Після важких затяжних боїв місто Маріуполь занурилось в окупацію. І зараз там уже йде боротьба не за життя, а за виживання.
Нема кому там виходити на вулиці з українськими прапорами. Нема кому розклеювати патріотичні листівки на стінах. Бо не залишилось там людей, здатних на опір… Та і стін теж майже не залишилось.
А що ж там сьогодні є?
Люди. “Весь цей сюр затягує”
Мешканки Маріуполя перуть одяг у калюжі, що натекла з пошкодженого водогону. Фото з телеграм-каналу Петра Андрющенка
Близько 100 тисяч осіб залишаються в Маріуполі. У кожного на те є свій резон. Хтось не має моральних сил змінювати своє життя, виїхавши й опинившись у чужому місті без житла і грошей. Хтось не має змоги рухатися з місця через хворобу – власну або рідних.
Є, звісно, й такі, хто злився в ідеологічному екстазі з окупантами. Але таких небагато. Більшість усе ж таки – люди. Нормальні люди, дехто з них навіть мав власну справу, непогано заробляв і добре розуміє, що відбувається та хто в цьому винен.
“Розумієте, таке життя затягує. Спочатку у тебе лише одна мета – вижити будь якою ціною. Потім, коли небезпека минула, і ти розумієш, що все найстрашніше позаду, то починаєш якось облаштовувати свій побут, щоб мати найнеобхідніше.
А коли ти все це облаштував, раптом починаєш розуміти, що весь цей сюр навколо – затягує. Ти в якийсь момент починаєш відчувати, що можеш у цьому жити. І після цього усвідомлення дуже важко ухвалити рішення про від’їзд”, – розповідає маріупольчанка Світлана.
Вона свій вибір зробила – поїхала. Але тільки заради дитини. Бо розуміє, шо доньці потрібна нормальна освіта.
“Сусіди, з якими ми більше 20 діб жили в підвалі й зовсім не виходили на поверхню, з якими, здавалося, стали однією родиною, засудили мене за рішення покинути Маріуполь” , – каже жінка.
Дехто в Маріуполі дійсно відчуває себе “звільненим”. Від необхідності працювати, від усіх цих демократів, патріотів з їхніми правилами, від необхідності дотримуватися законів.
Маріупольский дивак дід Володя завжди дарував маріупольцям гарний настрій. Після початку бойових дій він зник, але коли в місті припинили стріляти – знову з’явився
“Зараз люди в Маріуполі живуть на інстинктах. Вони втратили стримуючі фактори. Немає перепон. Якщо треба вкрасти – вкрадуть, і совість не докорятиме. І головне – їм за це нічого не буде” , – каже Олександр, колишній працівник уже зруйнованої “Азовсталі”.
Він залишається в Маріуполі через квартиру. Не хоче, щоб вона дісталася мародерам. Все життя Олександр важко працював на заводі, щоб назбирати грошей і придбати її. Квартира – єдина справжня цінність, яку він здобув, і не хоче її втрачати.
Але навряд чи маріупольцям, які залишаються вдома, можна докоряти. Жодне місто не пережило такого, що пережили ці люди в Маріуполі. Вони психологічно зламані. І просто патологічно залежні від міста, яке майже повністю зруйноване.
Ці люди намагаються вижити будь-якою ціною. І це єдине, що має для них сенс.
Читайте також: Що відбувається в імпровізованому моргу в маріупольському "Метро". Історія очевидців
Робота. Бізнес на продажі “гуманітарки” і жодних перспектив для великих підприємств
Попри оптимістичні заяви росіян, маріупольці не поспішають працювати на окупантів. Із понад 100 тисяч людей, що залишаються в місті, в окупаційний центр зайнятості стало на облік близько 5 тисяч осіб. Справжньої роботи в місті нема. І вона навряд чи з’явиться. Розчистка завалів – єдиний справжній заробіток.
Але на таку роботу погоджуються одиниці. По-перше, фізично це дуже важка праця. А по-друге, не кожна людина може спокійно гребти лопатою залишки людських тіл впереміш із будівельним сміттям.
