Війна із російськими загарбниками обірвала життя ще шести захисників із Волині: Миколи Кінаха, Володимира Левчика, Олександра Павловича, Павла Шумчука, Сергія Гвоздецького, Владислава Герасименка.
Про це пишуть , .
Микола Кінах
На війні з російськими окупантами загинув 45-річний лучанин Микола Михайлович Кінах.
Микола Михайлович Кінах, 22.05.1980 року народження був призваний на військову службу до складу військової частини на посаду водія 1 інженерно-саперного відділення 1 інженерно-саперного взводу інженерно-саперної роти групи інженерного забезпечення, повідомляє Луцька міська рада.
Солдат Микола Михайлович Кінах загинув 22 червня 2025 року під час виконання бойового завдання щодо захисту територіальної цілісності та незалежності України в районі населеного пункту Костянтинівка Донецької області.
Володимир Левчик
17 грудня 2024 року обірвалося молоде життя захисника з Волині, 28-річного військового лікаря з Маневич Володимира Левчика. Під час виконання бойового завдання начальник медичного пункту, старший лейтенант медичної служби однієї з механізованих бригад був травмований, проходив лікування у військових госпіталях. На жаль, отримана під час виконання бойового завдання на Запорізькому напрямку мінно-вибухова травма забрала життя молодого Героя.
Володимир Левчика був вірним до кінця присязі військовослужбовця та клятві Гіппократа.
Бути лікарем – Володимирова мрія ще з дитинства.
– Йому змалку дуже подобався американський телесеріал «Доктор Хаус» про геніального лікаря-діагноста. Граючись із друзями, вони втілювали сцени із цієї кінострічки. Підходжу до них й чую Вовине «Скальпель!»… – ділиться спогадами мама нашого Героя Інна Петрівна. Володимир спочатку після дев’ятого класу вступав у Ковельське медучилище, але на державне не пройшов, тож вирішив закінчити одинадцять класів й поступати вже до медичного університету. Це йому вдалося, хоч за два роки його погляди змінилися і він подав документи в більшість обраних вишів за комп’ютерними спеціальностями та у військовий інститут. Врешті ж таки обрав факультет підготовки лікарів для Збройних Сил України НМУ імені О. О. Богомольця, котрий закінчив у 2020 році. Після цього кілька місяців проходив інтернатуру як лікар-уролог в Маневицькій багатопрофільній лікарні та медзакладах Луцька і Львова й вступив в Українську військово-медичну академію. Тільки став її випускником у 2023 році – згідно з підписаним контрактом із ЗСУ був відправлений на службу як військовий лікар.
– Він пройшов військову інтернатуру за спеціальністю «Лікар загальної практики», тож був розподілений на посаду начальника медичного пункту 2 механізованого батальйону в/ч А4712. Навіть додому не навідався після випуску, тільки речі прислав, а сам відразу поїхав із Києва на Запорізький напрямок, – розповідає його мама.
Більше року він рятував поранених у самому пеклі війни. Не тільки виконував прямі посадові обов’язки, а й вирушав на евакуацію поранених та виконання інших завдань у зоні бойових дій. В районі населеного пункту Таврійське 13 вересня ц. р. під час руху на бронетранспортері отримав мінно-вибухову травму, яка нанесла йому множинні травми та переломи.
– Лікарі понад три місяці боролися за його життя, але отримані важкі травми не дали йому шансу на життя. Це був дуже важкий шлях… – болять слова Інні Петрівні.
Володимир не був багатослівним стосовно своєї служби, але розповідав, що медичний пункт недоукомплектований. Не вистачало фельдшерів, всі працювали без перепочинку. Сам же він робив усе можливе й неможливе для порятунку поранених, навіть якщо на це вже не було надії в інших.
– Коли я приїхала до нього у Львів, мене не пустили до сина в палату реанімації, бо там була інша жінка… – ділиться пані Інна. – Як виявилося, це мати одного з військових, котрого він реанімував, витягши з чорного мішка, в який кладуть загиблих, 200-их… Його побратими розповіли, що він, як приїжджав евакуатор, не тільки 300-их, поранених, рятував, а й перебирав усіх 200-их із чорних мішків. Казав, що санітари могли помилитися, що когось ще можна повернути до життя і таки знаходив хлопців, яких буквально оживляв. Так було і з сином тієї жінки, яка по кілька разів на тиждень відвідувала його в лікарні. Він вижив, хоч і має ампутацію…
Сотні земляків і Володимирових друзів, одногрупників, побратимів із усіх куточків країни провели його 20 грудня в останню дорогу після відспівування в храмі Святих мучениць Віри, Надії, Любові та матері їх Софії.
