«Ось уже минуло півтора місяці, як я повернувся з війни. Я знаю, що не можна говорити слово «війна», його заборонили... Так ось це війна: наша російська армія стріляє в українську, а та стріляє у відповідь, там вибухають снаряди та ракети... При цьому гинуть військові з обох боків, а також мирні жителі, яким «пощастило» жити там, де вирішили розпочати війну, називаючи її «спецоперацією», — так починаються спогади російського військовослужбовця Павла Філатьєва, які він опублікував, повернувшись із України. Журналісти опублікували скорочені уривки з книги 33-річного десантника Павла Філатьєва — про безлад в російській армії, ставлення солдатів до війни та безглуздих смертей.
Павло Філатьєв — родом із волгоградської області, у 2010-х роках служив у Чечні, а в серпні минулого року через проблеми з роботою та відсутністю грошей вирішив підписати новий контракт на службу. Він брав участь у війні на території України у складі 56-го десантно-штурмового полку. Його підрозділ у перші дні вторгнення відправили на штурм Херсона. Через травми, отримані на полі бою, Філатьєва евакуювали на лікування, на фронт він більше не повернувся. Зараз Філатьєв виступає проти війни: він розповідає правду про те, що побачив на власні очі.
Конвой російських військ в Маріуполі,16 травня 2022 року
Про безлад у російській армії перед початком війни
Безуспішно поневіряючись і підробляючи в різних місцях, [у серпні минулого року] я приймаю рішення повернутися до армії, до 33 років я так і не маю свого житла... Мені приходить наказ прибути до частини [в Криму]. Через днів 10 видають форму, але тільки літню, берців потрібного розміру немає, через що йду і купую собі берці... На ранковому шикуванні... починаю жахатися: на плацу майорить два роздертих прапори рф і вдв, з колонки похмуро грає гімн, а половина військовослужбовців його не співає...
У середині жовтня починають видавати демісезонну та зимову форму, але тільки поношену та розмірів немає. Я відмовляюся отримувати поношену форму не за розміром, через що починається загострення стосунків із командуванням, бунтарів тут не люблять. Після сварки з ротним іду і купую собі бушлат. Ротний починає мстити, пхаючи в наряд через добу...
Прибуваємо на майданчик для [навчальних] стрибків [з парашутом], вночі була мінусова температура, їхали у відкритих КамАЗах, усі приїхали одубленими від холоду... Багато військовослужбовців були без теплого одягу: хтось не отримав, хтось відмовився отримувати поношену або форму за розміром... Наступного дня прокидаюся, у мене жар, двостороннє запалення легень... Протягом тижня до інфекційного відділення надійшло близько тридцяти військовослужбовців моєї частини з діагнозами ГРВІ, бронхіт, ангіна. Усі, хто були присутні на стрибках...
Весь цей бардак дістав, пишу скаргу до міністерства оборони: «Моє командування в/ч 81-505 не дотримується моїх прав військовослужбовця... Забезпечення себе формою наполовину лягло на мене самого... Незабезпеченість харчуванням... За три з половиною місяці моєї служби я так і не маю запису у військовому квитку про те, що служу у цій військовій частині! За мною не закріплена зброя!... За три з половиною місяці були відсутні заняття, якщо не вважати передстрибкову додаткову підготовку. Серед контрактників панує атмосфера апатії і 90% у курилках обговорюють: «Швидше б закінчився контракт»... Перебуваючи на такому важливому стратегічному напрямі, бачу цілковиту анархію, на бойову готовність тут лише бляклий натяк»... Командування частини [після скарги до Міноборони] швидко приготувало розгляд, де виставило мене як регулярно порушуючого дисципліну і як найгіршого військовослужбовця в частині...
Після відповіді від міністерства оборони на мою скаргу, в якій мені побажали міцного десантного здоров'я та рекомендували стежити за власною дисципліною, служити в цьому царстві дурдому бажання остаточно відпало... І це вдв – еліта, резерв верховного головнокомандувача! Як зараз справи в інших підрозділах, страшно уявити.
Про відправку на «навчання»
У середині лютого моя рота, як і багато інших підрозділів, була на полігоні у Старому Криму. Дивлячись новини, я розумів, що щось назріває, на полігон зганяли всіх, хто звільнявся або хворів. З одного боку, я не хотів мати більше нічого спільного з такою армією, де ти - ніхто, а твої прописані в законі права написані лише на папері, де твоя зарплата менша, ніж у вантажника в «Магніті». З іншого боку, я думав, що зараз, коли щось назріває, відмовитися буде ганебно, рівносильно тому, що злякався...
