Як Коломойський та Боголюбов вивели мільярди з «ПриватБанку»

У справі ПриватБанку проти його колишніх акціонерів — Ігоря Коломойського та Геннадія Боголюбова — суддя Вільям Трауер 30 липня 2025 року оголосив вердикт.

Вердикт містить 490 сторінок — і тисячі подробиць того, як акціонери банку виводили з нього гроші, замітали сліди і судилися. Він містить усі складові хорошого роману: сцени шахрайства, змов і погроз, таємні шифри, промови обвинувачення і промови захисту, і набір персонажів у діапазоні від дружини кіпрського юриста, на яку записані мільйонні активи, до переговірників компанії Ротшильдів, президента Петра Порошенка та співзасновників monobank Олександра Дубілета, Олега Гороховського і Володимира Яценка. Про це пише Бабель.

Зрештою суддя вирішив, що колишні акціонери мають компенсувати банку $1,9 мільярда. Редактор «Бабеля» Гліб Гусєв читав вердикт кілька тижнів — і переказує найцікавіші його епізоди.

1. Тигр

Наприкінці жовтня 2016 року акціонер ПриватБанку Ігор Коломойський приїхав до Національного банку України. Йому призначили зустріч із головою НБУ Валерією Гонтаревою. Темою зустрічі були проблеми в роботі ПриватБанку. У капіталі ПриватБанку була «дірка» — сумнівні кредити на кілька мільярдів доларів. Банк видав їх компаніям-шкарлупкам (підставні компанї, що не ведуть справжньої бізнес-діяльності) на сумнівні цілі під застави, які нічого не означали. Нацбанк зʼясував це ще два роки тому. Всі два роки він тиснув на акціонерів, щоб вони виправили ситуацію. Зрештою акціонери погодилися переписати ці кредити на реальні компанії, встановити строки виплати, визначити реальні застави і знайти для банку нового аудитора. В обумовлені терміни ПриватБанк мав скласти план дій і показати його НБУ. Але терміни минули — а плану не було.

Валерія Гонтарева зʼявилася на зустріч з Ігорем Коломойським не одна. Разом із нею прийшли кілька її заступників, зокрема Катерина Рожкова. Ще рік тому Катерина Рожкова працювала в НБУ директором департаменту банківського нагляду. У січні 2016 року вона стала виконувати обовʼязки заступника голови НБУ і займалася реформою банківської сфери.

За багатьма показниками ПриватБанк був найбільшим банком країни. Однак його зобовʼязання становили близько $6 мільярдів, а доступні йому кошти — лише $70 мільйонів. Мовою регуляторів це була «проблема ліквідності». По суті ж банк був банкрутом. Однак оголошувати його банкрутом було небезпечно. Якби його вкладники запанікували і влаштували набіг на банк — більшість втратила б свої заощадження, бо видавати їх було нічим. У банку налічувалося близько 13 мільйонів приватних вкладників і майже пів мільйона корпоративних клієнтів. «Приват» обслуговував третину всіх депозитів у країні.

Акціонери «Привату» Ігор Коломойський і Геннадій Боголюбов пропонували державі націоналізувати «Приват», не оголошуючи його банкрутом, а потім докапіталізувати. Це вирішило б більшу частину їхніх проблем. Найважливіше — у такому сценарії державі потім було б складно довести в судах, що акціонери пограбували власний банк.

Керівництво Нацбанку такий сценарій не влаштовував. Вони хотіли, щоб Ігор Коломойський і Геннадій Боголюбов взяли на себе відповідальність: залишилися власниками банку, ліквідували діру в його капіталі та далі вели свій банківський бізнес — за правилами. У крайньому разі НБУ планував націоналізувати банк через процедуру банкрутства.

Переговори з акціонерами тягнулися майже два роки. НБУ щойно провів у ПриватБанку чергову перевірку кредитного портфеля. Однак прогресу не було. Тому голова НБУ Валерія Гонтарева і призначила зустріч Ігорю Коломойському.

