"Осколки ввійшли в тіло. І тут так тепло стало", – медик роти 14 омбр

Назар Тарадюк / 08.03.2023 / 0 Коментарів

Скільки себе пам’ятає, Катруся мріяла стати військовою, як дід. Їй подобались дідова форма та виправка. І в дитинстві вона не хотіла ляльок, а ось машинам та іграшковим пістолетам – навпаки, раділа.

Коли почалася Революція Гідності, хотіла поїхати на Майдан і брати участь у протестах. Їй тоді було 15, і мама до Києва не пустила. Так само, як і відмовляла від служби в армії.

Дівчина здобула освіту фізичного реабілітолога в Чернігівській політехніці, поглиблювала знання в Німеччині. Уже після того, як отримала диплом і виконала бажання матері, вступила на службу до Збройних сил України, у лавах 14-ї механізованої бригади імені князя Романа Великого.

Перший контракт підписала 29 лютого 2020-го. Далі були ротація на Луганщині, біля Оріхового та Кряківки, рік повномасштабної війни, поранення.

24-річна старший медик роти, сержант Катерина, яку бійці кличуть “Катя Юрівна”, розповіла “Новинарні” про змінене ставлення до жінок в армії, свою службу і порятунок важких поранених, роботу під снайперським вогнем, втрату друга, допомогу цивільним та бачення перемоги.

Перші поранені Юрівни

Катя добре пам’ятає своїх перших поранених – одразу трьох. Командир взводу з двома бійцями підірвалися на “розтяжці”. Командирові й одному бійцю відірвало ноги, іншого посікло уламками.

– Все пройшло “лакшері”, – сміється дівчина. – Всі живі й відносно здорові. Ми всіх повиносили. І до мене аж наступного дня дійшло, що молоді хлопці лишилися без ніг. А я ще, як їх виносили, паралельно одному підкурювала сигарету, бо дуже просив, і колола знеболювальні. І вони такі на позитиві! Служать далі на протезах. Мені потім казали, що, коли вперше їм допомагала, це було так, наче я поранених бачу щодня”.

Важко пораненого в голову бійця вона не забуде ніколи. Коли прийшла, він іще дихав.

– Я подивилась: дірка спереду, ззаду, мозок докупи не поскладаєш. Поки розрізала рукав, щоб поставити катетер, він припинив дихати. Ми покачали його пару разів (непрямий масаж серця – “Н”). І я зробила прекардіальний удар, коли кулаком б’ють у серце. Кажуть, у медика так виходить раз у житті. Я була на нього дуже зла і стукнула з усієї сили. І він захрипів, – розповідає Катя. – У машині впав у кому. І потім вісім місяців вегетативний стан –  тільки очима рухав. Я ще себе понад рік звинувачувала. Якби дала йому піти в окопі, цих місяців просто не було б.

Неподалік від того ж місця невдовзі снайпер прострелив нашому бійцю ногу. До пораненого треба було бігти понад кілометр по відкритому полю. Дівчина побігла. Довго не могла зайти в окоп – все ще працював снайпер. Зв’язку нема. Тиша в полі аж дзвенить.

– Нарешті заскочила в той окоп, а він мені наче по пояс – я дуже висока і кремезна. Пригиналася, мало не повзла. А приблизно за два тижні до того під Шумами снайпер поранив бійця і вбивав усіх, хто йшов на допомогу. У нас усе минуло дуже добре, хлопець досі служить. Почався артобстріл, я його тягла по окопу, просила, щоб допомагав цілою ногою. Потім іще не могли з окопу вибратися, ховалися за якимись дровами. Вивозили “Уралом”, бо було багато багнюки. А перед цим у машині перевозили продукти, розсипався мішок із горохом. І мені медик, яка його супроводжувала далі, розповідала, що якоїсь миті він каже: “У мене болить голова”. Перевірила голову. А він просто об той горох бився, – зі сміхом пригадує військова.

Світанок? Бойова тривога!

6 грудня 2021-го Юрівна склала іспит на бойового медика, а за місяць були навчання “Заметіль-2022” на Рівненському полігоні – ЗСУ готувалися відбивати велике вторгнення росіян.

