НЕФОРМАТ з Катериною Той: Яна Кінах

У відвертому інтерв'ю Катерині Той адвокатка, керуюча партнерка адвокатського об’єднання «General Legal Group» Яна Кінах розповіла, як їй вдалось довести, що за образом гарної дівчинки – професіонал своєї справи. Чому взялася за справу «довічника» Олександра Стукана, і як атестувала прокурорів.

Чому кожна перемога – це спосіб пережити невдачу. А також про сім'ю, адвокатську практику та яка категорія справ є улюбленою.

Перегляд відео займе всього 15:00 хв.

— Яна Кінах, програма «Неформат», відома адвокатка Волині, Луцька. Я знаю, що ти багато займалася ще цією діяльністю на Житомирщині, в Києві в більшості.

— Насправді, робота без кордонів, тому що дуже багато клієнтів у мене так і лишилося у Києві, на Житомирщині, і в різних містах. Я часто їжджу у відрядження, тому я, звісно, адвокат Волині, тому що я тут живу, працюю, на даний момент — це моє основне місце роботи. Але в цілому я позиціоную себе, як адвокат України.

— Як такий образ легкості й краси поміщає в собі таку серйозну професію? Як тебе спочатку сприймали, на засіданнях? Чи були такі моменти: о, якась дівчинка прийшла?

— Були, постійно. Вже у Луцьку, на Волині тут, рідко, бо в основному може вже всі мене знають, скажемо, в одній кухні варимось. Тому зараз такого нема. На початках, коли я приїхала сюди і ходила на судові засідання або десь на якісь зустрічі, усі сприймали мене як секретаря або помічника, і зовсім не було того бажаного ефекту. Насправді, у кожній справі доводилось завойовувати якийсь свій авторитет і показувати, що я не лише красива, симпатична дівчинка, але й щось знаю, вмію, можу і роблю. Тому дійсно, ці стереотипи в Україні існують, як би там не було, наскільки б я не намагалася обходити тему фемінізму, гендерної нерівності, але стереотипи певні є. Я не скажу, що їх немає і по відношенню до чоловіків — до них вони також є. Але, тим не менше, ми якось цю ситуацію проходимо.

— Який напрямок у своїй діяльності ти найбільше любиш, які справи?

— Я найбільше люблю працювати з бізнесом і люблю кримінальні справи. Я ніяк не можу визначитися, що я люблю більше, тому я займаюсь і тим, і тим переважно. Хоча в моєму об’єднанні є спеціалісти усіх категорій, і справи юридичного характеру ми беремо будь-які. Причому, в кожен період свого часу я займалася і сімейним, і цивільним, і господарським. На даний момент просто вже я виділила те, чим маю бажання займатися, бо часу на все не вистачає, однозначно.

— Останній з твоїх досвідів привернув увагу. Коли ти була в Києві, це якраз десь було взимку, і займалася атестацією чи переатестацією прокурорів України. Як можна було потрапити в таку комісію? Наскільки це відповідально і важко було і чи був якийсь тиск, чи на ва якось виходили?

— Як потрапити — питання цікаве, тому що я входжу у всеукраїнську громадську організацію Адвокати майбутнього. Це організація, яка співпрацює із урядом США, Канади, інших країн Європи і України, звичайно. Між членами організації оголошували про те, що Посольство Штатів набирає, відкриває набір адвокатів та інших громадських діячів, які хотіли б і могли б ввійти до складу таких комісій. Це була атестація всіх прокурорів України, місцевих прокуратур. Фактично кожен прокурор поставав перед певною комісією, де досліджувались усі його заслуги, якщо так можна сказати. Це і доброчесність, це і, наприклад, матеріальні статки родини.

— Це що, декларація про доходи?

— Декларація — це один із етапів. Але комісії дозволялося брати до уваги всі матеріали, які надходили на цього прокурора. Тобто якщо є якісь негативні публікації в пресі, або якщо багато людей писали звернення про те, що він, наприклад, цинічно взяв хабар. Було різне. Були звернення, коли прокурор зверхньо себе поводив зі співробітниками, влаштовував бійки. Йому десь це сходило з рук на місцевому рівні, а перед комісією з незалежних експертів — там було три представники міжнародних організацій і три представники Офісу генерального прокурора. Плюс комісія, на відміну від суду або певних офіційних структур, які мають право приймати відповідні рішення, наділена повноваженнями приймати рішення, в тому числі на основі свого бачення. Тобто мені, для того, щоб висловити свою думку, не потрібно було підкріплювати — законно це чи не законно. Якщо комісія мала обґрунтований сумнів, наприклад, щодо доброчесності прокурора, то така людина не проходила атестацію.