Основні довоєнні роботодавці, заводи Ріната Ахметова ММКІ та “Азовсталь”, зруйновані. І окупантам не вдасться їх запустити – це не викликає сумнівів у керівництві “Метінвесту”. В місті не залишилося фахівців, які були б здатні це зробити, навіть якби там були гроші.
Правда, самі окупанти обіцяють людям відновити роботу хоча б Металургійного комбінату ім. Ілліча. Проте в пресслужбі “Метінвесту” впевнені, що це неможливо за таких умов. Максимум – це хіба що вдасться відновити якісь ремонтні підрозділи. Будуть свої танки ремонтувати.
Машинобудівний концерн “Азовмаш” був пограбований ще до початку повномасштабної війни. І доклав рук до пограбування той самий Костянтин Іващенко, якого окупанти призначили міським головою. Тож немає сумнівів, що пограбування в місті триватимуть.
Вже зараз місцеві кажуть, що в Маріуполі налагоджений “бізнес” на продажі “гуманітарки”. Розкрадається все, що не розбомбили під час активних бойових дій. Тому зараз для росіян таким важливим став порт Маріуполь.
Нещодавно окупанти повідомили, що прийняли на роботу в порт 600 співробітників. Проте не варто сподіватися, що ця робота може бути для цих людей тривалою і стабільною. Бо якщо в регіоні не працюють підприємства, єдине, чим можна завантажити потужності порту, – це награбоване. А воно, зрозуміло, не безкінечне.
Залишається малий бізнес. Зараз ми з подивом дізнаємося, що він деінде повертається до роботи.
Сфера послуг відгукується на потреби людей, незважаючи на окупацію і руйнацію. Люди за шалені гроші купують генератори та починають відчиняти перукарні, магазини, аптеки.
Але всі ці маленькі торговельні точки не можуть забезпечити роботою 100 тисяч дорослих людей. А це означає поглиблення кризи.
І єдині, хто в цій кризі будуть відчувати себе відносно стабільно, – це пенсіонери. Бо, як і колись у Донецьку, вони вже почали отримувати російські пенсії в рублях.
Поки що пенсії платять непогані – приблизно 2600 гривень на місяць. На їх отримання зареєструвалися 46 тисяч пенсіонерів. Але раптом людям повідомили, що у списки потрапили не всі.
“Я зареєструвалась однією з перших, – розповіла нам Марія Сергіївна. – Мені сказали, що моя черга на отримання – 14-15 червня, як і при Україні. Я пішла подивитись на списки, а мене там немає! Кажуть, цього місяця виплат не буде, приходьте наступного. Це як так? Як же нам жити? Мабуть, не вистачає на нас грошей у росіян”.
Читайте також: Окупанти збираються відкривати театральний сезон в драмтеатрі Маріуполя
Медицина. Лікарі з Донецька і холера
Люди в Маріуполі дуже хворіють. Сидіння у підвалах не минулося без наслідків. А ще лікарі говорять про так звані постстресові захворювання. Під час обстрілів організм людини мобілізується на виживання, і всі інші проблеми зі здоров’ям не проявляють себе. Але вони не зникають. І як тільки перша криза минула, хвороби почали загострюватись. А лікуватися – нема чим.
Аптеки тільки починають відкриватися, і ліків там дуже мало. Рятує те, що окупанти стали привозити в Маріуполь лікарів із Донецька. Ті працюють вахтовим методом, живуть у лікарнях, там, де й працюють, бо іншого житла в Маріуполі немає.
Місцеві кажуть, що донецькі лікарі ставляться до маріупольців непогано, особливо до дітей. “Мабуть, відчувають, що все ж таки свої, донецькі”, – розповідає Марина.
Жінка відвела до лікаря в обласну лікарню свого 7-річного сина: у хлопчика два місяці не минав нежить, а потім із носа взагалі потік гній.
“Лікар із Донецька був до нас дуже уважним. Головне, що не тільки призначення зробив, а й видав ліки. Зараз стан сина покращився. Але лікар сказав, що якщо буде гірше, доведеться їхати в Донецьк робити операцію. Тут, у Маріуполі, це неможливо”, – переповідає жінка.