22 лютого перед північчю дівчині подзвонили і сказали, що забирають водія медичного авта. А вже о 2-й ночі 23 лютого зателефонували, щоб збиралася сама Катя.

– Сказали їхати в бік Прип’яті. Я давно хотіла там побувати. Але не доїхала. О 9-й вечора зупинились. Добре, що взяли з собою тушонки і купили якоїсь ковбаси по дорозі. Ночували на старій закинутій фермі. Вікон нема, стіни голі. Нас у групі двадцять, зі мною троє дівчат, знайшли якусь кімнатку, подумали, що вона швидше прогріється. Вікно забили плівкою. Прибрали з підлоги шифер, порожні пляшки, собачу голову. Поїли, полягали, в чому були: у берцях, куртках, шапках, балаклавах залізли в спальники – мінус 17 надворі. Тільки опівночі почали засинати, як нас будять, наказують вдягати броніки, каски, брати медичні рюкзаки й автомати – і на виїзд. Стоїмо коло тої ферми. Куди ти нас везеш?! Господи!

Заступник комбата заспокоїв: максимум – зустрінуть диверсантів. Мовляв, росіяни ж не дурні лізти всі разом. І “князевичі” двома групами перекривали мости на річці Уж у селі Рудня.

– Ми сиділи в “Уралі”. Я через кожні 15 хвилин дивилася на небо. Темно, нічого не видно. А о 4:37 піднімаю очі, а небо світиться по всьому периметру, наче північне сяйво. І мені так подобається! Дивилась-дивилась, розбудила командира, який сидів збоку. Він: “О, вже світанок”. А за секунду: “Твою мать! Бойова тривога!” – сміється Катя.

Приблизно до обіду вони стояли на мостах. Чатували, читали новини, телефонували рідним. Розуміли: такою чисельністю надовго наступ росіян не затримають. Дівчині подзвонила мама і сказала, що в новинах повідомили про велику колону танків із Білорусі. Катя попередила командира, той флегматично відповів: “Чекаємо”. За пів години почули гуркіт. Прибули бійці ССО, порадили відступати, а самі підірвали мости.

– Ми були останньою машиною, яка виїхала з Рудні. За нами через давно пересохлий Уж заходили російські колони, – згадує Катря.

Диво на Київщині

– Весь час літають літаки. А ми з іще однією дівчиною-медиком лежимо біля якоїсь сільської підстанції і жартуємо самі з себе, – розповідає Юрівна про те, що було далі, коли підрозділ 14 омбр передислокувався до села Красятичі на північному заході Київщини. – Під вечір надійшла інформація, що кільце за нами потроху закривається. Ми сидимо біля стіни, зв’язку нема. Пам’ятаю, як люди просто молилися. Ми чекали, що наші з полігону виїхали, що прорвуть кільце, що нас тут не вб’ють.

На світанку 25 лютого “підкріплення” радіозв’язком повідомило, що кільце прорване.

– Потім ми дізналися, що наші хлопці просто трощили російські колони. Об 11-й ранку вони заїхали в сусіднє село – Термахівку –  і залишили техніку на перехресті. Орки, певно, ображені тим, що наші так їх били, застосували авіацію. Намагались її збити “Іглами”, ще якось. Нічого не виходило. Я тільки чула вибухи.

Один постріл літака влучив у танк. Медиків у Термахівці не було. Екіпаж виїхав із Красятичів. Навколо – пекло: вибухають боєприпаси, танк горить, у ньому – загиблі. Поранених повезли в Малин на Житомирщині. Заїжджали в кожне село, аби спіймати зв’язок і подивитись на карту. Маршрут у навігаторі прокласти було неможливо – він виводив до росіян.

– Ми їдемо, аж тут дзвонять старшині і кажуть, що русня розбила нашу колону. Але там, як виявилося, жодного загиблого і пораненого. Я вірю в дива. І це, певно, було диво. Всі ракети і снаряди падали збоку, не влучали в машини, – всміхається дівчина.

