Анна Рекетюк – відома танцівниця та тренерка, а від 24 лютого ще й військовослужбовиця Луцького окремого батальйону тероборони Збройних Сил України.
В інтерв'ю Анна розповіла, чому сьогодні замість занять у танцювальній залі вона копає окопи та вправляється у стрільбах.
– Зараз ми – у студії, в якій Ви раніше танцювали, вчили цьому інших. Яким було Ваше життя до 24 лютого?
Я тренерка, танцівниця шоу, директорка трьох танцювальних студій у Луцьку і пірсинг-майстриня. Я не знаю, чи можна сказати «було», бо не знаю – повернусь ще до всіх цих своїх «довоєнних» ролей чи ні.
– Як Ви зустріли повномасштабну війну?
Ми із сім’єю живемо за 20 кілометрів від Луцька, тому вибухів на аеродромі вранці 24 лютого ми не чули. І коли про початок великої війни вже всі знали, ми ще спали. У мирний час я зазвичай довго спала. Всі мої працівниці знали, що до мене не можна дзвонити до години 10-ої ранку. Ввечері 23 лютого ми святкували день народження однієї з наших дівчат на студії. А 24 лютого о 7 ранку ця дівчина мені зателефонувала. Я збила дзвінок, але вона набрала знову. Я подумала, можливо, щось сталося на студії. Вона у слухавку каже: «Аня, вибухи, ти чула? Війна почалася». Чоловік одразу зірвався, поїхав забирати з Луцька свою сестру з дітьми. Я попросила забрати ще і свою працівницю, яка живе у Тарасовому. Отак ми всіх зібрали в себе і думали, що робити далі.
– Подумали і вирішили іти у військкомат разом із чоловіком?
Першим про це сказав Вова (чоловік Ані, тату-майстер Володимир Данилюк – ред.). Його сестра просила мене вмовити його не йти. Справа в тому, що Вова роздумував про службу у війську ще до початку повномасштабної. Але його брат був в АТО, тому мама просила Володю залишатися цивільним. Тепер вже все було зрозуміло. Ми з чоловіком поговорили, прийняли рішення, і я сказала його сестрі: «Не хвилюйся, я піду з ним».
Отак ми зібралися і поїхали у військкомат записуватися у тероборону. Згодом повернулися додому, зібрали речі і мій тато завіз нас назад. Так і почалася наша служба.
– Ви пішли у тероборону тільки тому, що пішов чоловік чи були якісь власні міркування і аргументи?
Не тільки тому, що Володя йшов. Все було в комплексі. Я ніколи не могла стояти осторонь таких подій, які змінювали хід історії моєї держави. Я була на Майдані під час Помаранчевої революції, була і під час Революції Гідності. Можна було б займатися волонтерством, але це у моєму житті вже було. А зараз в мене було чітке бажання стати до зброї. Мені є кого і що обороняти.
– Яка наразі у Вас посада у війську?
Я звичайний стрілець. Як всі хлопці. Хоча правильно було б казати, напевно, стрільчиня і не додавати «як всі хлопці» (сміється – ред). Але поки в нас звично так.
– Ви так кажете через те, що жінок у вашому підрозділі небагато, чи через те, що умови в них такі ж, як і у чоловіків?
Я роблю все те, що інші. Так само бігаю на заняттях з тактичної підготовки, так само стріляю зі зброї, так само копаю окопи. Роблю все те, що і вся команда, а команда – чоловіча. Ну хіба не тягнула якусь здоровенну і дуже важку колоду для бліндажа. Це єдине. Більше у розподілі завдань чи занять не було відмінностей.
Я спочатку думала, що буду мЕдичкою. Бо за першою освітою я – лікарка ветеринарної медицини. І тактичну медицину я все-таки вивчаю, хоч і не є на посаді бойового медика. У мене, до речі, була можливість ставати взводною медичкою, але тоді ми з Володею були б у різних відділеннях. До нас приїздили з Нідерландів «натівські» медики, і ми з чоловіком пройшли ці навчання.
– У вашому підрозділі є ще дівчата чи жінки?