— А взагалі, був якийсь тиск під час цієї роботи, дзвінки?

— Був. Були дзвінки. Мені здається, що за час роботи в комісії про мене згадали всі, хто давно мене не чув, не бачив, знаходили через родичів, через якихось знайомих. Але насправді це точно не та робота, де хотілось би слухати якісь дзвінки чи прохання. Тому що тоді немає сенсу взагалі проводити таку діяльність. Тим більше, що члени — це 6 людей, у всіх матеріали під рукою. Все прозоро і все помітно. Якщо людина достойна пройти таку атестацію, це тестування — то всім це видно і зрозуміло. На всі дзвінки відповідь була одна: послухаємо, розберемося, приймемо рішення.

— Скажи будь ласка, зі всіх твоїх справ, їх було мабуть досить багато, не знаю, чи ти рахуєш, якою ти найбільше пишаєшся і від якої реально кайфувала?

— Це була справа щодо усиновлення двох діток, яких намагалась забрати в Америку прийомна сім’я, доволі забезпечена. Їм на території області робилося активне сприяння, але була бабуся, яка намагалася цих дітей втримати. Тобто там був ряд певних обставин. Була дуже тривала боротьба, важка. По-перше, до тих дітей прикипіла душею, і в суді було емоційно тяжко працювати з цим.

— Тобто ти не дала забрати дітей в Америку на усиновлення?

— Так. Мені багато хто говорив потім, що я зробила для дітей гірше, так би діти мали якесь забезпечене майбутнє.

— Але чому ти так вчинила? Чому не дала?

— Діти, по-перше, не хотіли. Це було важливо для мене. Це було найперше. Ще були певні факти, коли діти розповідали про жорстоке поводження з ними тих прийомних батьків, тому що їм дали випробувальний термін пожити разом. Я просто все-таки вважаю, що матеріальне забезпечення — це, звичайно, важливо, але ніщо не замінить нормальних родинних стосунків. І якщо у них лишилась одна бабуся — батьки трагічно загинули, я все-таки вважаю, що першочергове право на опіку над такими дітьми має бабуся, а вже далі, в силу обставин, можливо, якісь треті особи.

— Справа Стукана — відомого колишнього авторитета. Чому ти за неї взялася?

— До нас звернулися певні люди, які мають до нього відношення. Попросили зайнятися цією справою, сказали, що не зовсім така ситуація відносно нього, як це малював суд у своїх вироках.

— Скільки років він уже перебуває за гратами?

— З перерахунком по Закону Савченко — близько 21 року, тому що реально трошки менше 20-ти.

— Я так розумію, ви через те й взялися, тому що там є якийсь термін?

— Там не зовсім термін, там насправді є нововиявлені обставини, про які я і мій колега постійно говоримо. Тобто фактично по ньому було прийнято вирок в момент, коли смертна кара вже була відмінена, а довічне ще по суті не набрало своєї сили як покарання. Тобто його не можна було ще застосовувати. Є колізія закону, на яку неможливо не звернути увагу. Плюс є практика Європейського суду з прав людини, який говорить про те, що позбавлення особи, яка засуджена довічно, на можливість все-таки вийти є нелюдським поводженням. Тобто на даний момент він має ряд певних заслуг. Скажімо, виправився, щось переосмислив.

— Це робив якийсь експерт?

— Це характеризує сама колонія. Достатньо багато для нього позитивних характеристик. Релігійні організації, з якими він комунікує, членом яких він є, — вони так само дають беззаперечну підтримку. По-перше, вони візьмуть його під свою опіку, і в силу вже поважного віку він усвідомлює, що йому немає потреби жити якимось кримінальним життям в подальшому. В нього є сім’я, яка його чекає, є внуки — це його мотивує. Мені здається, кожна людина має шанс на виправлення.