Єдина поранена дівчина

Після дива на Київщині 14-та бригада поїхала боронити Миколаївську область. Там 20 березня сержант Юрівна дістала поранення.

Напередодні вночі вони спали в “таблетці”, медичному автомобілі УАЗ, неподалік Снігурівки. Зранку надійшла команда “штурм”.

– Наша рота мала зайняти село, назви якого я вже й не згадаю. У нас бій тривав сім годин! Я лежала в старій канаві, схожій на дренажну систему. Поруч – мій найкращий друг Тарас Садовнік. Старший лейтенант, 24 роки, його вже нема, загинув на Харківщині, – на мить замовкає дівчина. – Ще якісь хлопці лежали в цьому каналі. І я тоді вперше зблизька побачила, як працюють касетні боєприпаси. Втиснулась у канавку, мені з переляку здавалося, що вона захищає мене повністю. Чуємо – “бах!”, як бойові сурикати висовуємо голови і дивимось, де бахнуло, чи всі цілі.

Невдовзі дівчину викликали надавати допомогу пораненому – йому танковим уламком зчесало шкіру на спині. Після надання допомоги Тарас допоміг спакувати рюкзак, і медики перейшли на інший бік дороги.

– Близько 5-ї вечора. Я ще поговорила з мамою по телефону. Починає свистіти. Спина страшенно болить від плитоноски. Я падаю, і касетні бомби розриваються в ногах.

Відчуваю: осколки ввійшли в тіло. А я так була замерзла! І тут так тепло стало, – пригадує військова.

Уламки пошкодили їй ліву ногу, пробили наскрізь стегно і влучили в сідниці. Неподалік лежав поранений Тарас Садовнік. Катя не могла ані доповзти до нього, ані допомогти собі.

– Їхала інша рота, нас підібрали і врятували. Коли я повернулась після поранення, перевелася до них, – розповідає дівчина.

Уламки розбили їй телефон. У Новому Бузі, поки чекала на операцію, Катя сама з чужого номера подзвонила мамі. Бо знала випадки, коли рідним телефонували побратими і казали, що “він поранений, але нога на місці”, при тому, що обидві ноги були на місці.

– Мамо, тобі ніхто не дзвонив?
– Ні. А що сталось?
– Нічого. Я тобі завтра подзвоню.
– Катерино. Ніч. Ти дзвониш із чужого номера. Кажи, що сталось.
– Я трохи поранена: нога і попа.
– Ходити будеш?
– Буду.

Мама живе в Прилуках на Чернігівщині. Попри доньчині прохання виїхати на час війни, залишалася в рідному місті.

– Мамо, може, ти б поїхала до тьоті в Німеччину?
– Катерино, куди я поїду? У мене робота, дім, кицька і ти під присягою.
– Мамо, мені подобається, що я стою після кішки, – сміється дівчина-сержант, пригадуючи ті діалоги.

Зрештою мама таки піддалася на вмовляння. То парамедикиня принаймні не переживала за них із бабусею.

В усіх лікарнях, куди привозили Юрівну, вона була єдиною пораненою дівчиною.

– Наді мною трусилися, мені аж незручно було, – посміхається Катруся. – Я почала ходити через три дні, лише щоб до мене не лізли. Бо то каталку пропонують, то ще щось.

Лікувалася півтора місяці.  Уламки їй видалили всі, тож – жартує Катя – при перевірці в аеропортах вона не пищатиме. Але поранення і досі дається взнаки: дівчина не відчуває частину стегна через перебиті нерви, не може бігати швидко, як раніше, стомлюється від тривалого ходіння чи стояння.

– Касетні боєприпаси розраховані на ураження живої сили противника. Перебивають кістки, пошкоджують внутрішні органи. Глибоко заходять. У нас одному уламок потрапив між легенею і серцем. Його відмовилися оперувати навіть у Швейцарії. Але прикол у тому, що два осколки у печінці вони теж не хотіли видаляти. А в київському шпиталі їх за дві години вирізали. А з тим, коло серця, він так і ходитиме, – розповідає Юрівна. – То мені ще пощастило, що кістки цілі.