Наша рота жила вся в одному наметі, чоловік 40. У наметі нари, грубка-буржуйка. Навіть у Чечні побут був організований краще. Харчування в їдальні ще гірше, ніж у гарнізоні… Митися там було ніде... Ті, хто приїхали пізніше за інших, як я, не мали ні спальника, ні маскувального костюма, ні броні, ні каски...
Комусь не було чим топити в лютому грубки, не було де митися, через що люди ходили на море взимку. У результаті госпіталі вже в лютому були забиті хворими, а потім навіть видали наказ про заборону лягати в госпіталь. Як тільки я побачив свого командира..., запитую: «Де мій спальник і комплект «Ратник»?» На що той відповів, що якщо немає, де спати, і де брати амуніцію — це моя проблема...
Наступні кілька днів ми ходили на стрільбища … там я нарешті вперше взяв свій автомат ... до цього чотири місяці мене взагалі не було закріпленої зброї! … Виявилося, що мій автомат із зламаним ременем і просто іржавий, на перших же нічних стрілянинах сталося затикання [патрона] (призводить до зупинки стрілянини. — Прим. ред.) після кількох пострілів...
Десь 20 лютого прийшов наказ усім терміново зібратися і висуватися без нічого, марш-кидок мав бути невідомо куди. Тоді більшість сподівалася, що це означає закінчення навчань... У результаті ми приїхали в поля [біля міста Вірменська у Криму]... У багатьох УАЗах навіть не працювали грубки... Вже тоді всі були брудні та виснажені. Деякі майже місяць жили на полігоні без будь-яких умов, нерви у всіх були на межі, атмосфера ставала все серйознішою та незрозумілішою...
Ніхто толком не розумів, що відбувається, всі гадали. 23 лютого прибув командир дивізії, і, привітавши нас зі святом, оголосив, що із завтрашнього дня зарплата на добу становитиме 69 доларів (приблизно 7 тисяч рублів). Це більше 200 тисяч на місяць плюс звичайна зарплата. Це був чіткий знак, що буде щось серйозне... Коли ми усвідомили, що це не кримська операція «Ввічливі люди» і не навчання, а розпочалася повноцінна війна, перетинаючи кордон України під залпи ракет у супроводі бойових вертольотів та літаків, вже тоді почали говорити, що жодних грошей така робота не коштує...
Як починалася війна
[24 лютого я] прокинувся години о другій ночі [в кузові КамАЗу], колона вишикувалася десь у глушині, всі заглушили двигуни, фари вимкнені... Чую гуркіт, гул, бачу, що небо стало світлим від залпів: праворуч і ліворуч від нашої колони працювала реактивна артилерія. Було незрозуміло, що відбувається, хто й звідки стріляє і з кого... Пішло тихе ремствування: «Почалося»... Я відчув... тривожне усвідомлення того, що сценарію «КримНаш» не буде, з'явилося чітке передчуття пиздця.
Я не міг зрозуміти: це ми ведемо вогонь по наступаючим українцям? Може, щодо НАТО? Чи ми нападаємо? За ким ведеться цей пекельний обстріл?.. Армія так влаштована, що ставити питання там нема кому, мені ніхто нічого пояснювати не буде. Я можу лише кинути зброю і побігти кудись назад і стати боягузом або йти за всіма. Зараз я розумію, що мене використовували: десь хитрістю (ЗМІ та патріотизм), десь силою (закон та покарання), цукром (зарплата), десь похвалою (нагороди та звання).
Колона помітно пожвавішала і почала повільно рухатися вперед. Я чув стрілянину та вибухи в тому боці, куди ми їдемо. Мій «урал» повільно перетнув розбитий прикордонний пост митниці Крим — Україна. Я побачив понівечені, димлячі або розстріляні автомобілі, проїжджаючи кордон.<…> З'явилися покажчики, написи українською, прапори України.
Раптом ми різко зупиняємось на якійсь безлюдній дорозі, надходить команда «До бою!» Ми всі різко, але невміло висипаємося з машин і розбігаємось по сторонах дороги, займаючи позиції до бою: хтось на коліно, хтось лежачи, а хтось тупо стоїть, бо в падлу забруднитися. Добре, що команда хибна, інакше підготовлений противник добряче б пошмагав нас з таким вишколом.
