Захисник з Волині два кілометри пораненим ішов до своїх

У житті воїна Романа Шукаловича із села Люб’язь на Волині 30 грудня минулого року став особливим днем.

Саме того дня їхню позицію накрили із ворожої зброї. Тепер же, згадуючи про це, на обличчі із грубим і ще відносно свіжим шрамом на щоці, з’являється посмішка. Й хоча рубців на серці від пережитого у чоловіка багато, однак загартований війною погляд блакитних, як чисте небо, очей усіляко приховує той біль, - пише Нове життя.

Маючи за спиною армійський досвід і кілька років служби у Збройних силах України за контрактом, Роман Анатолійович мобілізувався у травні минулого року. Практично відразу з іншими військовослужбовцями у складі 110 бригади вони вирушили на війну у напрямку Донеччини. І весь час цей чоловік був на передовій, почергово заступаючи на нульові позиції. Розповідати про воєнні будні в люб’язівця є багато що, однак, як і більшість воїнів, він не має бажання вдаватися у деталі. Адже сюжети там – точно не для людей зі слабкими нервами. Насамперед, як зазначає Роман Шукалович, варто звикнути до самої обстановки.

«Постійно бахкає, стріляє, летить, вибухає. Але організм має властивість адаптовуватися і до таких жахливих реалій. Якщо перші дні від цих звуків лячно, то потім звикаєш і думаєш, що то просто десь гримить. Про спокійний сон, а точніше взагалі про сон можна забути. Аналогічно й щодо харчів, адже домашня гаряча їжа – це те, про що лише мрієш. Натомість доводиться їсти лише холодні рибні чи м’ясні консерви. Максимум, який можна було там зготувати, – це розпарена мівіна, кава і чай. Харчі підвозили машиною вночі, коли десь трішки було тихіше. Везли на одну із наших позицій, а вже з інших хлопці ішли з пакетами по їжу», – розповідає захисник.

Також у період перебування «на нулі» навіть розмови про прийняти душ чи вмитися бути не може. Адже там, як розповідає Роман Шукалович, думаєш про одне: як «завалити тих росіян» і як при цьому лишитися живим.

«Були різні ситуації. Різні бої. Й кожен із них особливий. Старався кожного вечора телефонувати до дружини, дітей, аби вони не хвилювалися. На війні ж важливо не боятися. У жодному разі не можна просто заховатися в окоп і сидіти там, боячись виглянути. Адже тоді ти не володієш інформацією, а ворог це використовує для своєї вигоди. І доки ти просто закопався в окопі, може прилетіти граната чи ж узагалі наступити піхота й прибрати всіх, хто заховався у бліндажі. Тому постійно треба моніторити обстановку й відстрілюватися», – розповідає воїн.

Говорить Роман Анатолійович і про самих ворогів. «Коли тобі вдається наваляти тим окупантам, адреналін зашкалює. Але вони реально дивні, ідуть, як зомбі. Відірвало руку, а він продовжує іти», – ділиться побаченим чоловік.

Перебуваючи в гарячих точках, у різні пори року виникають свої труднощі. Наприклад, влітку, як каже Роман Анатолійович, це – сморід від трупів.

«Вони ж узагалі не забирають своїх «200-тих». І до цього також звикаєш», – описує жахливі реалії військовослужбовець. А от у холодну пору року неабияк дошкуляє холод, від нього найкраще допомагають грілки і газові балони. «Але якщо йде запеклий бій, то аж спекотно стає… Скільки разів доводилося воду виносити із окопів! Там глина, в бліндажах вода і сирість. За дні перебування «на нулі» одяг стає важким і твердим, як камінь. Коли вже на заміну заступають інші, а ти маєш можливість кілька днів пожити в хаті, яку ми облаштували для себе (бойлер, душ, телевізор), то релаксуєш», – розповідає військовослужбовець на позивний Шукач.

Поділився воїн і досягненнями, адже нашим захисникам там вдалося просунутися на 15 кілометрів, звільняючи території від російських ворогів.

Найгарячіше ж було в останні дні грудня 2022-го. Саме тоді, як розповідає наш земляк, росіяни почали їх штурмувати.

«Шість БМП із піхотою рухалися на нас. Танки обстрілювали, а ті підступали. Обстріляли наші деякі позиції, на жаль, там були «двохсоті». Я тоді ледь зміг відбитися, мої хлопці стали «трьохсотими», і я, якби не мав гранат, то нічого не зміг би зробити. Потім я зі своїм товаришем на позивний Старий (йому віддали позивний батька, котрий загинув на війні, а син вирішив продовжити татову справу) почали їх «валити» із «РПГ» та постійно перебігати з місця на місце. І так помітив їхній дрон та навів на нас зброю. Момент прильоту не пам’ятаю. Лише дуже сильний шум і світло. А потім чую, що Старий гукає, чи є хтось ще живий. Дивлюся, а в мене вся куртка в крові. Однак розуміємо, що треба рятуватися. Тож ми обоє «трьохсоті» бігли два кілометри до місця евакуації. На той момент я болю взагалі не відчував. Усвідомлював, що ліва рука не ворушиться, що лице кровить і наче мурахи по ньому бігають. Усе…» – детально описує особливий день на війні Роман Шукалович.

Далі ж в евакуаційному авто їм надали першу медичну допомогу і доставили у госпіталь. За період лікування нашому земляку довелося змінити декілька медичних установ. Наразі ж чоловік удома, поряд зі своїми найдорожчими – дружиною і трьома дітками. Проживають разом із тестем і тещею в Люб’язі. До слова, за час перебування в гарячих точках, Роман Шукалович за зразкову службу мав кількаденну відпустку в Буковель, куди їздив із дружиною і малечою.

Воєнні будні уже позаду. Однак вони добряче підірвали здоров’я цього чоловіка. І тепер головний біль та поганий сон – щоденні супутники його життя. Захисник тепер поступово звикає до цивільних буднів. Планує, де яку городину садитимуть, виконує домашню рутинну роботу і згадує про своє улюблене хобі – риболовлю. «В мене озеро за метрів сто від хати. Люблю і влітку, і взимку ловити рибу. Колись мішками її приносили додому. Найбільше смакує мені домашній оселедець. І то дуже», – усміхаючись каже чоловік, котрий, попри перебування у воєнному пеклі, не втратив тепла в очах.