90-річний волинянин Павло Івчук на псевдо "Орлик" в УПА потрапив ще хлопчиком, адже народився у сім`ї підпільника. У той час людей стали масово забирати до Німеччини, як робочу силу, тож горохівчани почали чинити опір.
Про це Павло Ільчук розповів .
За словами Павла Івчука, перший вишкіл він пройшов у 9 років, у рідному селі Підбереззя нині Луцького району: "Приходить дядько такий, вже старший батька.
Чую, каже: "Пора, Григорович, у вас є багато воєнного досвіду. Ви будете в себе тут в Підбереззі, Милятин, Горохів, треба очолювати людей і збирати армію свою.
Я побачив, що батько вийняв платок, сльози отер... і тоді сердито так: "То наказуйте, що мені робити".
Згодом повстанцям вдалося звільнити Горохів від німців та очолити місцеву владу, однак це тривало недовго, – розповів ветеран УПА.
Павло Ільчук згадує: "Німець знов послав своїх і далі ми вже втікали від німців. Ми, пацани, вже робили свою партизанку. Я був в третьому класі".
Упівці боролася не лише з німцями, а й з радянською владою, яка чинила звірства, – каже Павло Ільчук.
З його слів, "совєти" забирали у людей хати, землю, майно та зганяли в колгоспи: "Бачу, колєга мій сидить – в школу, в перший клас ми пішли – Володя. Сидить на фірі, а біля нього такий здоровий з вінтовкою, сторожують. То трудно (плаче) і каже: "Павлику, мене кудись везуть".
У 40-х роках минулого століття на Поліссі діяла народно-революційна армія Поліська Січ – це була справжня, добре вишколена армія, – каже ветеран УПА.
За словами Павла Ільчука, він був ще малим хлопчаком і уже тоді, дуже хотів допомогти. Як долучитися до повстанського руху, йому розповів двоюрідний брат.
"Ми проходили курс 28 днів, майже місяць. Бо, що ж, не пройти курсу, а тебе заберуть уб'ють і другого знову треба було вчити? А дорослому пройти курс було неможливо, бо ще німці проходили, комендант був і сексоти – неможливо. А ми вже юнацький вишкіл пройшли добрий", – згадує Павло Ільчук.
За словами Павла Ільчука, виконував різні завдання командирів, і з небезпеками стикався часто. Ветеран згадує, як колись шукав двох дівчат, яких забрали ковпаківці .
"Ну вони якраз дорогою везли цих дівчат. Одна почала сопротівлятися – старша сестра. Він став ругатися, цей ковпаковець, і він її розстріляв.
Мене замітили. І приїжджає до мене. Зразу мене в груди вдарив вінтовкою. Я одразу впав, але раз-два встав.
Він каже: "Шо, бендера? Што несешь?" Кажу, та нічого. Але я помітив біля його коня людину. Обтянута дротом
То меншу вони обкрутили, щоб вона не шарпалася, і за коня прив’язали, і так сунули. Не можна було пізнати, тільки можна було по волоссі взнати, бо коси були. Обкривавляна.
Я пісьмо ще мав занести, заніс його і виходить тітка – баба старенька-старенька. Вилетіла і кричить: "Що ви мого внука зачіпаєте?". Подивились так на мене і поїхали дальше. Таким словом я остався живим".
"Ніхто нічого не боявся", – говорить Павло Івчук. За його словами, в полон не здавалися, щоб не потрапити до рук радянських солдатів – носили з собою гранату або патрон.
"Дівчата, хлопці. В полон не здавалися через те, що вони мучили страшно. Можеш не видержати муків…Чи можна було вдаритися, впасти – по-разному смерть була", – згадує Павло Ільчук.
Боротьба УПА продовжувалася до 1952-го року. Згодом, коли Павлові Івчуку виповнилося 20, його командири повідомили, що боротися немає сенсу і порадили йти служити у радянські війська.
Як розповів Павло Ільчук, у 1957-му він організував посвяту у козаки, що було ще досить небезпечно у ті часи. Вільно розповідати про УПА почали лише у 1991-му році. У свої 70, розповів Павло Іщук, ще брав участь у вишколі юнаків.
Коментарів немає
Залишити коментар