Весь цей час я їхав з патроном в автоматі і готовий був вистрілити в будь-кого, хто становить небезпеку. Куди, навіщо і чому ми їдемо, не було ясно. Було зрозуміло, що почалася справжня війна. [Пізніше] дізнаюся, що [у нас] наказ їхати на Херсон, захопити міст через Дніпро. Стало зрозуміло, що ми напали на Україну…
Дізнався, що в нас уже є поранені та вбиті. Потім низько над нами пролетів винищувач, чий він — наш чи ні — ніхто не зрозумів, командування зв'язку не має. Командир казав, що зв'язку немає, хрін зрозумій, що відбувається, але головне — не засцяти, зараз ми поїдемо далі. Він говорив це з похмурою хоробрістю, але в очах я бачив, що він теж в ахуї.
[25 лютого] готуємось висуватися. Раптом з'явився начмед полку, він ходив і шукав, куди перекласти пораненого. [Він побачив, що] у кузові нашого «уралу» всього дві людини, а кузов «рівно» встелений ящиками з мінами, на які можна покласти пораненого на ношах. Начмед поклав хлопця на ящики, зробив йому укол, загорнув у фольгу і сказав, щоб ми дивилися: якщо почнеться кровотеча, перетягнути джгут.
Схоже, що це був хлопець, котрому [свої ж] зламали ногу поворотом гармати на БМД (бойовій машині десанту).- Прим. ред.). Він лежав і дуже тихо стогнав, постійно казав, що йому холодно. Потім мені сказали, що цей хлопець помер. Замість того, щоб, як в «американських фільмах», евакуювати його в госпіталь до прекрасних і дбайливих медсестр, ми везли його далі в тил противника на ящиках з мінами в «уралі», в якому не було гальм.
Про ставлення російських військових до мирних жителів
В [українських] населених пунктах нас зустрічали люди і проводили похмурим поглядом. Було почуття тривоги та відчуття небезпеки від цих будинків, одночасно з почуттям поваги до їхнього патріотизму. Я розумів, що якщо раптом з одного з будинків мені здасться небезпека, то стрілятиму не думаючи. Неуважність чи зволікання – смерть моя чи товаришів, сумніви небезпечні. Але в той же час мені не хотілося нікого вбивати… Повз колону трасою ходили цивільні з сумками: очевидно, ті, хто тікав від війни. В основному всі йшли і їхали з Херсона, куди ми зараз готувалися висуватися. Повз нас уже проїхали сотні автомобілів з відеореєстраторами, а деякі через скло відкрито знімали нас на телефон, який же дурдом.
На позиціях праворуч дороги щось починає горіти, хвилин через 10 зліва від нас теж починається пожежа. Хтось підпалив ліворуч і праворуч від наших позицій сухий очерет. Очевидно, що хтось зробив це спеціально, і це точно не наші. З'являється якась злість на цивільних людей. Я розумію, що ми тут непрохані гості, але для їхньої безпеки їм краще тримаються від нас подалі. Тому злить і дивує поведінка цивільних.
Якого хріна ми взагалі тут робимо? Це не наша спеціалізація. Ми не поліція і не ОМОН, усі налаштовані на зіткнення з ЗСУ, і ніхто не хоче пояснювати цивільним, «нахуя ми сюди приїхали», ми й самі не знаємо. Міркувати вже пізно, ти на передовій і або ти або тебе.
[28 лютого] дізнаюся, що хтось з гармати БМД розстріляв цивільний автомобіль, який не зупинявся. В автомобілі була мати та кілька дітей, вижила лише одна дитина.
Про плутанину на полі бою в перші дні війни
У мене крутяться думки про те, як ми штурмуватимемо Херсон: не думаю, що вийде мер міста з хлібом і сіллю, підніме прапор рф над будівлею адміністрації, а ми парадною колоною увійдемо до міста. Наскільки я чув, Херсон — велике місто, якщо ми заїдемо туди колоною, то нам пиздець. Я знав наш рівень підготовки та організованості та готувався до гіршого. Наскільки мають бути погані справи в українській армії, що наше командування вирішило, що ми візьмемо наскоком це місто? Взяти ми його мали ще вчора, вчора був ефект несподіванки на нашому боці, але як завжди. У мирний час бардак, а у воєнний він став ще гіршим.