— Поразки в роботі як переживаєш?

— Тяжко. Думаю, ходжу, накручую себе. Можу жити цією поразкою, поки не станеться перемога. Як тільки стається якась перемога — все, мене відпускає, мотивує. І я думаю: класно, адже є чорна смуга, біла — і це нормально, якщо буває поразка. По-перше, мені важко сприймати поразку як кінцевий результат, є таке. Я кожну поразку все одно сприймаю… Шукаю шляхи для вирішення по-іншому. Звичайно, були програні справи, вони були у всіх. Але коли приходить до тебе клієнт, ти вже, можливо, не все прогнозуєш, але в більшості даєш якісь певні сильні та слабкі сторони. До того ж я ніколи не даю стовідсоткову гарантію, що ми виграємо справу. Я можу говорити про те, що ми зробимо все можливе для цього, але бувають обставини, на які вплинути тяжко. І тому є просто поразки, які не сприймаєш як поразку, оскільки ти був до неї готовий, і це просто об’єктивна дійсність.

— Останній з судів, на яких ти була, і, думаю, ти собі зарахувала це як поразку, чи тимчасову поразку, чи поразку правосуддя.

— Я кожного разу собі кажу, що програти битву — це не програти війну.

— Те, що трапилось в твоїй сім’ї — така дуже тяжка історія.

— Історія тяжка і для мене більш цінна професійно. Тому що я, на жаль, зрозуміла, як це — бути потерпілим, наскільки буває неефективною правоохоронна система, наскільки буває неефективною і незрозумілою судова система. У багатьох формальних моментах люди просто не можуть нічого зробити, тому що закон це не дозволяє. Наприклад, ми знаємо, хто винен, знаємо, хто замовник, ми говоримо про якісь факти, а доказів немає. Я це розумію абсолютно — доказів немає. Тобто все, що я можу, просто про це знати і говорити. Тому це тяжко з професійної сторони мені далося, з особистої — звичайно, тяжко. Наслідки цього всього ми будемо переживати завжди, тому що мій чоловік отримав довічну інвалідність, він ніколи не відновиться до того рівня, на якому він був, і до сприйняття життя. Це тяжко, тому що була одна людина, а стала інша. Але насправді це не поразка. Це просто такий етап мабуть для нас.

— Я знаю, що ти ще на Волині один з медіаторів.

— Насправді медіаторів є багато.

— Що це за новаторство, яке впроваджується в судову систему, наскільки воно ефективне? Наскільки воно ефективне за кордоном, і коли в нас можна відчути вже реальні результати твоєї роботи?

— Я пройшла конкретно одне із навчань по медіації, тому що до того я проходила навчання на базі Адвокатів майбутнього. Зараз я пройшла за спільним проектом Офісу генерального прокурора і Міністерства юстиції. Було створено пілотний проект «Відновлення правосуддя». Він полягає в тому, що неповнолітнім особам, які вчинили злочин, має бути надано право, скажімо так, на виправлення. Не лише на звільнення від покарання, а й на реальне усвідомлення і виправлення. Це націлено на те, щоб неповнолітні особи не зазнали жорстокого покарання зі сторони держави, а зрозуміли, що їх цінують і що вони мають право на виправлення. Чому я пішла взагалі в цей проект? В мене була справа колись, де неповнолітній викрав певні речі. І коли ми проводили слідчий експеримент з потерпілою стороною, один із чоловіків, в якого викрали ті речі, запитав: для чого ти це зробив? А той відповідає: у мене багато в сім’ї братів і сестер, немає грошей у батьків. А він щось хотів собі купити. Потерпілий каже: дивись, бачиш скільки в мене землі? Приходь до мене працювати, я тобі буду платити. І потім, коли я зустріла маму цього хлопчика, вона каже: «Ви знаєте, він ходив ціле літо до того чоловіка працювати, заробляв гроші». І ніби виправився. Це мотивує!

КОНТАКТИ АДВОКАТСЬКОГО ОБ'ЄДНАННЯ «GENERAL LEGAL GROUP»

Волинська область, місто Луцьк, вулиця Шопена 22а, офіс 33-35, Lutsk, Ukraine

050 372 1811