Степан Тищук із Бихова переступив поріг місцевого військкомату в перші дні повномасштабної війни. Хоча міг спокійно виїхати за кордон чи перебувати вдома. Бо має трьох неповнолітніх дітей та не проходив строкову службу.
Але Степан вирішив захищати Україну, пише газета «».
У цьому своєму вчинку молодий чоловік не вбачає чогось особливого. Лаконічно зазначає, що так має чинити кожен свідомий житель нашої держави, тим самим вносячи свою частку в перемогу над ворогом. Це нестримне бажання і керувало ним у ті буремні лютнево-березневі дні 2022-го.
Спочатку він намагався бути корисним у рідному селі, долучався чи й організовував спорудження блокпостів. А вже 3 березня вперше переступив поріг місцевого центру комплектування та соціальної підтримки і заявив: «Я хочу йти воювати!»
«Але мені спочатку відмовили. Сказали, що повідомлять, коли можна буде. Бо ж, по-перше, не мав досвіду строкової служби, по-друге, я – батько трьох неповнолітніх дітей, тобто маю право на відстрочку. Тому пройшов медкомісію і змушений був чекати», – пригадує Степан Степанович.
Ось тільки довго ждати він не хотів. Тож ще не один раз їздив до військкомату і все випитував, коли зможе йти служити. При цьому рідним не зізнався, що є добровольцем. Бо ж знав: вони точно не схвалять його вибір.
Тож можна лише уявити стан батьків, дружини та дітей, коли у травні Степан Тищук повідомив їм, що невдовзі вирушить на війну. Однак усі вони знали, що не зуміють його переконати в протилежному. Тому 6 червня благословили рідного солдата в дорогу, витираючи сльози смутку.
Упродовж деякого часу бихівчанин проходив навчання на одному з військових полігонів. А вже у другій половині липня разом із побратимами у складі 79-ї окремої десантно-штурмової бригади вирушив на схід, у саме горнило війни. Там, на Донбасі, він не з чужих розповідей дізнався, якою дорогою і важкою ціною виборюється перемога над російським ворогом, яким безжальним та цинічним він є.
«Тоді під Мар’їнкою були дуже тяжкі бої, які просто не описати словами. До того я подібне бачив хіба що у фільмах, та й то такого жаху в них не покажуть. Отоді, 2 вересня, я й отримав поранення…» – пригадує Степан Тищук, як закінчилося його перебування на передовій.
Ці події ніколи не зітруться з його пам’яті, як і біль від одержаних травм. Бо ж і евакуювати бійця було досить нелегко. Але зрештою вдалося довезти трьохсотих у Курахове, а потім і ще далі від фронту.
Додому, на рідне Полісся, Степан повернувся наприкінці вересня. Тут його нетерпеливо чекали батьки, сестри, кохана дружина, синочок і донечки. Адже хоча за весь час перебування на війні він і не розповідав рідним про пережите, їхні серця краялися від переживань.
«Я їм казав тільки одне – де саме був. На всяк випадок, якщо раптом станеться біда», – лаконічно каже бихівчанин, який добре розумів, що там, на передовій, кожен день для нього міг виявитися останнім. На жаль, для багатьох його побратимів так і сталося…
Саме тому дуже болісно сприймає Степан Тищук разючу різницю життя там, де точаться бої, і тут, на мирних територіях.
«В одному боці України люди гинуть, ховаються в підвалах від вибухів, не мають що їсти. А тут, у нас, є такі, для кого подавай музику, веселощі. Коли я вперше побачив, як у моєму рідному селі молодь гуляє в барі і танцює, у мене просто бігли з очей сльози. Як так можна?!» – не стримує емоцій.
І зрозуміти його цілком можна. Адже він пройшов через горнило новітньої війни, перемога у якій можлива лише тоді, коли ми її виборюватимемо всі гуртом. А для того треба, аби кожен не забував, що ця війна в Україні триває.
Коментарів немає
Залишити коментар