200 , а в іншій – 100 людей. Ми їх щодня тричі на день годуємо. У нас безлімітний чай, кава, ми перемо їхній одяг, маємо велику кімнату, де є одяг і взуття. Проводимо арт-терапію, даємо психологічну підтримку, є юридична і медична допомога.
За 5 місяців ми дали прихисток для 7 000 людей. Багато хто живе тут з перших днів. У мене є багато друзів серед них. Чудові сестри із Краматорська. Вони жили у трьох різних мікрорайонах цього міста і протягом тижня у всіх трьох розбомбили будинки.
Сім’я з Бучі. Щоб добратися сюди, вони кілька діб тягнули на собі стареньку бабцю, а та все просила: «киньте!». Ця бабця нам усім на Великдень читала святкову молитву.
Вражають історії дітей. Одна дівчинка якось підійшла до мене і каже: «Ви можете зробити так, щоб ми звідси не їхали, бо я вдома ніколи три рази на день не їла».
На 5-6 день приїхала родина з-під Києва з котом. Ми приймаємо всіх тварин, вже й не пригадаю всіх пород, які в нас жили. Кіт злякався, десь у матрасах заховався, тільки на третій день сам виліз, щоб поїсти.
Одна родина із Бучі приїхала з невеликим рюкзачком і… черепахою в кишені. Знайшли по дорозі, коли тікали, і не змогли залишити.
Ти не можеш відфільтрувати людей, але завжди видно, хто пережив біль. З Бахмута дуже класна сім'я. Жили неподалік церкви, яку будували волиняни. Кажуть, що місто вже просто зрівняли з землею.
Коли чую всі ці історії, у мене одна думка: «Блін, як же я недостатньо роблю! Люди таке пережили, а ми тут «в шоколаді». Треба робити більше!».
- На жаль, доводилось чути і негативні історії про переселенців. У вас такі були?
- Нечасто, але бувало різне. Коли від «нема що робити» хтось із чоловіків міг випити і потім заявляти: «Та я здам цю точку… вас розбомблять… якби вас не було, бандерівців!». Ми на таке просто викликали поліцію. Для профілактики співпрацюємо і з поліцією, і з військкоматом, і СБУ перевіряє. Було навіть, що кілька кримінальних елементів переховувалися, ми їх виявляли.
У нас тут своя громада утворилася, громада проукраїнських людей. Тому такі моменти тут не пройдуть! Ми не дозволяємо російських каналів, російських фільмів. Я взагалі не реагую і не відповідаю, коли до мене звертаються російською мовою.
Хоча я добра людина, але коли треба – дуже жорстка. Бухаєш - значить, маєш можливість зняти собі квартиру. Не працюєш, не хочеш допомагати нам по волонтерству - знайдемо тих, хто буде допомагати. Не хочемо виховувати тунеядців. Або працюй, або вчись, бо просто лежати цілий день - це не в нас.
- Ви згадали про арт-терапію. Виходить, що і Музей сучасного мистецтва задіяний у цьому вашому круговороті волонтерства?
- Спочатку ми в Музеї сучасного українського мистецтва проводили навчання з тактичної медицини і дуже шкодували, що музей не живе своїм життям. Тому вирішили задіяти і мистецтво, воно ж здатне трансформувати негатив у добро, допомогти психологічно.
У березні заснували арт-батальйон і організовували зустрічі для митців, відомих-невідомих, для всіх творчих людей. Тут можна було пограти на роялі, продекламувати вірші, помалювати. Майже два місяці такі зустрічі відбувалися щодня, але люди потрохи повернулися до роботи і зараз - лише раз на тиждень, щосереди о 15-й годині, ми збираємо майстер-класи.
- А Таня Репницька малювала, грала? Що робила для власної психологічної підтримки?
- Збирала груші. І черешні. У мене біля дому – невеликий садок, це і є моя головна терапія.
А коли вже зовсім зле, то чоловік бере і вивозить мене в ліс. Завезе і годину чекає, поки я блукаю. Виходжу з-за дерева через годину, а він такий: «О, Таня вернулася! Поїхали додому!».
- До речі, у вас в розкладі PMBA пише, що 25 лютого мав бути тренінг зі стрес-менеджменту. Поділіться кількома вправами, вони зараз як ніколи доречні.
- В першу чергу це – будь-які фізичні вправи, щоб заспокоїтися. Якщо з’являється тривога, потрібно змінити своє заняття і думки на фізичну працю.
А ще є одна весела, але дуже дієва порада: щоб переключитися - згадай свій перший секс)))
- Що для Тані Репницької наша перемога? Якою ви хочете її побачити?
- Відновлення наших кордонів. Але щоб замість москалів по всьому східному і північному кордоні України було Чорне море.
Якщо ближче до реального - хотілося б, щоб взагалі ніколи не було військовоспроможних москалів. Або провести якийсь науковий експеримент і всім москалям стерти пам'ять. Почати їхнє виховання з нуля: з правильними поглядами, принципами, без соловйова і промивання мізків пропагандою.
У нашій родині – троє дітей. У мене є брат, який зараз «на нулі», пішов добровольцем. І є сестра, яка живе в росії. Коли почалася війна, ми зідзвонювались, скидали їй відео із Бучі та інших знищених міст, де були звірства. А вона – «такого не може бути». Ми більше не спілкувалися.
Хоча ні, потім вона ще скинула мені в вайбер листівку «с 8 марта»… Люди гинуть, а вони своїм мовчанням – такі самі вбивці! Ми перестали спілкуватися.
Знаєте, я багато, де жила. У Воркуті, в Башкортостані. В житті були різні ситуації, але я скрізь відчувала себе українкою. Мене називали «хахлушка», бо я завжди і всюди була українкою.
Мої батьки жили і одружилися в Парагваї, тато служив в парагвайській армії. Він розказував історії, що багато українців в ті часи не хотіли повертатися з-за кордону, але мої бабця і дідусь мріяли про це. Батьки приїхали перші, потім забрали бабцю з дідом, менших і старших братів. Всі інші родичі - тепер по цілому світу, але я так би хотіла, щоб вони теж завжди думали про Україну.
Нам би перемогти скоріше.
Я тоді зроблю величезний Форум Перемоги. Будемо згадувати всіх, хто загинув. Будемо і сумувати, і радіти. Наварю українського борщу і запрошу всіх волонтерів, всіх людей із серцем. І їх буде дуже багато!
Розмовляла Людмила Яворська.
Фото Романа Невестенка-Домбровського
Коментарів немає
Залишити коментар