Відповідь залежить від того, що назвати підрозділом – відділення, взвод, роту, батальйон… У батальйоні є ще дівчата. У батальйоні зі мною служить одна з моїх учениць, яка займалася у студії «Diamond», Маша. Вона прийшла разом зі своєю сестрою. Спочатку дівчата готували для бійців і бійчинь їжу. А приблизно місяць тому вони також перейшли на стрільчинь. Є дівчата-медики, є у штабі дівчата, є серед кухарок. А саме стрільчинь – мало.
– Позивний «Багіра». Як він стався у Вашому житті?
Це позивний ще з часів Майдану, Революції Гідності. Я тоді була брюнеткою. Мала на той час лише одне татуювання – зображення леопарда. А ще в мене були тоді леопардові штани (сміється – ред.). Хлопці були у камуфляжі, а в мене його тоді ще не було, лише леопардові штани.
Коли ми вже поверталися з Майдану додому, то хлопці жартували, що створимо окремий підрозділ і одягнемо його в леопардовий камуфляж.
– До речі, про форму. Нещодавно стало відомо, що незабаром вперше в історії ЗСУ у жінок, які служать в армії, зʼявиться уніфікована жіноча військова форма. Нарешті про це заговорили на девʼятому році війни.
Нарешті. Це справді проблема. І жіноча форма буде суттєвим кроком до рівності в армії.
Відмінності чоловічої і жіночої статури дають про себе знати, коли жінка одягає таку ж форму, як і чоловік. Чоловіки мають талію і стегна приблизно однакового об’єму. Тож, коли я підбираю собі штани, які мені будуть нормальні у стегнах, то на талії я мушу стягнути ці штани поясом і ходити зі складками.
Якщо тебе сковує одяг, якщо він завеликий чи у ньому незручно з інших причин, то ти, хай і несуттєво, але втрачаєш мобільність. Особливо – коли у холодну пору під формою ще і термобілизна. Сестра чоловіка передала мені з Польщі два комплекти польської жіночої форми. Зараз це моя найулюбленіша, найзручніша форма. Бо там враховані нюанси структури жіночого тіла.
Зараз на мені – небойові штани. Їх я замовляла собі сама.
– То форму у військкоматі Вам видали, але вона точно така ж, як у чоловіків?
Так, лише меншого розміру.
– А зі взуттям як?
Взяття мені видали без проблем відповідно до розміру моєї ноги. Берці Talan 37-го розміру. Зараз я – не у них. Були навіть 36-го, але я вирішила, що варто взяти трішки з запасом на випадок теплих шкарпеток (посміхається – ред.).
– Під однією зі своїх фото у військовій формі в соцмережі Ви написали, що раніше прагнули «максимальної жіночності». А тепер робите все, щоб у Вас бачили лише рівну. Що Ви мали на увазі?
Весь мій колектив – чоловічий. Але тут ніхто зі мною, на щастя, не спілкується як зі слабшою.
Зрештою, рожева косметичка, яку я маю з собою на позиціях і яку ніхто не бачить, – це, напевно, увесь мій прояв «дівчачого» і все, що мене тут відрізняє від іншого стрільця (посміхається – ред.).
– У Вас – чимало татуювань на тілі. Ваш чоловік – тату-майстер. З початком повномасштабної війни татуювань побільшало?
Так. Оці червоні маки з орнаментом з'явилися на руці. Хоча мені завжди було нелегко зайняти чергу до чоловіка. А зараз у нас ще й дуже рідко бувають вихідні, тому час на це знайти було важко.
– Як війна і військо змінили Вас внутрішньо? Відчуваєте трансформацію?
Дуже. Усе те, чим я живу зараз, – це не той світ, до якого я звикла. Крім того, те, що робить зараз росія у нашій країні, породжує в мені, як і в кожному і кожній з нас, багато болю, злоби і агресії.
Розумію, що, якби я сьогодні повернулася до свого звичного життя, я була б не така, як раніше. Не знаю, як би я тоді танцювала. Дівчата з моїх студій, коли я приїжджаю, питають: «А коли ти повернешся?», «А ти підписувала контракт?», «А ти можеш звільнитися?». Натякають, що пора назад. Я не впевнена, що змогла б зараз повернутися.
Я не знаю, як би я зараз танцювала – як би я змогла і який би це був танець. Він би точно був тепер зовсім іншим.
– Якраз щодо повернення до звичного життя… Що Ви плануєте робити після нашої перемоги?