«Сьогодні ми прощаємося з Воїном, який ріс у славних маневицьких родинах Левчиків та Гнатюків, – звернувся до всіх їх на кладовищі Маневицький селищний голова Олександр Гаврилюк. – Його світлої пам’яті дідусь Петро Антонович перший у нас в районі та й узагалі на Поліссі підняв прапор вільної й незалежної України у 1991 році на ще тодішньому приміщенні райкому, яке є нині адмінприміщенням Маневицької селищної ради. Володя зростав у любові свого вже покійного тата, який ще в часи АТО став на захист нашої держави, мами, котра також два роки віддала службі в ЗСУ. Він у такій родині, напевне, просто не міг бути інакшим – став військовим лікарем, Захисником нашої Вітчизни».
У саме серце кожного з присутніх були слова заступника командира його батальйону: «Володимир служив у бригаді, яка вже рік і сім місяців день від дня вгризається у Роботинський плацдарм. Чорнозем там перемішаний із нашими хлопцями… І колись ми дізнаємося про це все… В умовах, коли ті смерті стають щоденними, навіть інколи закрадається думка про те, що людське життя нічого не варте… Але коли бачиш, як кожне таке життя, забране цією війною, полите вашими слізьми і слізьми цієї землі, то додається сили триматися й не відступати. Володимир був воїном і складав військову присягу, він був лікарем й давав клятву Гіппократа. Жодній із цих присяг він не зрадив. Я знав його трішки більше року. Молодий хлопець, із гумором. У нашому підрозділі сотні бійців проходили через його руки – поранені, ті, що відновлювалися, ті, кого він рятував, кого вивозив із поля бою, і ніхто з них не міг би сказати якесь погане слово про нього. Він був світлою людиною, лицарем без страху і докори. Коли я дивився на нього, розумів, що це людина, яка не створена для війни, але він був у самому пеклі і більш ніж гідно виконував там свій військовий та лікарський обов’язок. Від усього батальйону, всіх побратимів, хочу сказати тобі, Володю: «Спи спокійно, друже, і охороняй нас із Небес…».
Світла і нетлінна пам’ять нашому Герою Володимиру Левчику! Щирі співчуття його родині, друзям, побратимам, усім близьким…
Олександр Павлович
«На щиті» на Волинь повернувся загиблий під час виконання бойового завдання на Донеччині 43-річний зенітник Олександр Павлович. Усією громадою зі скорботою та болем попрощалися з відважним воїном, котрий минулоріч навесні став на захист нашої країни.
Життя Олександра Леонідовича Павловича обірвалося 27 жовтня від смертельних поранень через ворожий обстріл із міномета в Краматорському районі Донецької області. Деякий час він вважався зниклим безвісти, а згодом його тіло евакуювали з поля бою й повернули до люблячої родини, із якої четверо чоловіків стали на оборону України.
– Саша після навчання у Львові на зенітника протягом дев’яти місяців перебував на самому нулі на Сході України. На передових позиціях був і його син Максим, який пішов на контрактну службу в ЗСУ. На Покровському напрямку служить наш брат Юрій Волков, котрий вже тричі отримував поранення, а також там був тяжко поранений чоловік нашої сестри – Володимир Кондращук, він нині лікується у госпіталі, не може рухатися. Ми всі молимося за його одужання, – із сумом розповідає сестра загиблого Героя Людмила Матвіюк, яка мешкає зі своєю сім’єю в Розничах на дідівському обійсті.
У полеглого воїна є два брати та дві сестри. Вони зі старшим братом Ярославом народжені у першому маминому шлюбі, а після смерті свого чоловіка Леоніда Павловича вона вийшла заміж за Леоніда Волкова, теж вже, на жаль, нині покійного. Народилися ще Людмила, Юрій та Марія.
Останні п’ятнадцять років Олександр Павлович проживав у с. Лаврів Луцького району, куди переїхав до мами Світлани Романівни після розлучення із дружиною. Розничі – його отча земля. Тут він зріс, відучився в школі, отримав професію у Колківському ВПУ, одружився. Тут полеглого Олександра Леонідовича вирішили й поховати. У Розничах лишилися проживати його колишня дружина Світлана та двоє синів – Романові зараз двадцять п’ять років, Максимові – двадцять три.
Олександр Павлович здебільшого працював на будівельних роботах, їздив по заробітках.
