Сповістили про загибель трьох бійців із Волині

У боях із російськими загарбниками полягли троє військовослужбовців із Волині: Віталій Турнаєв, Анатолій Мазур та Анатолій Книш.

Про це пишуть Суспільне і ВСН.

Віталій Турнаєв

У Маневицькій громаді на Волині поховають 35-річного військовослужбовця, водій штурмового спеціалізованого батальйону "Шквал" Віталія Турнаєва, у Facebook повідомив селищний голова Олександр Гаврилюк.

Чоловік став до лав Збройних сил України у травні 2024 року. Віталій Турнаєв вирішив долучитися до війська, і його мобілізували як засудженого. Загинув боєць під час виконання бойового завдання в Сумській області.

Віталій — уродженець селища Чернігівка Запорізької області. У воїна не залишилося рідних на території Запорізької області. Селищний голова Олександр Гаврилюк зазначив, що захисника поховають у Маневичах з усіма військовими почестями.

Скорботний кортеж прибуде у громаду найближчими днями. Про час зустрічі та чин поховання повідомлять додатково.

Анатолій Книш

24 липня 2024 року на Волині в останню земну дорогу провели 46-річного захисника Анатолія Книша. 

Воїн боронив рідну державу від ненависного ворога із 13 квітня 2024 року. Загинув Герой 6 червня, виконуючи бойове завдання в районі населеного пункту Новодарівка Запорізької області, вважався безвісти зниклим.

«Анатолій був мобілізований цьогоріч тринадцятого квітня, одинадцятого отримав повістку. Про те, щоб не йти служити, не було і мови, – розповідає його згорьована дружина Наталія. – Проходив місяць бойове злагодження на Рівненському полігоні, потім як солдат-стрілець відбув на Запорізький напрямок. Повідомив, що незабаром навчатиметься на бойового медика (він за професією фельдшер, раніше працював на «швидкій»), тож повернеться на Захід України».

Дзвонив часто – до дружини, батьків, 19-річного сина Іллі, студента Луцького політеху. Щоправда, відеозв’язку не було, тож востаннє Наталія бачила чоловіка ще коли йшов служити. Чула під час телефонних дзвінків вибухи, Анатолій і не приховував як там страшно і що робиться. Заспокоював: «Все буде добре», зронював: «Ти сильна, в тебе є Ілля…», немов готуючи її до того, що все може статися.

Востаннє розмовляли рідні з Анатолієм 2 червня, у день його народження – 46-річчя. Зібралися родиною всі разом, крім сестри Марійки, яка проживає в Тернополі. Вітали його по черзі, бажаючи найголовнішого – «Повертайся живим!». Воїн розчулено дякував, розповідаючи про численні дзвінки від друзів та знайомих. А бойові товариші найкращі зичення адресували із незвичним «тортом» у руках – із бутербродів. Під час розмови Анатолій попередив, що йде на позиції, тож із ним не буде зв’язку, як і раніше, – днів три. Йому ще надіслали спільне фото за столом, щоправда, його він так і не встиг побачити…

«Пройшло три дні, – продовжує Наталія, – на четвертий я чомусь не знаходила собі місця. Тривога, погане передчуття… Колеги по роботі (жінка працює кухарем у ДНЗ № 4 «Сонечко» – авт.) заспокоювали: «Та не накручуй ти себе…». А 7 червня дзвінок від побратима: «Анатолій просив передзвонити якщо не повернеться з позицій. Із хлопцями немає зв’язку, та точно нічого не відомо». А 11 червня вже отримали офіційне повідомлення «зник безвісти».

За пошуки брата взялась Марійка, зв’язалась із командиром частини. Про найстрашніше не хотіла і думати, та, звісно, дуже переживала за нього, як і за власного чоловіка, який у ЗСУ із перших днів війни. Дізналась: Толю і його побратимів накрили «градами».

…І от після 48 днів очікування захисника зустрічали в рідному краї, аби провести до місця вічного спочинку. Із мужнім Воїном прийшло попрощатися чимало маневичан. Дехто згадував як Анатолій, будучи медиком, рятував їм життя. На «швидкій» після закінчення медучилища він працював у зміні із батьком – той не одне десятиліття кермував автомобілем з червоним хрестом.

«Його тато і мама стали справжніми батьками і для мене, – каже Наталія Анатоліївна. – Мій тато помер коли мені було вісім років, а у вісімнадцять я залишилась сиротою. Одружились ми в день народження Толі – другого червня. Він був добрим і безвідмовним, спокійним, всім допомагав, дуже любив сина. Ілля нині для мене і опора, і підтримка, навіть не знаю, як я пережила б це страшне горе. Мені перед війною прооперували ногу, то Толя доглядав за мною як за дитиною. Сам і куховарив, він любив готувати. Нині все це знову і знову пригадується… В день похорону за Героєм тужило і небо, оплакуючи його літнім дощем. Десь вдалині чувся відгомін громовиці, і всі розуміли: «Аби не чули ми страшних вибухів від обстрілів із «градів» та мінометів, і поклав своє життя Анатолій».

«Головне, аби ми усі усвідомлювали якою ціною дається нам свобода й незалежність, мирне небо над головою, – каже наостанок Наталія. – Аби гідно жили. І берегли пам’ять про усіх, хто загинув за нас».

Анатолій Мазур

У вівторок, 8 квітня, на Волині провели в останню дорогу Героя Анатолія Юрійовича Мазура, 1984 року народження. 

Чин заупокійного відспівування звершили у храмі Святого пророка Іллі м. Каменя-Каширського, повідомили у Волинській єпархії УПЦ. 

Нагадаємо, серце Захисника зупинилося під час його лікування від наслідків військових дій в боротьбі проти рашистських загарбників.

Очолив соборну молитву місцевий благочинний протоієрей Стефан, якому співслужили клірик Іллінського храму протоієрей Владислав та настоятель храму Святих апостолів Петра і Павла села Підцир’я протоієрей Сергій.