Із самого початку зустрічі Ігор Коломойський був налаштований агресивно (про це в суді свідчила Катерина Рожкова. У своєму вердикті суддя оцінив якість показань Катерини Рожкової і визнав її надійним свідком). Він сказав Валерії Гонтаревій, що якщо НБУ націоналізує банк через процедуру банкрутства, то він емігрує до Ізраїлю. Після цього він дав зрозуміти, що «дістане» керівництво НБУ навіть з Ізраїлю. У якийсь момент Гонтарева покинула зустріч. Ігор Коломойський подивився на Катерину Рожкову, поплескав себе по животу і сказав: «Тигр у клітці зголоднів, але дверцята відчинені — можна вийти». Після цього він додав, що в нього довгі руки і що він знайде Рожкову де завгодно.

2. Команда

Бізнес-модель Ігоря Коломойського і Геннадія Боголюбова була простою у своїй суті, і навмисно заплутаною у виконанні. Українські компанії-шкарлупки отримували в ПриватБанку кредити. Після цього вони проводили платежі іноземним компаніям-шкарлупкам. З них гроші вливалися в інші бізнеси акціонерів. Акціонери контролювали сам банк, усі компанії-шкарлупки і всі структури, які юридично супроводжували ці перекази.

Зрозуміло, вони робили це не поодинці: їхні вказівки виконували десятки людей. В інтересах акціонерів працювали топменеджери ПриватБанку. На них же працювали менеджери двох ключових компаній: української компанії «Приват Бізнес Центр» і кіпрської компанії Primecap.

До націоналізації у 2016 році ПриватБанк належав Ігорю Коломойському та Геннадію Боголюбову. Їхні частки в акціонерному капіталі іноді незначно змінювалися, але удвох вони завжди володіли понад 90 відсотками. Ігор Коломойський був членом наглядової ради ПриватБанку, а Геннадій Боголюбов — її головою. Крім них, до наглядової ради входила лише одна людина — давній партнер акціонерів, бізнесмен Олексій Мартинов.

Волю акціонерів у банку виконувало правління. Голова правління Олександр Дубілет працював на цій посаді з 1997 року. Крім іншого, він очолював кредитний комітет банку. Кредитний комітет, як зрозуміло з його назви, затверджував кредити, які видавав банк — зокрема й ті, які потім стали предметом судового процесу.

До кредитного комітету входили й інші члени правління банку. Ключовими серед них були троє: керівник інвестиційного департаменту Тимур Новіков, голова департаменту бізнес-обслуговування клієнтів (БОК) Тетяна Гурієва і голова бюджетного департаменту Любов Чмона. Крім них, у правлінні та кредитному комітеті засідали Володимир Яценко, який відповідав за VIP-клієнтів, Юрій Пікуш, який відповідав за комплаєнс (перевірки сумлінності контрагентів банку), і Олег Гороховський, який керував департаментом кредитних карт.

«Інвестиційний» департамент Тимура Новікова займався тим, що розробляв структури володіння для акціонерів — він «дизайнив» мережі компаній-шкарлупок. Він же зберігав інформацію про те, хто чим володіє і в яких частках. Крім того, Тимур Новіков координував оформлення документів. Для цього він користувався послугами двох окремих від банку компаній: української «Приват Бізнес Центр» (далі ПБЦ) і кіпрської Primecap. Вони готували для нього корпоративні документи і реєстрували права власності — перша для українських компаній, друга для офшорних. Крім того, співробітники цих компаній виступали як директори, акціонери та кінцеві бенефіціари компаній-шкарлупок, яким банк видавав кредити і які отримували платежі.

Якщо департамент Тимура Новікова займався «дизайном» компаній-шкарлупок, то банківські послуги їм надавав департамент БОК Тетяни Гурієвої. Цей департамент був відокремлений від решти банку. Його співробітники сиділи в окремих приміщеннях, а дані клієнтів зберігалися в паперовому вигляді, під замком. Нарешті, бюджетний департамент, яким керувала Любов Чмона, виконував роль скарбника для цих компаній.

