Неабиякі пристрасті гойдали наш корабель упродовж минулого тижня, і розбурхав їх секретар РНБО України про потребу переведення української писемності на латиницю.
Ідея одразу активізувала схильність українців ділитися на табори ‒ з'явилися і її прихильники (серед яких годі почути голоси мовознавців), і противники. Ніщо так не активізує, як замах на зрозуміле й звичне, а мова ‒ це й буденність, і минуле, і майбутнє, і спосіб будувати уявлення про світ. Звичне й незвичне водночас.
Будь-які мовні реформи покликані модифікувати суспільну свідомість, пише .
Вони бувають трьох типів: а) які спираються на реальний розвиток мови й покликані віддзеркалити реальні мовні зміни; б) які покликані поширити освіту певною мовою задля модернізації держави; в) які слугують димовою завісою для досягнення певних політичних цілей (яскравий приклад - реформа української мови 1933 р.).
Останній різновид реформ ґрунтується на позиції "Якщо не можна змінити жахливу навколишню дійсність, треба змінити мову, що цю дійсність показує".
Графіка ‒ частина ідентичності
Тема графічної системи української мови ‒ надзвичайно широка, за яку не кожен філолог братиметься без остраху.
Спорадично латиницю для записів українських текстів використовували в різні історичні епохи. Наприклад, в українських інтермедіях ХVІІ-ХVІІІ століть.
Але ніколи латинська графіка не набувала ознак національної традиції. Українська мова належить до так званих старописемних - мов, що давно мають свою писемність. У них ‒ свій кодекс поведінки, що не дозволяє довільних змін.
Народам із молодописемними мовами легше змінювати графіку, бо та ще не стала частиною їхньої ідентичності. Народи з давньою писемною традицією теж можуть вдаватися до таких змін, але це завжди створює драматичні прірви між поколіннями.
Яскравий приклад ‒ азербайджанці (до 1929 року послуговувалися арабською графікою, у 1929-1939 рр. ‒ латинською, потім кирилицею, з 1992 р. повернулися до латинки), туркмени (теж арабська графіка → латиниця → кирилиця → латиниця), казахи (2017 р. президент підписав указ про перехід на латиницю, який має бути завершений до 2025 р.).
Використання кирилиці в цих народів протрималося заледве пів століття. Абетковий калейдоскоп призвів до того, що молодші покоління азербайджанців, туркменів і казахів уже не можуть читати класиків національної літератури в прижиттєвих виданнях. І якщо це не трагедія, то вельми серйозна проблема.
Серед цих народів варто згадати й кримських татар, писемність яких має повернутися до латиниці після десятиліть примусового використання кирилиці.
16 вересня 2021 року урядовий комітет підтримав проєкт Постанови "Про затвердження алфавіту кримськотатарської мови на основі латинської графіки", який розробили на основі рішення Курултаю кримських татар від 1991-1993 років.
Українці мають понад тисячолітню писемність (не всі в Європі можуть таким похвалитися!), яка весь час здебільшого використовувала кирилицю. Запровадження іншої графіки ‒ це не тільки відмова від історичної традиції, а й відмова від української ідентичності, частиною якої давно стала кирилиця.
Саме українські землі були епіцентром поширення кирилиці в Східній Європі. Саме з Києва кирилиця вийшла на широку міжнародну арену, відірвавшись від свого балканського коріння. З півдня на північ рухалася освіта, культура, а разом із ними й кирилиця, а не навпаки.
"Азбучна війна" 19 століття
"Азбучною війною", або "Азбучною завірюхою", називають боротьбу українців західних земель проти спроб Австрійської, а пізніше Австро-Угорської імперії латинізувати українську графіку.
1834 року український учений Йосиф Лозинський надрукував працю "Про запровадження польської абетки для руської писемності", у якій запропонував замість кирилиці використовувати польський алфавіт.
Наступного року він надрукував етнографічну працю "Ruskoje wesile". Позицію Лозинського гостро скритикували, і пізніше він сам відійшов від цих ідей.
Друга спроба нав'язати латиницю українцям походила від намісника Галичини, польського графа Агенора Голуховського.
У той час серед польських і деяких австрійських політиків поширилися хибна ідея вважати кирилицю ознакою "російськості". В умовах протистояння імперій це можна було використати у власних асиміляційних цілях.
