"Мама зі сталі": історія черкащанки, син якої загинув боронячи Маріуполь

Анна Дерев’янко вчиться жити заново. 3 квітня вона втратила єдиного сина – воїна полку НГУ “Азов”. Олександрові Дерев’янку, позивний “Аддамс”, назавжди залишиться 24. Втім Сашкове тіло досі не опізнане.

Про це повідомляє Новинарня.

Дерев’янко мав багато татуювань, на грудях було вибито – “Міцніше від сталі”. Це вже згодом тату стане символічним. Спершу йшлося про силу волі, згадує мама…

“Мамо, ми можемо це собі дозволити?”

Він народився у Смілі 23 листопада 1997-го.

“Був дуже добрий, мудрий не за роками. Такий маленький чоловік у родині. Коли йому було 10, ми розлучилися з його батьком. І Саша собі вигадав, що він тепер головний, має мене захищати. Відтоді рішення приймали вдвох. Та завжди знав, що мама одна, грошей мало. Прибігав раз: “Мам, там наші їдуть на екскурсію. Ми можемо собі це дозволити?” І після цих слів, вірите, я знаходила гроші: чи більше працювала, чи брала кредит”, – розповідає Анна.

Олександр здобував у Черкасах фах технолога харчової промисловості, грав у футбол, був ультрасом черкаського ФК “Дніпро” на прізвисько “Казимир”, їздив на всі матчі, займався єдиноборствами ММА, боксом, тайським боксом, самбо. На змаганнях виборював призові місця. Неабияк дивував тренерів: не займався спортом змалку, але швидко прогресував.

“Я була його тіньовим тренером. Після боїв ми розбирали, чому програв, чи коли було заздалегідь зрозуміло, що виграє. Я казала: “У тебе може бути найсильніший супротивник, та ти переможеш, якщо сила духу буде міцніша, ніж тіло”, – згадує Анна.

Недавно Анні написав хлопець, який ходив до спортклубу, де Сашко якийсь час працював адміністратором. “Він продавав кросівки, щоб заплатити за тренування, – у нього не було грошей. Саша купив кросівки, хоч вони і не були йому потрібні. Просто аби хлопець міг займатися, – розповідає жінка. – Він завжди допомагав, кому і чим міг”.

Після коледжу Дерев’янко пішов у “Національний корпус” у Черкасах, звідти його покликали працювати у дитячий табір “Азовець” у Києві. За пару місяців написав: “Мамо, я вперше в житті почуваюся щасливим”. Любив дітей і те, як вони в таборі міцнішали, ставали свідомішими.

Відтак пішов у “Національні дружини” (парамілітарне формування “Нацкорпусу“), потім пройшов непростий відбір у полк “Азов”. Із вересня 2020-го служив в “Азові” у Маріуполі.

“Мій син урятував не одне життя”

“Влітку 2021-го я їздила до сина на вихідні. Ми дуже любили ходити: за перший вечір пройшли 14 кілометрів, за другий день – 22. Дуже багато розмовляли. Коли переходили дорогу, він завжди брав мене за руку. І я тепер знаю, що він так переводив усіх своїх дівчат, – посміхається Анна. Сумно продовжує: – Я досі бачу кадри зруйнованого міста і плачу. Тих будинків, повз які ми проходили, вже немає. Як нема і драмтеатру, де я була, і парку, яким ми гуляли”.

Олександр служив в автороті, був навідником бронемашини “Спартан” і займався вогневим прикриттям: допомагав бійцям виходити з-під обстрілів, вивозив поранених.

Анні пишуть хлопці, яких її син вивозив, дякують, що врятував їм життя.

“Із ними складно спілкуватися, вони винуватять себе в тому, що вижили. Я ж їм завжди дякую, що вижили. Вони дуже мужні і навіть із пораненнями повертаються в стрій, знову беруть до рук зброю, якщо здоров’я не дозволяє, займаються паперовою роботою, – зітхає жінка. – А ще Сашині побратими кажуть, що він часто про мене розповідав, мовляв, у нього найкраща мама, “свій пацан”. І пишуть, що був дуже добрим, справедливим, що таких, як Саша, майже немає”.

Обіцянка не збожеволіти

Жінка завжди дуже відчувала єдиного сина. Так було з народження. Навіть коли він хотів зробити сюрприз і без попередження приїхати додому, дзвонила і питала: “Ти звідки їдеш? Ти де?”

Вона відчувала, що Сашкові страшно і складно. Хоча про це не говорили телефоном. Розмови були короткі. Син казав, що живий, питав, чи стоїть Київ, і як мама.