Зараз щодо нас очікується відпрацювання «градів» супротивника, і очевидно, що тоді буде багато 200-х і 300-х, адже наших літаків і гелікоптерів давно не видно, зв'язку немає, усі втомилися і хочуть спати, але вмирати теж ніхто не хоче. Деякі посилено риють окопи з останніх сил, обливаючись потом… Нас тут людей 500, техніка розставлена хаотично, риються окопи та траншеї. Розумію, що окопи в піску точно не врятують нас від РСЗВ. Ходжу з комом у горлі, розуміючи, що до ранку можу не дожити. Підійшовши до однієї з груп, стою і спілкуюся з хлопцями, вони мені розповідають, що їх [в 11-й бригаді] залишилося [живих] чоловік 50. Мені було прикро від усвідомлення того, що я ось так безславно помру під ударами РСЗВ та контратакою ЗСУ. Для нас це буде просто м'ясорубка, ми виснажені, ми не на своїй землі, не знаємо місцевість, зв'язку немає, підтримки авіації та артилерії немає, ті, хто прорвався вперед, уже знищено. Де основні сили? Де «армати», «сармати», «білі лебеді» та решта лайна з пропаганди по ТБ?!
Вся підготовка наша була лише на папері, техніка наша застаріла безнадійно. Ми десантно-штурмовий батальйон, відправлені на війну в УАЗіках! Величезна кількість техніки просто не змогла доїхати до війни, а це лише 200 кілометрів. У нас навіть тактика досі така сама, як у дідів! З такими думками я натрапив до чергового УАЗу моєї роти, хтось десь добув пляшку коньяку.
Починаємо збиратися на штурм Херсона… у вдв немає серйозної техніки та озброєння, ми не основна армія, наша загальна чисельність на всю країну максимум 40 тисяч, з них частина строковиків і вони знаходяться в гарнізоні. Де армія? Їхали недовго, попереду з'явився маленький міст, це вже в'їзд до міста. На містку наша колона вишиковується і застигає на місці… Ідеальне місце для засідки, колона стоїть на вузькій дорозі… Ми просто ідеальна мішень на своїх неброньованих УАЗах, стоїмо хвилин 20 не рухаючись… У результаті стали повільно рухатися назад. Виявилося, що ми проїбали потрібний поворот.
Про нестачу побутових речей та мародерство
Починає темніти, приходить команда всім окопатися. Було дуже холодно, почався мороз, дехто почав намагатися спати по черзі. Ніхто не мав спальних мішків, піднявся сильний вітер, і мороз став пробирати до кісток. Іду десь знайти спальник. Дехто знаходив якісь картонки та ганчірки, ховаючись ними. Проходячи повз приватні будинки, бачу, що один з них був ніби закинутий і не схожий на житловий. Дивлячись на житловий будинок поряд, що знаходився в цьому ж дворі, стою і борюся з бажанням увійти до нього, попросити [у місцевих] ковдри. Якщо в будинку не буде людей, то просто увійти і взяти що-небудь, щоб зігрітися… Через кілька хвилин відмовляюся від цієї ідеї: реакція у них може бути різною. Почуття мерзенне від усього навколо, ми як тварюки просто намагаємося вижити. Нам і противник не потрібний, командування нас поставило в такі умови, що бомжі живуть краще. Я постелив одну клейонку на землю, ми лягли з хлопцем, притулившись один до одного, щоб хоч якось зігрітися, зверху ми накрилися іншою клейонкою, вона не гріла, але трохи захищала від вітру.
[Наступного дня] ми прибули до Херсонського морського порту. Всі виглядали виснаженими та дикими, всі почали обшукувати будівлі в пошуках їжі, води, душу та місця для ночівлі, хтось став тягати комп'ютери та все цінне, що зміг знайти. Я не був винятком: знайшов шапку у розбитій фурі на території, забрав її. Балаклава була надто холодною. У кабінеті з телевізорами сиділо кілька людей і дивилися новини, там же знайшли пляшку шампанського.
В офісах була їдальня з кухнею та холодильниками. Ми, як дикуни, з'їли все, що там було: пластівці, вівсянка, варення, мед, кава… Було абсолютно начхати на все, ми були вже доведені до краю, більшість прожили в полях місяць без будь-якого натяку на комфорт, душ та нормальну їжу. Людей, не давши їм відпочити, відправили на війну. Кожен хаотично шукав собі місце для сну, сварилися за чергу в душ. До якого ж дикого стану можна довести людей… За ніч ми перевернули все догори дном. Зустрів [солдат], що ламають каву-автомат у пошуках гривень, незрозуміло тільки нахріна вони їм здалися.