3. Схема

Щоб виводити гроші, акціонери ПриватБанку використовували лазівку у валютному законодавстві. Українська компанія могла переказувати валюту іноземній компанії, якщо це була передоплата за товар. Тому схема складалася з шести кроків і виглядала так:

• На першому кроці українська компанія-шкарлупка («позичальник») оформляла контракт на поставку товарів з іноземною компанією-шкарлупкою («постачальником»). Як товар вона вказувала будівельну техніку, концентрат яблучного соку, пальмову олію, марганцеву руду або нафту. Виконавцем цього кроку був ПБЦ.
• На другому кроці під заставу товару шкарлупка-«позичальник» оформляла кредитну лінію в ПриватБанку. Робила вона це через департамент БОК Тетяни Гурієвої. Кредитну лінію схвалював кредитний комітет банку. Потім її підписував один із членів правління — найчастіше Олександр Дубілет.
• На третьому кроці шкарлупка-«позичальник» запитувала в банку транш за цією кредитною лінією.
• На четвертому кроці вона переказувала отримані гроші шкарлупці-«постачальнику» як передоплату за товар. Гроші заходили на рахунки «постачальника» в кіпрському відділенні ПриватБанку.

У результаті гроші витікали з українського ПриватБанку й опинялися на Кіпрі. Схема була сконструйована так, щоб виглядати як справжній бізнес для не надто уважного комерційного аудитора. Однак залишалася проблема валютного контролю Нацбанку. Використовуючи лазівку, «позичальник» міг переказати валюту «постачальнику» як передоплату за товар. Але максимум через 90 днів «постачальник» мав цей товар постачити — або повернути гроші. Зрозуміло, що жодних товарів він не постачав. Замість цього в схемі зʼявлялися пʼятий і шостий кроки.

• Через 90 днів (або трохи раніше) «постачальник» повертав гроші «позичальнику».
• Того самого дня «позичальник» знову відправляв гроші на Кіпр: він переказував передоплату іншому «постачальнику» — уже за іншим контрактом. Щоб покрити свої витрати (втрати від конвертації, а також податок на конвертацію) він запитував новий транш за вже існуючою кредитною лінією. Кожні 90 днів цикл повторювався.

ПриватБанк крутив цей барабан щонайменше десять років — тобто за президентів Віктора Ющенка та Віктора Януковича. На початку червня 2014 року президентом обрався Петро Порошенко. За півтора тижня Валерія Гонтарева обійняла посаду голови НБУ. Наприкінці серпня — початку вересня 2014 року Нацбанк зробив жорсткішими правила купівлі валюти. А наприкінці року парламент зробив жорсткішим банківське законодавство — точніше, привів його до міжнародних норм.

На початку 2015 року НБУ проаналізував за новими нормами капітал ПриватБанку. Результати були невтішними. Банк не розкрив, скільки кредитів він видав компаніям, повʼязаним з Ігорем Коломойським і Геннадієм Боголюбовим. Вісімдесят відсотків застав становили права на товари, які ще не були поставлені. Регулятивний капітал банку був негативним — просто кажучи, банк був банкрутом.

Було зрозуміло, що Нацбанк просто так не відчепиться. Акціонери зупинили схему і почали замітати сліди.

4. Зачистка

Для того щоб замести сліди, акціонерам потрібно було зробити дві речі. По-перше, потрібно було уникнути штрафів Нацбанку. Черговий термін у 90 днів спливав. Ніяких товарів шкарлупки постачити не могли, а повертати в банк кредити вони не збиралися. По-друге, потрібно було підчистити документи шкарлупок, щоб краще приховати звʼязки між акціонерами банку і шкарлупками, через які виводили гроші. Таким чином Ігор Коломойський і Геннадій Боголюбов змогли б відзвітувати перед Нацбанком, що вони виконали його вимоги, нічого не змінюючи по суті.

Першу проблему вони вирішували в судах. Другу — у підконтрольних їм компаніях.

Для початку, у вересні — листопаді 2014 року шкарлупки-«позичальники» подали в суд на «постачальників». У господарському суді Дніпропетровська вони вимагали повернути їм гроші. Шкарлупки-«постачальники» визнали, що товари вони не постачатимуть, і «позичальники» виграли. Рішення суду виконане не було. Гроші не повернулися. Але тепер «позичальники» могли предʼявити Нацбанку те, що найточніше буде назвати «відмазкою». На ділі сторони в цих судах діяли заодно. За шкарлупками стояли український «Приват Бізнес Центр» і кіпрський Primecap: вони узгоджували й пересилали один одному документи для судів.

