Відома нотаріуска та волонтерка Наталія Ариванюк в інтерв'ю розповіла, як з 2014 змінились запити до волонтерів, як вона відновлює ресурс після емоційного вигорання, чому в Європи треба вимагати більше зброї та за яких умов в росії можуть початися бунти.
У 2014-му, коли війна на Донбасі лише розпочалась, вона прийшла у лікарню до поранених військових з каструлями голубців і котлет.
«До волонтерства в моєму Фейсбуці були лише котики і лаванда»
Коли у 2014-му росія напала, я почула, що до Луцька привезли перших поранених.
Розуміла з того тільки те, що чоловіки повернулися з гарячих точок, а значить, хочуть їсти.
Знайомих дівчат попросила допомогти (наробили купу відбивних, картопляного пюре, салатів) і з каструлями туди приїхала.
Так почалося знайомство з військовими. До речі, зараз із тими першими хлопцями товаришуємо, досі підтримуємо зв’язок.
Я ніколи не була активною користувачкою Фейсбуку. В мене завжди там були максимум лаванда, зайчики, котики. Але написала пост-заклик долучатися – і він розлетівся, по ЗМІ зокрема. Почали писати і знайомі, і незнайомі. У результаті скооперувалась компанія волонтерок, п’ятьох із яких звали Наталками. Це породило багато жартів.
На той момент держава тільки-тільки починала працювати в нових воєнних умовах. Нормального забезпечення, звісно, не було. Тому лікарі давали списки медикаментів для конкретних бійців, а ми збирали гроші: писали пости, ставили біля аптек кошики.
Зараз по-іншому. Бо поступово «обростаєш» знайомствами, зв’язками і допомога росте.
У роботі й особистому я завжди знаю, на що розраховувати. Заробила – витратила.
А тут необхідно у когось щось просити, збирати, бо потреб просто шалено багато. Завжди було незручно це робити, а зараз навіть звикла. Це такий вихід із зони комфорту, що не передати!
У березні шукали все – від бронежилета до крапель у ніс
Попри те, що вісім років волонтерила і постійно спілкувалася з військовими, до останнього не вірила, що буде повномасштабна війна. Багато хто з хлопців так само – я ж питала в них.
23 лютого ми ще відсвяткували день народження чоловіка, а в ніч на 24-те постійно чула гул літаків. Будила чоловіка зі словами: «Щось не те».
А тоді почалися вибухи.
Спочатку – паніка. Але довелося швидко брати себе в руки і працювати. Держава заблокувала всі електронні реєстри, а жінки хотіли вивозити дітей.
Телефон розривався. На офісі – черга. Зазвичай технічний бік роблять помічниці, але в той день всі сідали за комп’ютер і друкували заяви на виїзд за кордон.
За трохи завезла маму з донькою на Закарпаття. Мала бути з ними, але подзвонила друзям і попросила мене забрати. Мамі сказала вже в дорозі, коли була далеко. Донька ж подзвонила через 5 чи 6 днів зі словами: «Ми вже доїжджаємо до Луцька. У мене є своя кімната, я буду тут разом із батьками».
Знову закрутилося волонтерство. Попіднімала старі зв’язки, написала донорам. Хлопці, з якими познайомились ще в 2014-му, зібралися і, не зважаючи на попередні поранення, знову пішли захищати. І, звичайно, почали звертатися: «Наталка, допоможи», «Знайди те», «Підкажи».
Хоча колись обрала для себе нішу медичного волонтерства, почала шукати й амуніцію, і дрони, і форми. З’явилася колаборація з благодійним фондом «Волинь SOS», разом із яким тепер допомагаємо і медикам, і військовим. З медичного – це турнікети, ліки, обладнання. Наприклад, шукали ВАК-апарати (використовуються для загоєння ран), апарати зовнішньої фіксації кісток, розхідні матеріали, які часто дуже дорогі.