[3 березня] пішла чутка про те, що ми поїдемо на штурм Миколаєва і далі на Одесу. Я не міг цьому повірити: невже нагорі не розуміють, що люди виснажені? Тепер до нас дійшли чутки, що піхота з мотострільців масово відмовляється їхати, тому ми не маємо можливості відпочити. З'явилася агресія на відмовників.
Далі більше місяця був день бабака. Ми окопувалися, за нами працювала артилерія, по ЗСУ працювала наша артилерія, нашу авіацію майже не було видно. Ми просто тримали позиції в окопах на передовій: ні помитися, ні поїсти, ні нормально поспати. Усі обросли бородами та брудом, форма та берці стали псуватися. Високе командування ми не бачили. Жерти було нічого, крім сухпаїв: одна коробка на два дні.
Оголосили про те, що платитимуть гроші за кожного вбитого солдата ЗСУ або підбиту техніку, як раніше робили бойовики в Чечні. Ніхто так і не привіз нам нову форму, взуття, амуніцію та теплий одяг. Пара коробок гуманітарної допомоги містили дешеві шкарпетки, майки, труси і мило. По суті, до нас доїхали лише посилки від родичів та дружин з Феодосії. Але чомусь посилки не завжди доходили до адресата і були розкриті. Лише завдяки ним ми стали хоч якось «нормально» харчуватися чаєм, кавою, цукерками та консервами.
Хтось почав стріляти собі в кінцівки або спеціально підставлятися, щоб отримати 3 мільйони (виплата за поранення. — Прим. ред.) та звалити з цього пекла. Нашому полоненому відрізали пальці та геніталії. Мертвих українців на одному з постів почали саджати на сидіння, даючи їм імена.
Через обстріл артилерії деякі села поряд практично перестали існувати. Всі навколо ставали все злішими і злішими. Якась бабуся отруїла наших пиріжками. Майже у всіх з'явився грибок, у когось сипалися зуби, шкіра лущилася. Дехто почав спати на посту через втому. Хтось почав сильно бухати, незрозуміло де знаходячи спиртне.
Щоразу при артобстрілі я втискався головою в землю і в голові знову виринала думка: «Господи, якщо я виживу, то зроблю все, щоб змінити це!». Мені не страшно було померти, мені було прикро так безглуздо віддати життя через це лайно, незрозуміло заради чого, заради кого? Мені було прикро, що верхівці на нас насрать. Вони всіляко демонструють, що ми для них нелюди, ми просто як худоба. Мені було прикро, що перед війною, яку вони почали, зробили все, щоб розвалити нашу армію.
Почуття, яке ти відчуваєш, коли залишаєш зону бойових дій, невимовне... Два місяці бруду, голоду, холоду, поту та відчуття присутності поряд смерті. Шкода, що не пускають репортерів до нас на передову, через що вся країна не може помилуватися десантниками — зарослими, немитими, брудними, худими і озлобленими, на своє бездарне командування, нездатне зайнятися оснащенням [солдат] навіть під час бойових дій. Половина моїх хлопців перевдягалася та ходила в українській формі, бо вона якісніша та зручніша, або своя була зношена. А наша велика країна не здатна одягнути, оснастити та нагодувати власну армію.
Про долю поранених
До середини квітня мені потрапила земля в очі через обстріл артилерії, і почався кератит. Через п'ять днів мук через загрозу втрати очі, коли око вже заплющилося, мене таки евакуювали.
Фельдшер, який відправляв мене на евакуацію з передової, просив передати до медичного загону, що він не має шприців та знеболювальних, на передовій немає навіть цього. Досить просто порівняти аптечку російського солдата та американського, яка тепер часто зустрічається у ЗСУ. Найкращою паралеллю буде порівняння «жигулів» та «мерседеса».
Нас привезли в одну з казарм, яку було визначено для тих, кого виписали зі шпиталю і направлили туди для очікування відправки до частини. [Там була] сотня людей, що повернулися з війни, у яких їде дах після пережитого та відчуття щастя від того, що вони залишилися живими та повернулися до цивілізації. Хтось сильно заїкається, двох бачив із втратою пам'яті, багато хто там сильно п'є, пропиваючи те, що заробив, виїжджаючи вночі до повій і прогулюючи по 100 тисяч за добу.