Загалом лікарів у місті катастрофічно не вистачає. Окупанти кличуть на роботу навіть стареньких медсестер та лікарів, які вже років десять як на пенсії.
Але в березні росіяни самі ж примусово депортували більшість маріупольських лікарів на територію Росії. Навіщо їм це було – не зрозуміло. Але тепер окупанти опинилися в ситуації, коли люди помирають від хвороб, а лікувати їх нема кому. І це не додає окупаційній владі популярності.
Це “озерце” – вирва від снаряда, яку заповнює водопровідна вода з пошкодженої труби
Нова проблема, яка постала перед лікарями з початком спекотної погоди – холера.
Взагалі, в Маріуполі проблема холери випливає щоліта. У морській та річковій воді санлікарі періодично знаходили холерний вібріон. Правда, переважно не вірулентний, але за певних умов з’являється і вірулентний. Що це за умови? Відсутність води, непрацююча каналізація, спека. Тобто все те, з чим Маріуполь зіштовхнувся зараз.
Перший відомий випадок холери був зафіксований у Маріуполі 1910 року. Загинули десятки людей. Але то була принесена інфекція, яка вирувала на всьому півдні російської імперії.
А от наступного разу холера вибухнула саме в Маріуполі. Це сталося у 1919-му. Громадянська війна принесла в місто великі руйнування. Антисанітарія посилювалась тим, що в місті досі не було каналізаційної системи. Декілька сотень людей померли.
Минуло понад сто років, і влітку 2022 року в Маріуполі знову склалася точно така ситуація. Тотальні руйнування, яких місто не знало навіть під час Другої світової війни. Відсутність води. Зруйнована каналізаційна система. Спека.
Коли окупанти почали робити спроби подати воду в Маріуполь хоча б частково, вони лише спровокували погіршення ситуації.
Як пояснив директор департаменту з питань управління енергетичними підприємствами Маріупольської міської ради Костянтин Пісмарьов, “вода – це ж не просто водопостачання, це ще й водовідведення. А каналізаційна система постраждала так само, як і водопровідна. Якщо зараз подати воду в будинки, куди далі підуть відходи? У море! Це холера, це кишкові захворювання. Це просто екологочіна катастрофа. І я знаю, хто за неї має відповідати".
Читати таткож: У Маріуполі загинули близько 22 тисяч людей, ще 50 тисяч – депортували
Британська розвідка повідомляє, що ще в травні у Маріуполі були зафіксовані перші випадки холери. Українське Міністерство охорони здоров’я також готується до епідемії. Холера – дуже швидко поширюється. В Маріуполі немає вакцин і належного медичного обслуговування.
Тож епідемія може швидко вийти за межі Маріуполя.
І росіяни, попри офіційні заяви, це теж розуміють. Саме тому вони посилюють протиепідемічні заходи на територій Ростовської області. А для маріупольців у них інша інформація: не хвилюйтеся, холери немає.
Люди і не хвилюються. Їм і без того є про що хвилюватись. У місті немає ні світла, ні води, каналізація не працює, грошей немає. Єдина радість – піти на море, зануритись у воду, погрітися на сонечку…
Але це може буде смертельно небезпечне море. На жаль.
Комунальне пекло. Взимку Маріуполь буде без тепла
За оцінками Маріупольської міськради, в місті пошкоджено 90% будівель. За різними підрахунками, від 40 до 60% з них відновити неможливо. Тільки знесення.
Щонайменше третина з тих понад 100 тисяч городян, які залишаються в Маріуполі, досі живе в підвалах. Ще третина – в квартирах без вікон, без води, без світла. Це важко уявити, але це реальність.
Правда, страждають не всі.
Марина Олексіївна з Маріуполя будувала свій дім впродовж десяти років. Працювала на трьох роботах, щоб зібрати гроші. Чоловік будував усе власними руками. У них вийшов прекрасний будинок: двоповерховий, із терасою, яка відкриває чудовий краєвид на порт і море.
У квітні в Приморському районі, де розташований дім Марини Олексіївни, велися дуже важкі бої. Багато будинків були знищені. А в цьому – тільки вікна повилітали. За маріупольськими мірками – майже цілий.
