Юний аеророзвідник з Волині нищить ворогів за допомогою дронів. Історія захисника

Йому 21 і він з перших днів війни – на передовій. Про Орден «За мужність» ІІІ ступеня, який йому вручив сам Президент України 4 червня, він воліє не згадувати, а його мама-волонтерка у лютому за 5 днів наїздила 5500 кілометрів, аби відволіктись від тривожних думок про долю сина.

Про це розповідають у Підгайцівській громаді.

У день, коли всі українці відзначають День захисника України, доречною буде розповідь про мешканців села Лище Підгайцівської громади Тамару Шевчук та її старшого сина – стрільця 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади Артема Перванчука.

Попри юний вік, наприкінці листопада буде 2 роки відколи він служить за контрактом у Збройних силах України. Отримав повістку одразу по завершенню училища у 2020-му році, однак з першої спроби медична комісія потрапити до війська юнаку не дозволила. І з другої теж вдалося не зразу.

Мама чесно зізнається, що була проти такої ідеї та шукала шляхи, як втримати сина, однак він наполягав. А 128-му бригаду обрав не випадково, оскільки у 2014 році там служив батько.  Артем ним дуже пишався і сам намагався себе проявити на службі. Про це свідчать численні відзнаки від керівництва бригади, які солдат Перванчук отримував ще до повномасштабного вторгнення росії на територію України.

Там він і захопився аеророзвідкою, а тепер ці уміння допомагають йому нищити ворожі колони за допомогою напарників та дрона. Нещодавно на сторінці підрозділу Артем розповів, що спершу мав простий дрон, потім волонтери дістали хороший, "далекобійний". Він хоч і цивільний, але дуже корисний. Без дронів вони можуть почути ворожу техніку хіба по звуку, коли вона підійде на 1,5 кілометра, а з дронами засікають її на відстані до 10 кілометрів, дають координати артилеристам і вони накривають ворогів вогнем.

На одному з таких завдань Артем із побратимами проявили себе настільки, що Верховний  Головнокомандувач Збройних Сил України Володимир Зеленський під час візиту у Запорізьку область у червні 2022 року відзначив його Орденом ІІІ ступеня «За мужність».

Однак юнак досі волів би не згадувати ні про свої звитяги, ні високу нагороду, яку одразу поспішив відправити мамі. Справа у тому, що під час виконання бойового завдання загинув його найкращий друг із позивним Тернопіль. Важка втрата досі юнаку болить.

До армії Артем закінчив 9 класів Лищенської школи та училище на Львівщині, де навчався ковальському та різблярському ремеслу. Мама каже, що любов до ковальства проявилась ще в дитинстві, коли він із підручних матеріалів клепав кільця, пробував робити ножі.

Після училища ціле літо працював у кузні в Луцьку і йому подобалась ця робота. Любив виготовляти оригінальні вироби дерева та прикраси з металу. Вироби часто викладав на сторінку в Інстраграм.

Тамара Шевчук, як і кожна мама, чекає сина у відпуску й вже знає, що має зустрічати Артема з голубцями та печінковим тортом, бо саме за цими смаколиками він найбільше сумує.

Юний воїн воює зараз на Херсонщині. Пройшов Гуляйполе, Авдіївку, Донецьк, Бахмут. З "нуля" ще не виходив. Тато Артема теж служить на "нулі" на Харківщині.

До розлуки з сином  ставиться по-філософськи,  однак для її спокою він хоча б раз в день мусить дати про себе знати: або зайти в інтернет, або відписати, або подзвонити.

«Будь-яка звісточка в мережі – і я вже спокійна, знаю що з ним все добре. Хоча були дні, коли зв’язку не було і 5-6 днів», - зазначає жінка.

Артем разом з побратимами зустріли війну на східних позиціях. Завдяки місцевому населенню, яке відчувало наближення біди та їхало на поміч своїми тракторами, приходили з лопатами – хто з чим міг, вони змогли швидко окопатись, підготуватись і вистояти в першу добу збройного протистояння.

Коли Тамара розповідає про Артема, її очі іскряться любов’ю. Вона не раз повторює: «В мене син – яким я горжуся. Він з дитинства був моєю правою рукою. Дуже відповідальний, на нього часто лишала чотирьох молодших синів і завжди знала, що все буде в порядку».

Для молодших братів – Артем беззаперечний авторитет, його слова здатні заспокоїти бешкетування тоді, коли мама не в силі. Діти виділили для братового ордену та інших відзнак окрему поличку в кімнаті та з нетерпінням чекають кожної можливості поспілкуватись по відео зв’язку.

Війна повністю змінила світогляд жінки й вона сама частенько думає, що якби було на кого лишити дітей, пішла б служити до лав ЗСУ. З перших днів війни, аби менше тривожитись, вона допомагала волонтерам евакуйовувати людей. Перевозила їх у безпечні міста на заході України або до кордону з Польщею.

Зранку 24 лютого везла з Луцька до кордону сім’ї, коли ще навіть черг не було. Потім – Тернопіль, Житомир, Чернівці. За перші 5 днів війни проїхала 5500 кілометрів, було й по 2-є діб у дорозі.

Нині ж чекає звісточок від сина і хоча б на кілька днів додому.

Коли ми планували розповісти історію Артема, він тримав у таємниці чим насправді займається на війні, однак з на сторінці 128-ї бригади все ж розповів, що дрони вони використовують не тільки для аеророзвідки, а й для знищення ворогів.

"Чіпляємо боєприпаси різного калібру й сили ураження (наприклад, ВОГи, гранати від РПГ, невеликі кумулятивні снаряди, до яких приладнуємо саморобні хвостовики для стабілізації в повітрі) й скидаємо прямо на техніку чи в місця скупчення піхоти.

Щоб влучити, треба підлетіти досить низько – на 100 – 150 метрів, тоді дрон можна збити зі стрілецької зброї. Щоб уникнути цього, координуємо роботу з нашими мінометниками. Поки ворог ховається від мінометів, ми можемо підлетіти на висоту навіть 50 метрів і влучно скинути снаряд. Або працюємо в парі з іншим оператором дрона. Напарник наближає свого дрона і вороги вискакують, щоб збити його, а я несподівано підлітаю збоку й скидаю боєприпас прямо на них. Так ми відучили росіян стріляти по дронах, вони воліють сидіти в укритті й не висовуватися. А ми тим часом можемо безперешкодно нищити їхню техніку. Був випадок, коли таким способом ми з операторами із сусідніх підрозділів за дві доби пошкодили й спалили три російські БМП і один МТЛБ (гусеничний тягач). І це на відстані понад 5 кілометрів!", – підсумував Артем.

Тож коли у соцмережах побачите відео, де на ворогів летить вибуховий гостинець, це може бути робота нашого односельчанина, який, разом з мамою, гідний нашої шани й рубрики #ОбличчяПідгайцівськоїГромади.

Читайте також: "Він навчив мене, що жити треба сьогодні", – дівчина волинянина Івана Чеканюка, який загинув від осколка міни