“Найстрашніше слово цієї війни – “потім”

Після лікування та реабілітації у липні Катя поїхала до свого підрозділу вже на Донеччину.

– Жили в погребі. То касети, то “гради”, безпілотники постійно гранати скидають. Потім мене контузило трохи, мене вивезли на лікування. Яковлівка – це найгірше місце, де я була. Там дуже страшно. Не скажу, що я з лякливих. Ставилася до всього по-філософськи: і це переживемо. Стріляють – ляж і лежи. А тут… Був обстріл, ми перебігли до хлопців у хату, залетіли в погріб, і два прямих “приходи” в дім. Якби не бетонне перекриття, ми б у тому погребі всі лишилися, – згадує Юрівна.

На Донеччині вона відзначила своє 24-річчя.

– Я вночі їздила в лікарню, возила старшину, якому стало недобре. А вранці мене дівчата привітали, подарували повітряну кульку і квіти. Ось і весь день народження. Але які іменини, коли війна?

Відтак – Харківщина. “Чотирнадцятка” брала участь у контрнаступі. Катерині це далося важко через втрату друзів. Але вона навчилася відсторонюватися від тяжких поранень і навіть від загибелі тих, із ким були знайомими.

– Нам якось під хату привезли “подарунок” – загиблих. Ми їх завантажили на машину. І все. Я про них не думала. Загиблому вже нічим не допоможеш. Думаєш, як можна допомогти його рідним. В одного нашого загиблого залишилося троє дітей.

ІНШИЙ БУВ ТЯЖКО ПОРАНЕНИЙ, ДІТЕЙ – ВОСЬМЕРО. Я ЙОМУ КАЖУ: “ЧУВАК, ЗВІЛЬНЯЙСЯ! У ТЕБЕ ВОСЬМЕРО ДІТЕЙ!” А ВІН МЕНІ ТАК СПОКІЙНО: “А ХТО, ЯКЩО НЕ Я?”

І мені дуже подобається ця фраза. Бо хто, якщо не він, не я.

6 вересня Каті повідомили: “Фаната більше немає”. Це було псевдо її друга Тараса Садовніка.

– Я стояла з роззявленим ротом і не знала, що мені робити, кому дзвонити. І найгірше, що його тіло три дні не могли забрати. А поки тіла нема, рідним не можуть повідомити.

Тарас наприкінці липня одружився. Він прожив із дружиною вісім днів. І виїхав у район виконання. Я його дружину Даринку знала заочно. Весілля не було, вони вирішили зробити потім.

Найстрашніше слово цієї війни – “потім”. Хочеш щось робити – роби зараз, другого моменту може не бути.

Я писала повідомлення і стирала, бо не мала права казати. А на третій день побачила, що мені написала Даринка: “Скажи чесно: Тарас загинув?” І я їй сказала правду.

Смерть Тараса далася мені дуже боляче. Це була єдина людина, з якою я не боялася йти в бій. Я довіряла йому своє життя і знала, що все буде добре. Я не була на похоронах – не змогла морально. Їздила перед 40 днями й ось недавно, – розповідає дівчина.

Тарас Садовнік “Фанат” брав участь у бойових діях ще в період АТО/ООС, закінчив Львівську академію сухопутних військ і прийшов командувати підрозділом.

Катя не може сприйняти його смерть: “Для мене він живий, просто десь їздить, десь воює, скоро приїде. Тарас прийшов до нас улітку 21-го року. Ясне сонечко, як командир – розсудливий. Хоч я і не була в його підпорядкуванні. Він тижнів на три молодший від мене. Я його називала “малий”, звісно, не при підлеглих, і він дуже злився. Були випадки, що він дзвонить і терміново викликає. Бронік, каска. Прибігаю: “Що сталось?” А він: “Тут борщ зварили, я хотів, щоб ти теплого поїла”. Коли вперше приїхала на цвинтар і побачила його фото, подивилась в очі і спитала: “Малий, що ти тут робиш?”