Наприкінці 2014 року інформація про те, що відбувається в ПриватБанку, почала витікати в пресу. Спочатку «Главком», а потім «Наші гроші» написали, що Ігор Коломойський і Геннадій Боголюбов вивели з банку кошти, видавши кредити своїм же компаніям. Весь цей час керівництво Нацбанку переконувало акціонерів, що вони повинні привести капітал свого банку до норми.

У банку схаменулися — але не тому, що потрібно було виправити ситуацію, а тому що потрібно було зупинити витік. Для цього член правління Юрій Пікуш дав вказівку юристу Дмитру Лучанінову, голові комплаєнс-департаменту. Той мав зʼясувати, звідки витікає інформація. Наприкінці березня 2015 року Дмитро Лучанінов написав Юрію Пікушу і ще двом членам правління банку електронного листа. У листі він описував, як різні шкарлупки-«позичальники» повʼязані з акціонерами банку через співробітників ПБЦ, які виступали номінальними директорами. Лучанінов запропонував перетасувати номінальних директорів, щоб приховати звʼязки шкарлупок з акціонерами. Директорів перетасували — але це не допомогло.

Влітку 2015 року Нацбанк відправив у ПриватБанк зовнішнього аудитора. Той мав перевірити список «повʼязаних осіб» і зʼясувати, чи сумлінно банк його склав. Звіт був невтішним: банк, як і раніше, приховував сотні «повʼязаних осіб». НБУ попередив банк, що все потрібно виправити до вересня. Тоді розвʼязок проблеми запропонувала заступниця голови БОК Лілія Рокоман. Вона надіслала своїй начальниці файл, де показувала, як можна перетасувати номінальних директорів. Імена директорів були зашифровані: замість них стояв спеціальний код, наприклад «В17». Таблиця для дешифрування зберігалася в кіпрській філії банку і згодом спливла в британському суді. Під кодом «В17» значився директор «Приват Бізнес Центру» Сергій Мельник.

5. Шанс

Вердикт Високого суду Лондону майже не торкається особистих стосунків між керівниками Нацбанку та акціонерами. Проте з новин тих років зрозуміло, що конфлікт між ними розпалювався. У 2015 і 2016 роках акціонери намагалися вислизнути з регуляторних обіймів НБУ, а Нацбанк їх наздоганяв. Він ставив акціонерам дедлайни, переносив дедлайни, призначав дедалі нові й нові перевірки, пересилав у банк результати перевірок. Усі вимоги врешті-решт зводилися до того, що банк має привести капітал до потрібних значень.

Паралельно Нацбанк залучав радників зі сторони. На початку лютого 2016 року він звернувся до Kroll — найбільшої приватної розслідувальної фірми, де працюють сотні колишніх співробітників розвідок. Нацбанк розраховував за допомогою Kroll знайти реальні активи Ігоря Коломойського і Геннадія Боголюбова: їхні заводи, ГЗК, порти, енергетичні компанії.

На відміну від інших великих українських бізнесменів акціонери ніколи не створювали єдиної керуючої компанії на кшталт SCM Ріната Ахметова. Вони приховували свої володіння маскувальною мережею офшорних шкарлупок. Нацбанк хотів зрозуміти, чи спроможні акціонери в принципі закрити діру в капіталі банку на багато мільярдів доларів. Заодно уряд консультувався з досвідченими юристами. На зустріч із Петром Порошенком до Києва кілька разів приїздив Крістофер Гардман, партнер британської фірми Hogan Lovells. Зрештою юристи саме цієї фірми вели справу проти акціонерів у Високому суді Лондону.

Під тиском НБУ в середині лютого 2016 року правління банку ухвалило «програму відновлення». Банк зобовʼязався взяти на баланс активи на 30 мільярдів гривень, продати протягом двох років і тим самим поповнити капітал. Такими активами стали тренувальна база ФК «Дніпро», стадіон «Металург», офісні будівлі та готелі в Києві та Буковелі, мережа нафтобаз, аеродром у Дніпропетровській області та девʼять літаків. Крім того, банк зобовʼязався оформити близько трьохсот заправок як заставу за вже виданими кредитами. Однак Ігор Коломойський зробив вигляд, що неправильно зрозумів Нацбанк: мовляв, він подумав, що від нього хочуть чистих формальностей. Реальна вартість активів, які він «поклав» у банк, виявилася втричі меншою за потрібну.