Лікуватися і купувати ліки довелося власним коштом. Два місяці я намагався домогтися лікування від армії, ходив до прокуратури, ходив до командування, начальника госпіталю, писав президенту. Всім начхати, ніхто не допоміг. Ні страховок, ні лікування.
Плюнувши на все, я вирішив пройти військово-лікарську комісію та піти [з армії] по здоров'ю. Командування заявило, що я ухиляюся від служби і передало документи до прокуратури на порушення кримінальної справи. Багатьох, беручи на такий понт, намагаються відправити назад. Їхня мета — заради нової зірки закинути якнайбільше людей назад, нехай без підготовки та оснащення.
Армія, в якій пригнічують своїх же солдатів... тих, хто вже був на війні, тих, хто не хоче повертатися туди, померти незрозуміло за що. Багато загиблих, родичам яких не виплатили компенсації. Пораненим та хворим у більшості випадків відмовляють у компенсації та страховках. Більше половини полку немає, хтось звільнився з різних причин, є хворі та поранені, які загинули. Є навіть ті, кому досі нічого не заплатили [за службу за контрактом], бо за документами їх там не було, а листи до міністерства оборони не дають жодного результату. А три мільйони, які ми називаємо «путінськими», я не отримав, як і багато інших. На рахунку моєї карти за два місяці спецоперації у мене було 215 тисяч рублів.
Про причини невдач російської армії
Головна причина [невдач російської армії в Україні в тому, що] ми не мали морального права нападати на іншу країну, тим більше на найближчий до нас народ. Коли все це почалося, я знав мало людей, які вірили у нацистів і тим більше хотіли воювати з Україною. Ми не мали ненависті і ми не вважали український народ ворогами.
Друга причина – це те, як усе починалося. Починати «спецоперацію» з обстрілів території України артилерією, авіацією та ракетами… На який прийом від цивільного населення ми розраховували, якщо люди 24 лютого прокинулися від вибухів артилерії, авіації та ракет? Хто очікував, що після такого початку народ не згуртується проти загарбників?
Третя причина — це жахлива корупція та бардак у нашій армії, її моральне та технічне старіння. Кар'єрне зростання можливе лише за наявності зв'язків та лояльності системі. У нинішній армії, щоб не мати проблем, треба мовчки робити те, що сказали, навіть якщо сказали цілковиту дурість. Офіцерів досі вчать, як керувати армією за призовом, а не професійною армією контрактників, які найчастіше старші за віком, ніж молоді офіцери. Відбір в армію далекий від здорового глузду, влаштуватись важко, а звільнитися ще складніше. Заробітна плата контрактника далека від гідної.
Військові статути написані для армії минулого і їх досі не пристосували до сучасних реалій. Ми всі там вислуговуємось, а не робимо армію сильнішою. Багато нашої техніки застаріла або її недостатньо, а складна система поставок нової [техніки] не працює ефективно. Багато існує лише на папері та у звітах. Наша амуніція та форма — незручна та неякісна: більшість військовослужбовців купують та переодягаються в американські, європейські зразки або навіть українську [форму]. Чому знову, як у 1941 році, ми не готові до сучасної військової реальності? Чому мільйони чоловіків, які служили в армії, про це знають і мовчать?
Чи хочуть російські солдати воювати?
Більшість в армії незадоволені тим, що там відбувається, незадоволені урядом і своїм командуванням, незадоволені путіним та його політикою, незадоволені міністром оборони, який не служив у армії. Більшість військових не хочуть нікого вбивати і тим більше не хочуть війни, але ми скуті патріотизмом, законами, почуттям провини перед товаришами по службі, ніхто не хоче бути боягузом. Ми не можемо кинути зброю та втекти.
Я не бачу в окопах дітей скабеєвої, соловйова, кисельова, рогозіна, лаврова, медведєва, натомість постійно чую від них заклики вбивати. Син якого депутата держдуми перебуває у війні? Їхні діти більш талановиті та розумні, ніж діти робітників та селян? Чи батьки не бажають їм такої долі, як у нас? Багато хто їде туди, бо це хоч якийсь шанс заробити.
Коментарів немає
Залишити коментар