Галина Ізотівна й Василь Миколайович Степанюки в невеликому Ржищеві, що розташоване на найдальшій околиці Мар’янівської територіальної громади, були щасливими в своєму родинному раю.
Про це пише .
Жили, як годиться селянам-християнам: дні минали в роботі, свята – в церкві. Хорошим господарям утіхою слугувала молитва й повага, вдалися в добропорядних батьків їхні діти Володимир, Ольга, Оксана і Юлія.
Виросли швидко і син, і доньки. Знайшли свої сімейні вирії, та до отчого дому завше спішили, мов на крилах.
Володимир після навчання у Ржищівській та сусідній Бужанівській школах вирішив працювати. Не шукав легкого хліба, спершу влаштувався на одну з нововолинських шахт. У найщасливішу хвилину юності зустрів своє кохання. Марія народила йому сина, тепер Дениско вже шестикласник.
Свого часу глава сімейства їздив на заробітки в Польщу. Там його й застала звістка про війну. Почув її з вуст сестри Ольги. Мабуть, уявив, як ворог топче рідну землю, бо ж без роздумів прийняв рішення вернутися додому. Зупинити його на цій дорозі до смерті не змогли ні прохання, ні вмовляння найрідніших. Уже за день-два йшов у військкомат з вірою в перемогу.
Життєрадісним, людяним і щирим Володимира Степанюка запам’ятають і його бойові побратими. У перші три місяці війни його друзями стали всі, хто пліч-о-пліч у складі 115-ї окремої механізованої бригади воює за Херсонщину.
Згодом із ним сміливо йшли у вогонь воїни 36-ї окремої механізованої бригади морської піхоти на Донеччині.
Смерть чатувала на Героя в бою неподалік села Водяне. Володимир поспішив рятувати життя побратима, намагаючись вивезти його з-під обстрілу. Так було не раз, та так не сталося цього разу. Осколок від чергового вибуху увіп’явся в тіло на кілька міліметрів вище бронежилета.
…«Веселун і жартівник той наш Володька», «А чуб який, як у справжнього козака!», «А що вже гарно співав... Увесь же Степанюковий рід має схожі на соловейкові голоси!», «Знов Володя приїхав до батьків й зразу на город. Гарну мають поміч із сина», «Добрий то чоловік і батько – про такого мріє кожна дівчина»…
Похмурого зимового вечора, як тіло Героя привезли додому, ті спогади огорнули село. Ні дорослі, ні діти не хотіли вірити, шо в труні їх привітний, товариський 38-річний Володимир. І що ніхто й ніколи вже не побачить його.
У церкві чин похорону звершив собор священників Православної церкви України на чолі з деканом Берестечківського благочиння отцем Володимиром Курчином. Безпросвітно горювала родина. Тулився до мертвого татуся голівонькою Дениско. Вмивав обличчя сльозинками, доки його не закрило надгробне віко. Не стримували ридань ні жінки, ні чоловіки. Героя віддавали землі під прощальний салют. Тоді ж тривожно заревла сирена, сповіщаючи про нові важкі втрати.
Герої не вмирають! Живі і вдячні не перестануть цінувати й любити їх. У Небесному Легіоні українців волинянин
Володимир Степанюк – серед тих воїнів світла, про яких незабутньо кажуть: «Ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх».
Коментарів немає
Залишити коментар