Зрештою конфлікт дійшов до президента. Петро Порошенко наполіг на тому, що акціонери повинні «покласти» в банк реальні активи. Після зустрічі з президентом Ігор Коломойський написав до НБУ чергового листа, де пообіцяв це зробити. Серед обіцяних активів були по-справжньому цінні, як-от Надвірнянський НПЗ і порт «Бориваж». Але до кінця вересня 2016 року стало зрозуміло, що він не виконає своїх обіцянок вчасно.

Тоді Нацбанк дав ПриватБанку останній шанс. Банк мав перевести кредити на реальні компанії з реальними потоками готівки. Існував технічно складний, але розумний спосіб це зробити. Банк видав би нову порцію кредитів реальним компаніям. Отриманими грошима ті погасили б кредити всіх шкарлупок-«позичальників». Після цього компаніям залишалося за кілька років погасити зобовʼязання перед банком.

Насамперед банк мав показати НБУ список таких компаній, а НБУ — його затвердити. Банк цього не зробив. Валерія Гонтарева викликала Ігоря Коломойського на зустріч — ту саму, яку ми описали на початку.

Ігор Коломойський перейшов до погроз. Свої погрози він реалізував так. ПриватБанк справді видав нову порцію кредитів. Однак це знову були шкарлупки — підставні компанії без реальних активів. Згодом на суді він оголосив, що зробив рівно те, що від нього хотіли — а тому не винний.

Для НБУ це стало останньою краплею. Він оголосив ПриватБанк банкрутом. Фонд держмайна націоналізував банк і продав його Міністерству фінансів за одну гривню. Мінфіну довелося докапіталізувати банк на $5,8 мільярда. Після цього вже державний ПриватБанк подав на колишніх акціонерів до суду.

6. Сіть

Підготовка до суду і сам розгляд у Високому суді Лондону зайняли вісім років. Описати його в короткому тексті, навіть загально, навіть зупиняючись лише на основних елементах — на жаль, неможливо.

Банк доводив, що його колишні акціонери привласнили кошти з капіталу банку. Для цього їм потрібно було довести, що акціонери контролювали всі ланки схеми і всіх її учасників. Правління банку, його кредитний комітет, інвестиційний департамент і департамент БОК, українську компанію ПБЦ, кіпрську філію банку, кіпрську Primecap і ще кілька менших кіпрських контор, а також усі компанії-шкарлупки, які брали участь у схемі — а їх було кілька сотень. Ігор Коломойський і Геннадій Боголюбов, звісно, заперечували все.

При цьому у справі не було жодного прямого доказу. Наприклад, не було жодного листа або повідомлення, де Ігор Коломойський розпоряджався б щось зробити в рамках схеми. Акціонери в принципі не любили паперовий слід, вважали за краще листуватися у WhatsApp, а Ігор Коломойський регулярно чистив месенджер. Після націоналізації ПриватБанк недорахувався деякої важливої документації.

Можливо, прямі докази знайшлися б у листуванні директора «Приват Бізнес Центру» Сергія Мельника. Однак, як виявилося, ПБЦ знищив свій поштовий сервер у 2016 році.

Тому суддя Вільям Трауер від початку і до кінця спирався на непрямі докази. Вердикт використовує сотні свідчень очевидців і експертів, витяги зі стенограм і листувань, дані з інших судових розглядів, описи корпоративних структур і особистих стосунків — згадується навіть вечеря Ігоря Коломойського та Олега Гороховського на березі Женевського озера. Крім того, вердикт містить кілька тисяч умовиводів. Значна їх частина — це загострений, ідеально відточений здоровий глузд.

Зрештою, на 490 сторінці вердикту суддя доходить фінального висновку. Акціонери знали про схему і схвалили її. Сама схема була шахрайською.

В одному зі своїх міркувань суддя каже, що кожен непрямий доказ, взятий окремо, можна оскаржити. Ба більше, якщо розглядати їх поверхнево, то все, що сталося в ПриватБанку, можна пояснити некомпетентністю менеджерів, дефектними процедурами всередині банку, недбалістю та крайньою зневагою до правил. Однак, якщо зшити їх за допомогою здорового глузду, вони перетворюються на вердикт. Стають чимось більшим за суму частин.

«Сіттю, з якої неможливо втекти».