“Потім я вже й сама після його “живий” швидко відповідала, що Київ стоїть, що я в порядку. Це означало, що вони впоралися з завданням, що ворог до нас не дійшов. Вони знали, що відтягують сили ворога, знали, що в підрозділів на інших ділянках фронту буде більше часу для роботи. Так само, як готувалися до війни і весь час знали, що росія з маленької літери “р” не залишить Україну в спокої”.

Олександр переживав, коли росіяни скинули бомбу на драмтеатр, адже там були діти. Українські захисники знали, що в окупантів немає жалю, але тільки після цього зрозуміли, наскільки озвірілий ворог.

Під час останньої телефонної розмови Сашко

ПОПРОСИВ МАМУ ПООБІЦЯТИ, ЩО ВОНА НЕ ЗБОЖЕВОЛІЄ, ХОЧ БИ ЩО СТАЛОСЯ. У ЇХНІЙ РОДИНІ ОБІЦЯНОК ДОТРИМУВАЛИСЯ ЗАВЖДИ.

“Я знаю, коли моєї дитини не стало. Це трапилося під час бойового завдання, вогневе ураження машини. Вони мали дістатися до хлопців і допомогти їм вийти з оточення. Дістались, але… Ще 2 квітня я відчула, що він поранений. Уранці 3 квітня я лежала з єдиною думкою в голові: просила, щоб він віддав мені цей біль. Я відчула, коли він фізично пішов. Це складно описати. Але це була не миттєва смерть, – розповідає Анна. – Потім хлопці забрали його тіло на “Азовсталь”. Вони завжди забирали своїх, коли могли. А 5 квітня мене сповістила патронатна служба “Азову”.

“Всі, хто загинув, хто в полоні, –  герої. Вони досі борються: хтось на небесах, хтось – за ґратами”, – каже мама Дерев’янко.

“Це може бути і не його тіло”

3 серпня Анна Дерев’янко поїхала на опізнання тіла. Напередодні зробила татуювання з обличчям Сашка і фразою: “Пам’ятай, я в твоїй голові”. Таке повідомлення він написав мамі незадовго до вторгнення, коли попереджав, що може загинути.

Спершу тіло оглянули друзі Сашка. Анну туди не пустили – обіцяли другові дбати про неї. Анна здала тест ДНК. Опізнання не підтверджує.

“Це може бути і не його тіло. Якщо мені скажуть, що знайшли тіло моєї дитини, я поїду хоч на край світу”, – каже Анна.

“Усі родичі загиблих на “Азовсталі” в Черкасах спілкуються, між собою ми домовилися, що після деокупації поїдемо і шукатимемо всіх наших. Ми маємо знайти хоч щось і віддати останню шану. Адже ми нація, українці”, – стверджує жінка.

На честь Сашка створили дві пісні. Анні пишуть його друзі й просто незнайомі люди. Такі листи потрібні, каже, аби рідні загиблих не почувалися покинутими, аби знаходили сили жити далі.

“Та буває, в очі кажуть, що співчувають. А позаочі: “Чому вона страждає? Гроші за загибель сина отримала!” Грошей нікому не дали. І я готова віддати все, що в мене є і чого немає, аби тільки він повернувся живий!” – говорить Дерев’янко. – Є ще питання, яке виводить із себе: “Коли прощання?” Завтра! Зараз поїду в Маріуполь, розгребу всі завали, знайду всі тіла, може, за якоюсь кісточкою впізнаю сина, привезу, і попрощаємося”.

Анна знаходить у собі сили підтримувати інших. Бере участь в акціях на підтримку полонених. Серед них є побратим Аддамса, сирота, й жінці важливо, аби він знав, що на нього чекають.

А ще вона пише листи тим, хто воює далі, каже, що пишається ними, просить берегти себе і побратимів.

“Пишу, як писала б сину”

Олександр їй не сниться. Але в них, каже, лишився духовний зв’язок. Тому Анна не плаче – знає, що синові це не сподобається. Він не любив сум і завжди намагався розвеселити всіх навколо.

“Я не замкнулася в собі, бо не маю на це права. Я бачу героїзм цих дітей і з-поміж них свого сина. Виростивши сталевого сина, я не маю права бути не сталевою мамою, – твердить Анна. – Я розповідаю про нього з посмішкою. Хоч воно болить, і болить дико.

Я кажу, що померла в Маріуполі. Там померла моя душа. А фізично я жива. Тож маю бути гідною його пам’яті, гідною називатися мамою героя України.

Вони всі для нас герої, незалежно від нагород. Саші дали посмертно орден “За мужність” ІІІ ступеня.

Краще б нам не доводилося вчитися бути мамами героїв. Але часи не обирають. Зате наші хлопці обрали, як померти. І це дуже гідний вибір”.

Текст: Анастасія Федченко
Фото надані Анною Дерев’янко