А. Голуховський писав, що "серед слов'янських народів польський елемент ‒ це єдине забороло проти панславізму, отже, сама собою напрошується думка, що цей елемент у Галичині треба протиставити панславізму". Читай: польське - лояльне до влади, іншоетнічне ‒ сумнівне.
Проте треба віддати належне віденським урядовцям, вони були обережніші в цьому питанні. І хоч А. Голуховський домігся у 1859 р., що звернення галицьких українців до влади мали бути оформлені тільки латиницею, така заборона протрималася недовго.
Агенор Голуховський
Роз'єднане українське суспільство стало монолітним, організовувало протести й листовно вимагало в імперських органів влади скасувати це розпорядження.
Ухвалою найвищої влади імперії 1861 р. українцям дозволили використовувати дві кириличні системи: традиційну кирилицю та реформовану ‒ гражданку (за друкування якою доти переслідували).
Іншими словами, чужа австрійська влада ще в "доконституційну" добу дозволила українцям використовувати свої азбуки скрізь, навіть у зносинах із державними інституціями.
1882 р., уже в "конституційну" епоху (Конституцію схвалили в 1867 році), австрійський верховний суд установив правову норму: "Поняття національності та мови також охоплює знаки, що становлять особливість русинів у вживанні кириличних літер як характерної й вагомої риси їхньої національності та мови".
Чужі визнали, що це "характерна й вагома риса" нашої ідентичності та мови. Ми нині хочемо підважити те, за що боролося не одне покоління?
Латинка від комуністів
Третя спроба латинізувати українську писемність була пов'язана з комуністичною ідеологією, що декларувала мету за допомогою "пролетарської революції" завоювати західноєвропейські країни.
Дехто з комуністичних діячів висунув ідею латинізувати російську писемність, бо це, мовляв, допоможе в цій справі.
1923 р. радянський письменник Сергій Пилипенко в журналі "Червоний шлях" надрукував "Odvertyj lyst do vsix, xto cikavyt'sja cijeju spravoju", у якому закликав латинізувати українську писемність.
Ця ініціатива залишилася без будь-яких серйозних наслідків. С. Пилипенко зазначав, що запровадити латиницю в українське письмо можна "teper čy nikoly. <…> "Majže tak", bo tverdo perekonanyj, ščo unifikacija al'favitiv je nemynuča sprava — i to ne tak dalekoho majbutn'oho. XX storiččja maje cju problemu rozvjazaty razom iz velykoju socijal'noju perebudovoju. Ljudstvo maje odnakovo pysaty, aby men'še vytračaty času na oznajomlennja z ynšymy movamy".
Як бачимо, у Пилипенка хибний засновок, начебто "однакова" графіка дає змогу розуміти іншу мову без вивчення. Це не так.
Проект LATYNKA.TAK просуває ідею латиниці в Україні
Прості росіяни й білоруси, які ніколи не вивчали й не чули української мови, коли вперше бачать сучасні українські тексти не можуть їх зрозуміти, попри кирилицю. Крім того, чи без підготування можна зрозуміти правильно кириличний болгарський текст? Або чеський, написаний латиницею? Це імітація розуміння.
Кожен народ має свою латинку, що допасована до фонетичної структури його мови. Непідготований німець не розуміє польського тексту, хоч той і написаний знайомою графікою. С. Пилипенко використав для свого тексту модифіковану чеську абетку.
Чи вона найліпша? Чим інші гірші? Чому українське "що" треба передавати трьома чеськими літерами ščo, а не вісьмома, як у німецькій абетці schtscho?
Можна погодитися із С. Пилипенком у тому, що на початку 1920-х рр. була теоретична змога латинізувати українську писемність, оскільки такі кардинальні мовні реформи можливі тільки в тоталітарній або авторитарній державі, де будь-який опір випалюють розпеченим залізом.
Отже, ідея запровадження латиниці для українського письма несе в собі дуже багато ризиків: репутаційних (твердження, що між графічною системою та рівнем економічного розвитку існує якась пряма залежність ‒ хибне), фінансових (де знайти мільярди?), суспільних (незгодних буде сила-силенна).
Багато питань, пов'язаних із використанням латиниці для українського письма, ні теоретично, ні практично не опрацьовані в наукових колах, бо назагал це не становить головної проблеми для української мови. То чи варто починати?
Олександр Скопненко ‒ автор понад 90 наукових праць із української й білоруської мов, а також співавтор багатьох словників
Коментарів немає
Залишити коментар