Якщо немає якоїсь речі, про яку просять військові, я так і кажу. У випадку умовної тероборони Черкаської області, яка хоче тепловізори, категорично не відмовляю. Бо сьогодні вони – тероборона дачного масиву, а завтра – на передовій. Я пояснюю, що насамперед допомагаємо тим, хто на передовій, а такі запити ставимо в резерв.
На щастя, на мене вийшов крутий американський фонд United Help Ukraine. Завдяки йому можемо підтримувати місцевого виробника і замовляти багато речей для військових в Україні.
Спочатку треба було все шукати: від бронежилета до крапель у ніс. Порівняно з 2014-м роком, забезпечення державою армії значно покращилось, але коли військо миттєво виростає в кілька разів, де візьмеш стільки бронежилетів? Чому багатьох добровольців записували в резерв і не брали? Бо навіть зброї не вистачало.
Чесно скажу, з гуманітарною допомогою приходило і багато абсурдних речей. Наприклад, пластикові каски з червоною зіркою (мабуть, для якихось зйомок використовували), протерміновані ліки, ношені труси, фури масок, які ми не маємо куди дівати.
У нас же пріоритет – захист солдата. Бо тоді буде менше роботи медикам і менше постраждалих цивільних.
«Два рази писала пост, що більше не буду волонтерити, але не публікувала»
Спочатку будь-яка критика зачіпала. Люди часом думають, що волонтер – це професія спеціальна, але ми цим займаємося у вільний від роботи час.
Траплялися, звісно, моменти, коли хотілося все кинути. Два рази писала пост про те, що припиняю, але не ставила його. Один раз опублікувала, а наступного дня стерла.
Такі ситуації бувають, мабуть, через завищені очікування людей. Від тебе хочуть того, що ти у принципі не в стані зробити. Ти ж не олігарх, щоб вийняти з кишені мільйон і самій все купити.
Багато хто не уявляє, як це важко – назбирати, знайти, попросити.
А буває, просто сідають батарейки. Вигорання – це не жарти. Мені здається, тут кожній людині потрібно знайти свій рецепт відновлення. Комусь достатньо побути один день вдома, нічого не робити. Комусь потрібна компанія і музика, умовно – повернення в довоєнне життя. Комусь треба посидіти на березі річки.
У мене по-різному. Можу в машині музику увімкнути на всю гучність, а недавно вперше за 6 місяців подивилась фільм.
Пробувала з мамою і донькою хоч на кілька днів поїхати в Польщу відволіктися, побути без сирен, виспатися. Але вже на другий день ми летіли додому. Не могли бути в середовищі, де люди не знають, що таке війна. Стало соромно за те, що я тут, а хтось на фронті.
***
Я здатна багато витримати, але один похорон – і можу злягти на місяць, два. Колись сходила на три панахиди і випала з життя не на один місяць: не було ні сил, ні бажання щось робити. Я живу в Струмівці і часто чую, як везуть 200-х. Не знаю, як людина може таке витримати, бо це дуже страшно.
Допомогло цілковите розуміння з боку сім’ї, яка дала мені можливість відновитись, огорнула любов’ю. В мене така підтримка і розуміння, що все минає легше. На щастя, рідні ніколи не дорікали тим, що забагато часу приділяю волонтерству.
Цікаво, що на похоронах не плачу – всередині все завмирає. А от коли хлопці дзвонять і кажуть: «У мене дружина вагітна. Якщо буде дівчинка, назвемо Наталкою», сльози ллються.
***
Я собі виробила певний баланс між роботою і волонтерством. Зазвичай до 15:00 я працюю, а після – волонтерю. На щастя, є помічники. Мама, сестра – також нотаріуси, я з ними працюю в одному офісі.
Але так було не завжди. На початках, звісно, волонтерство займало 80% робочого часу. Це уже зараз багато позицій закрито, чимало алгоритмів напрацьовано, зв’язків налагоджено.
Наприклад, керівництво лікарень зараз таке, що з ними працювати – одне задоволення.