Напевно, назовсім танцювальний світ я таки не покину. Навіть якщо залишуся тільки директоркою танцювальних студій, то все одно буду дотична. А студії будуть працювати. Бо я відчуваю відповідальність перед людьми, які в мене працюють. Їх приблизно 20. Це місце їхньої роботи і душі.
Я можу танцювати по-різному – як тренерка, як учениця, їздити з майстер-класами тощо. Але ми з чоловіком розглядаємо також варіант залишитися у військовій сфері.
Я не знаю, у якому фізичному стані буду після цієї війни, чи не доведеться пережити, наприклад, якусь травму, через яку вже не зможу танцювати. Не знаю, скільки мені тоді буде років і так далі. Я, до речі, травмувала ногу у перший же день у військкоматі. Ото, подумала собі, бійчиня (сміється - ред).
Тоді 24 лютого був сигнал «Тривога». Вимкнули світло. Ми всі бігли в укриття, на повороті натовп занесло, і я тоді підвернула ногу. Там було гіперрозтягнення, але змоги піти до лікаря тоді вже не було. Цей гомілковостопний суглоб мене так і турбував. Але добре, що тепер – в берцях, вони фіксують суглоб. А ще перед армією я вибила палець на нозі. Зрештою, для війська це – не проблема. Але я розуміла, що для танців ці дві травми багато що з собою несуть. Тобто не факт, що я зможу вже так стрибати і так тягнути носок, як раніше.
Словом, я наразі не знаю відповіді на це запитання. Все залежить від тривалості і результату війни.
Зараз я розумію, що не все так позитивно, як це виглядало спочатку. Раніше було відчуття максимального єднання українців і українок, здавалося, що кожен і кожна робить абсолютно все, щоб перемогти росію. А зараз я розумію, що навіть коли ми виженемо росіян з нашої землі, доведеться «просіювати» наші ряди, відділяти зерно від полови. Бо навіть на Волині є ті, хто за «русскій мір».
– Коли Вашому синові було 9 років, Ви давали інтерв’ю і розповідали, що він мріє бути військовим. Вже передумав?
Так. Його думки з цього приводу за цей час ще неодноразово змінювалися. Якраз от зараз син вступив до коледжу на електромеханіку і комп’ютерну інженерію. Тому військову справу наразі не опановуватиме. Але ми йому обіцяємо, що, як повернемося, то тактична і фізична підготовка вдома буде точно.
– Знаю, що у війську Ви тренуєте хлопців-побратимів як фітнес-тренерка. Як виникли ці заняття?
Я маю освіту фітнес-тренерки і раніше у цивільному житті проводила заняття з аеробіки та інші. Тут, у теробороні, фізичні навантаження є, але основні фізичні навантаження нерівномірні, тобто задіюється не все тіло. Я перші два-три тижні у війську відчувала, що моє тіло себе почуває гірше, ніж до війська. Я зрозуміла, що, коли ти працюєш зі своїм тілом комплексно, то перерозподіляєш навантаження. Якщо, наприклад, людина правша, то під час тактичної підготовки чи копання окопів, чи інших занять навантаження більше – на правий бік. М’язи затискаються. Плюс – важкий бронежилет. У половини є проблеми зі спиною.
Тому ми займаємося, щоб задіювати ті м’язи, які ми менше навантажуємо під час військової підготовки.
Спочатку я почала займатися самостійно. Домовилася з Машею, моєю ученицею, яка тут теж служить, щоб склала мені компанію. А потім хлопці сказали: «А можна ми теж спробуємо?». Я сказала «Давайте», і так ми почали.
Хлопцям сподобалося. Відчули, що познімалися «зажими». Запропонували займатися стабільно. Я створила програму, додала те, що потрібно в армії – витривалість, спритність, силові. Я дивилася різні спорт-тести у різні спецпідрозділи – в НАТО, у війська наших ССО, в «Азов», на що там звертають увагу, і додавала це у свої тренування.
Розтяжка, до речі, хлопцям теж добре «заходить». У наших лавах є і спортсмени. Вони мають своє тренування, а потім просять прийти до нас, щоб порозтягуватися.
– Як часто відбуваються ці тренування?
Останніх тижнів два у нас не було цих тренувань. Бо на це, на жаль, не вистачало часу. А до того заняття були щодня. Винятки були лише тоді, коли я їхала у звільнення, або якщо я була в наряді.
