Надія та Олександр Степанюки виховують 17 дітей. З них – восьмеро усиновлених, двоє – прийомних та семеро – патронатних. Жінка розповіла , що з дитинства мріяла про багатодітну родину.
Найстаршій дитині Надії Степанюк – 27, найменшій – півтора року. Жінка каже: Бог мені не дав рідних, біологічних дітей напевне, щоб я не робила різниці. Для мене вони всі однакові.
Першу дитину з чоловіком усиновили у жовтні 2008 року, через рік після одруження. Це був дворічний хлопчик, – каже Надія.
"Ми якось більше не планували, але життя так склалося, що через три місяці ми дізналися, що в нього є сестричка, їй було три місяці. Звісно, дівчинка — це взагалі мрія. Ми взяли дівчинку, і буквально через тиждень ми дізналися, що є ще двоє старших дітей", – розповідає жінка.
За пів року у сім’ї вже підростало четверо дітей, пригадує жінка. Згодом усиновили ще двоє дівчат. П'ять років тому подружжя придбало власний будинок у селі Дігтів Володимирського району. Завдяки цьому, – каже Надія, – їхня родина стала ще більшою.
Два роки тому, говорить Надія, у соціальній службі випадково дізналися про патронат. Це діти, яких беруть на тимчасове виховання з неблагополучних сімей. Тоді жінка зі старшою донькою пройшла спеціальне навчання. І зараз у сім‘ї підростає семеро таких дітей.
"Різні характери, різна поведінка, дітки приходять з різних сімей. Найважче, напевне, привчити дітей до гігієни, до чистоти, до порядку", – каже мама.
Надія каже: мають трохи городу, де садять картоплю та овочі, мають 30 курей.
"Якщо взяти хліб, нам треба чотири-п'ять буханок вдень. Якщо борщ, суп – 10-тилітрову каструлю я варю. От ми недавно смажили деруни, то прийшлося два відра картоплі начистити", – говорить жінка.
Коли розпочалася повномасштабна війна, родина нікуди не виїжджала. Жили, каже, і волонтерили у селі, приймали переселенців. Старші діти ходять у школу, менші – у дитсадок. На фронті – їхній син Віталій.
"Він сказав нам так: хтось з дому мусить піти. Тато, – каже, – заробляє гроші, значить, я йду. Він пішов, було б неправильно, коли він тут. А ми б виїхали за кордон", – каже Надія Степанюк.
Бути мамою 17-ти дітей – це цілодобова робота без вихідних, – каже Надія. Торік жінка отримала звання Матері-Героїні. Цінує найбільше дитячу любов і вдячність.
"Вже буде 14 років як ми в цій сім’ї. Ми дякуємо Богу, що вони у нас з’явилися. Дякуємо за те, що вони у нас вклали", – каже донька Надія.
За 15 років у шлюбі без дітей ніде не були, скрізь разом. Намагаються дарувати кожній дитині дитинство та тепло, – каже батько родини Олександр Степанюк, – любові у їхньому серці вистачає для усіх.
Коментарів немає
Залишити коментар