«В мене немає претензій до українців, але Європа має допомагати більше»
Зараз збирати гроші стало значно складніше. Я розумію: у багатьох вони просто закінчилися. У когось діти вступають, у тому числі за кордоном, хтось – втратив роботу, в когось – чоловік на фронті.
Звичайно, людям скрутно. І я думаю, буде ще складніше. Тому потрібно більше тиснути на Європу, бо ми її закриваєм собою.
Нам допомагають не тому, що ми класні, а тому, що таким чином прикривають власні спини.
Думаю, якби нам надали ті ж HIMARS на початку повномасштабної війни, був би цілим Маріуполь і були б живими азовці. А нам дають зброю дозовано, щоб поступово нашими руками виснажити росію. Така собі демілітаризація.
***
Зараз у європейців розрив шаблону щодо того, хто такі біженці. Їм дивно, що вони всі на «жуках» їздять, а в нас біженець може бути на Лексусі. Але ж ми не знаємо, чи в цієї людини ще щось, крім того Лексуса, лишилося. Всі українці різні, і судити ніхто не має права.
Я завжди захищатиму своїх, якщо вони не проросійські. Людина ж не може їхати з розбомбленого будинку, а по дорозі продавати машину і купувати щось скромніше, щоб нікого не хвилювати.
***
Ми тут – абсолютна Європа. А за деякими сферами – сервіс, діджиталізація – випереджаємо її.
І в плані волонтерства нам є що розказати та показати. Я вважаю, ми є прикладом для багатьох.
Нам часто вдається зробити велике з нічого. Мабуть, часи дефіциту змушували креативити.
Хоча є в цього і зворотній бік: бронежилети – з ресор, турнікети – «з гівна і палок». Щодо цього я жорстка і категорична: беремо та купуємо лише сертифіковані речі.
«Колись в Афгані так було» – не аргумент. Давайте ще печерних людей згадаємо. Зовсім інша війна, інша зброя.
***
У Луцьку фонди дружні між собою. Допомагаємо, виручаємо. Наприклад, з «Ангаром» у нас супервідносини. Волонтери завжди підставляють плече одне одному. І це дуже круто. Бо коли люди починають мірятися, це ні до чого хорошого не призводить.
«Нам треба така армія, щоб боялися навіть рипнутися сюди»
Ми дуже відрізняємося від росіян. Родич, який перехоплює перемовини, каже, що їхні військові взагалі не розуміють, що вони тут роблять. Немає якоїсь мети, мотивації, а натомість є серйозна дідівщина.
Ми ж захищаємо свою землю, наше майбутнє.
Їхнє волонтерство – це пакет ковбаси, наше – байрактари. Нема що навіть порівнювати.
Бачили ж їх на відпочинку в Єгипті, Туреччині. «Воно» вдягає футболку з ведмедем і балалайкою, бахне 3 літри горілки і кричить, щоб всі до нього говорили російською. Ми ж – більше європейці.
***
Перемогу я бачу тільки тоді, коли росія буде демілітаризована, коли для неї будуть закриті кордони інших держав, а всі, хто брав участь у війні, понесуть відповідальність.
Хоча я не думаю, що росіяни визнають провину – їх можна тільки змусити платити репарації: довго і багато.
Дуже хочу, щоб їм перестали видавати візи. Насамперед тим, хто публічно виставляє свою пропутінську й антиукраїнську позицію. Їх треба мітлою з Європи виганяти. Мені здається, коли росіянам закриють в’їзд в Європу і вони варитимуться у власному соці, тільки тоді будуть якісь протести всередині. Бо санкції на багатьох взагалі не діють. А от повна ізоляція може. Тоді вони одне одного з’їдять.
***
Хоч як зараз боляче, але ця війна допомогла відсіяти зерно від полови.Нас усіх підтримує героїзм наших воїнів, лідерство Залужного та віра в перемогу.
А щоб за кілька років це не повторилося, в України має бути така потужна армія, щоб сюди боялись навіть рипнутися.
Текст: Віта Сахнік
Фото: Людмила Герасимюк
Коментарів немає
Залишити коментар