Сама жінка виїхала з міста, щойно з’явилася така можливість. А в її будинок заселилися сусіди.
Люди ці асоціальні. До війни вони багато пиячили і жили в хатині, де валилася одна стіна. Тобто по суті в халупі. Ремонтувати її вони чи то не хотіли, чи то мали на те грошей. З огляду на пиятику, навряд чи ці гроші у них би й з’явилися – і вже точно не з’явилося б такого будинку, як у роботящих сусідів.
Але прийшла війна. І тепер ліниві пияки живуть у чудовому домі пані Марини й дуже з того щасливі.
Коли власниця будинку попросила свого знайомого заїхати по її речі, то його просто не пустили всередину, пообіцявши прострелити коліна, якщо полізе. Ось так сусіди підвищили свій соціальний статус…
Тобто комунальні проблеми кожен вирішує, як може. Хтось терпляче чекає, коли окупанти таки відремонтують у місті хоча би щось. І нші займають чужі будинки. Треті намагаються власноруч відремонтувати те, що залишилося від їхніх домівок…
Наприклад, Степан Семенович, мешканець Лівобережного району Маріуполя, вже залатав покрівлю свого приватного будиночка – після обстрілів вона зяяла величезною діркою просто посередині кухні. Зараз чоловік збирає цеглини – благо, навколо, серед зруйнованих будинків, такого добра багато – і з них будує піч у домі:
“Кажуть, що у центрі там щось роблять, ремонтують. Не знаю. У нас тут на Лівому – ні фіга не роблять. Я так розумію, ми тут померзнемо всі взимку. Ніякого тепла і газу не буде. Ось і будую піч. Дров заготую, так і перезимуємо” .
Взагалі-то Степан Семенович працював прокатником на стані в ММК ім. Ілліча, зараз на пенсії. Ніколи піч не клав. “Але якщо є голова на плечах і руки, все можна зробити”, – переконаний чоловік.
Все, та не все. Наприклад, відновити теплозабезпечення Маріуполя наразі неможливо, навіть якби були і руки, й мізки. Окупаційна влада відмовляється це визнавати, бо в такому випадку їй доведеться вирішувати питання евакуації всіх 100 тисяч мешканців, які ще залишаються у місті.
Тому самопроголошений голова окупаційної адміністрації Іващенко на зустрічах із людьми переконує, що ніхто в підвалах взимку не залишиться. “Ми відновимо тепловий контур будинків”, – запевняє гауляйтер. І що він має на увазі – не зрозуміло.
Фахівці ж не сумніваються: Маріуполь взимку залишиться без тепла.
“Розумієте, вони ж не просто бомбили місто – вони знищили майже всі теплові котельні”, – пояснює очільник міської тепломережі Покровська Максим Батенко. Він сам маріуполець, колись працював начальником Маріупольських електромереж і добре знає не тільки електричну систему міста, а й тепломережі Маріуполя.
Батенко перераховує найбільші котельні, які забезпечували теплом спальні райони Маріуполя – всі вони зруйновані вщент. Обладнання для них коштує мільйони гривень. Кожен котел – це були великі, майже непідйомні гроші для місцевих бюджетів навіть до війни. А зараз – узагалі щось нереальне.
Але найголовніше – це газ. Якщо порушені електромережі загрожують лише пожежею, то пошкоджені газові мережі – це вже вибухонебезпечно.
А в Маріуполі немає жодного цілого метра газової труби.
У місті розповідають історію, достоврність якої ми перевірити не можемо, але вона цікава. Окупанти нібито розшукали за містом одного з керівників “Маріупольгазу” і намагалися змусити його працювати на себе й відновлювати газову мережу. На що той відповів: “Нема питань, зроблю. Дайте мені 200 бригад і за два роки у Маріуполі буде газ".
Можливо, ця людина, ім’я якої з питань безпеки ми не називаємо, трохи перебільшила терміни. Але масштаб катастрофи окреслений дуже точно. Зиму місто зиму не переживе.
Маріуполь – це чорна воронка. Яка буде затягувати і поглинати ще багато життів кожного дня, якщо місто не буде деокуповане.
Коментарів немає
Залишити коментар