“На одному обійсті лежало три тіла цивільних. Вони були без голів. Одну так і не знайшли”

Військові медики на прифронтових територіях – це ще й ті, хто рятує цивільних. Катя пригадує виїзд неподалік Куп’янська. Тоді російські окупанти вдарили по селу з “градів”. На одному обійсті лежало три тіла.

“Вони всі були без голів. Одна жінка стояла, кричала не своїм голосом, трусила мене за рукав і казала: “Знайдіть голову сина”. Мені було не по собі. Аж тут нам кажуть, що можуть бути поранені наші (військові). Ми маємо спочатку допомогти військовим. Я поїхала, а до місцевих відправила іншого медика з мішками для тіл. І вони з іще одним бійцем вантажили їх, довго шукали голову того хлопця, але так і не знайшли. Наступного дня ми давали їм “Ниву” і причіп, щоб могли відвезти на цвинтар, поховати”.

Допомагають військові медики і тим, хто не через бойові дії ламає ноги, в кого стрибає тиск. Якось ходили лікувати маленького хлопчика з температурою. Пощастило – у підрозділі саме був педіатр, який прийшов на війну добровольцем.

– Місцеві дуже вдячні. Чимось можуть пригостити. Але, буває, і на шию сідають. Чула від медиків в іншому підрозділі, що давали місцевим ліки, а ті ними торгували. Тому потрібно розставляти межі, – наголошує дівчина.

– Катю, а ти знаєш, що говорить про тебе комбат? У мене є цитата: “Сталевий характер, міцні нерви, надійна людина”.

– Боже, – Катерина ніяковіє. – Він мене бачив усього кілька разів! Мабуть, він так сказав, бо, коли мене ставили старшим медиком роти, комбат сказав: “Дивись, щоб тебе хлопці не ганяли”. А я: “Дивіться, щоб хлопці від мене не тікали”.

– А як загалом хлопці ставляться до жінки? Є дискримінація?

– Усе залежить від жінки. Як жінка себе покаже, так до неї і ставитимуться. Я можу говорити про себе: мої хлопці мене поважають. Бо бояться, – сміється Катя. – Вони знають, що можуть мені довіритися, я нікому нічого зайвого не розповім. Буває, приходять і розповідають про те, що в них удома, що в родині. У мене такий життєвий досвід, якого немає. Мені 24, і все, що я вмію, – воювати. Мені подобається техніка. І для мене не проблема, що в житті зовсім немає стабільності. Тут ти п’єш каву, а тут тобі за три секунди кричать: “На виїзд!”

– А змінилося ставлення до жінок в армії після повномасштабного вторгнення?

– Змінилося на краще. Багато жінок пішли добровільно воювати. Багато жінок показали чоловікам, що не гірші від них, не слабші. Що можуть узяти до рук зброю і стати на захист держави. І не потрібно їх недооцінювати.

Поки-не-генерал бачить перемогу

Реабілітолог і парамедик Юрівна вважає: в Україні потрібно починати будувати центри протезування, а також багато невеликих центрів, де воїнів після закінчення бойових дій лікуватимуть не тільки фізично, а й відновлюватимуть морально.

– Коли я приїжджаю у відпустку, бачу, що, на щастя, люди тут не відчувають війни. Але є зворотній бік медалі – вони починають забувати про неї, їм стає байдуже. Кажуть: “Ми втомилися”. Серйозно? Ви втомилися? Від чого? То підіть і зробіть щось для військових, аби втома відпустила!

Катя вважає, що реабілітацією для цивільних, яких зачепила війна, буде відбудова зруйнованих міст, – така собі толока.

А ще Катя сміється: з армії не піде, поки не стане генералом.

– Я хочу досягти максимуму у війську. А тоді вже буде видно, що робити.

А перемога каже, настане, тільки за однієї умови: “Коли жодного орка не залишиться. Поки їх усіх не переб’ють, діла не буде. А так для мене перемога – це країна в спокої, ми всі живемо своїм життям, будуємо сім’ї, ходимо на роботу, а війна залишилась у спогадах і в книжках”.