Деколи, коли я не могла, то просила Машу і вона займалася з хлопцями. В середньому – 3-4 рази на тиждень.
– Розкажіть трохи про те, з чого складається день солдата-стрільця чи стрільчині у теробороні?
Наші завдання залежать від дислокації. Коли ми були не у польових умовах, то основним завданням була підготовка нас до бойових дій, а також ведення наряду на території локації – спостереження за безпекою, небом тощо. Ми займалися тактичною підготовкою, відшліфовували дії підрозділу в умовах, наприклад патрулювання, наступу, відступу тощо. Ми вчилися працювати в команді – правильно взаємодіяти, пересуватися тощо. Також багато працювали зі зброєю – відточували якнайшвидшу заміну магазинів, заряджання, стрільбу у різних положеннях (лежачи, з коліна, стоячи, в русі). Вчилися чути і сприймати команди, прикривати побратимів. Робота в парах тощо.
Ще одне – тактична медицина. Бо це ті навички, які мають бути не тільки у бойового медика. Кожен воїн має знати основи, щоб могти врятувати побратима в умовах бою, в умовах «жовтої» зони.
Існує алгоритм MARCH. Він визначає порядок дій в наданні допомоги пораненому. Якщо ним добре оволодіти, то реально можна врятувати життя побратимам у «жовтій» або «зеленій» зонах, тобто тоді, коли ви вже не перебуваєте під вогнем.
Це треба знати кожному і кожній у війську. Бо, якщо є багато поранених, то один медик не зможе надати допомогу всім. Але він чи вона зможе контролювати процес. І коли всі бійці знають протокол MARCH, то медик може скеровувати їхні дії.
Окрім того, тактична медицина – це і самодопомога. Найперше – це турнікет. Він накладається легко. Але якщо ти це постійно не тренуєш, то можеш потім у складній ситуації втратити дорогоцінні секунди. Все має бути на автоматі.
Коли до нас приїжджали тренери з Нідерландів, то вони нас вчили накладати турнікет з фізичними навантаженнями. Наприклад, робиш 20 разів бурпі (вправа для всього тіла – ред.), тоді біжиш у інший кінець залу, а тоді накладаєш турнікет. Якщо цей процес – не на автоматі, то у стресовій ситуації чи при фізичному навантаженні ти губишся.
У тих умовах, в яких ми перебуваємо зараз, більшу частину часу займає облаштування позицій – окопів, бліндажів, «вопів» (взводних опортних пунктів – ред.), бійниць, тобто підготовка території.
Військова справа – це завдання і вдень, і вночі. Я так порахувала, що ми зараз повноцінно спимо дві ночі з шести. Для мене, як для сови, спочатку було дуже складно.
– У Луцьку хвилеподібно зростає напруга через можливий наступ з боку білорусі. Але, кажуть, чим ближче до джерела страху, тим він менший. Ви думаєте про цей наступ, страх через це є?
Страху немає. Якщо вони підуть, то вони геть дурні (сміється – ред.). Ми знаємо, що вони не хочуть цього робити. Але ж пропаганда, «обробка» особового складу і залежність від наказів путіна можуть зробити своє.
Я не боюсь. Є, щоправда, певне хвилювання щодо того, щоб вчасно включитися, вчасно зрозуміти, що це воно, що почалося.
У війську, напевно, спокійніше, ніж серед цивільних. Тут ти біля зброї, біля однодумців.
– Ви – стрільчиня. Але досі Вам не доводилося стріляти у живу ціль. Ви думали про це, морально готові стріляти у ворога?
Готова. Вони завдали надто багато болю українцям, вони роблять просто неадекватні речі. Я для себе усвідомила, що мені як військовій не треба сприймати їх як людей, а як ворогів, окупантів. Нехай і не конкретно той, в кого мені доведеться стріляти, був ініціатором цієї війни, але ж він прийшов на мою землю і прийшов вбити мене і моїх рідних.
Вбити людину – це точно важко, але тут ключове – людину, а не цих зазомбованих нелюдів. Я захищаю свою рідну країну і на своїй землі, на відміну від них.
Спілкувалася Іванна РУДИШИН
Фото – Дмитра БАЙДИ
Коментарів немає
Залишити коментар