– Брат був дуже добрим, – каже пані Людмила, – намагався всіх підтримати, кожному допомогти. Навіть і в ЗСУ йому дали позивний «МЧС», бо хотів усіх порятувати. Якось було розповідав, що, перебуваючи в окопах, просив у командування дозволу піти під обстріл по пораненого побратима, ризикуючи власним життям. Йому цього не дозволили…
Переглядаю відео, яке надіслали рідні Героя. На ньому він показує свої медалі – «Хрест 60 ОМБр» та «Учасник бойових дій», говорячи, що за них він заплатив велику ціну, якби лиш хто знав яку… Так щемко від цих його слів…
– Саша пішов на війну без будь-яких вагань, кажучи, що так треба. Незадовго до своєї загибелі приїздив у відпустку, – продовжує свою розповідь про брата Людмила Леонідівна. – Він ніби попрощався з нами всіма – усіх відвідав, з усіма поговорив. Сказав, що не знає чи повернеться… Мама, яка з тривогою і молитвами чекала з війни двох синів, зятя й онука, навіть намагалася відмовити його їхати назад на війну. Але він був проти. «Якщо я не повернуся, то наступного, хто мав їхати у відпустку, не відпустять додому. Я так не можу зробити», – відповів їй.
Зустрічали «на щиті» Героя Олександра Павловича сотні земляків, аби із вдячністю та шаною провести його до місця вічного спочинку. Так, велика ціна його медалей, велика ціна ним заплачена за спокій нашого життя на рідній землі. Нехай вона ніколи не буде забута! Дякуємо йому, співчуваємо його рідним та близьким. Слава Україні і її ніким нескореним Героям!
Павло Шумчук
Указом Президента України В. Зеленського від 9 квітня 2025 року № 223 захисника з Волині, який віддав своє життя за Незалежність та Суверенітет нашої Держави - Шумчука Павла Миколайовича, нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня посмертно, повідомили у Локачинській селищній раді.
Напередодні селищний голова Богдан Іус та начальник Першого відділу Володимирського РТЦК та СП - підполковник Ігор Шепєлєв урочисто вручили нагороду членам сім'ї загиблого Військовослужбовця.
Також здійснено вшанування загиблих за Незалежність України покладанням квітів на Меморіалі Слави!
Сергій Гвоздецький
23 червня небесний легіон поповнив захисник з Волині, військовослужбовець Гвоздецький Сергій Михайлович, повідомили у Шацькій селищній раді.
Сергій народився 15 червня 1986 року в Шацьку, в селищі пройшли його дитинство і юність.
На захист України був мобілізований Ужгородським РТЦК та СП. Боронив нашу державу в складі 42 окремої механізованої бригади. Після отриманих на фронті поранень Сергій Гвоздецький проходив лікування в клініці м. Київ. На превеликий жаль, медикам не вдалося врятувати його життя. 23 червня військовослужбовець помер. Герою Сергію Гвоздецькому - навіки 39…
У мужнього воїна в Шацьку залишилася мама, в Ужгороді - дружина і двоє дітей.
«Висловлюємо рідним щирі співчуття з приводу тяжкої і непоправної втрати. Вічна шана, честь і слава воїну-Герою Сергію Гвоздецькому!» - висловлюють співчуття родині Героя у громаді.
Прощання з Героєм і похорон відбудуться в м. Ужгород.
Владислав Герасименко
20 листопада 2023 року на Донеччині загинув 26-річний мешканець села Чарторийськ Владислав Герасименко, повідомив голова Маневицької громади Олександр Гаврилюк.
Молодий, сповнений надій, із добрим серцем, Владислав обрав шлях мужності й честі — став на захист Батьківщини. Він народився 9 листопада 1998 року в селі Новотимофіївське на Дніпропетровщині, а з 2023 року служив у лавах Збройних Сил України за контрактом. Був навідником механізованого відділення, гідно ніс свою військову службу у складі бойового підрозділу.
Під час виконання бойового завдання, воїн потрапив під жорстокий ворожий обстріл. Владислав отримав смертельні поранення. Його життя обірвалося миттєво.
Залишилося невимовне горе батьків — Володимира Олександровича та Ганни Іванівни. Залишилась із розбитим серцем дружина — Оксана Миколаївна. Залишились без люблячого тата доньки Діана та Ємілія.
Зустрінуть автомобіль з тілом воїна на Маневиччині у вівторок, 24 червня, орієнтовно о 17:15 на межі громади біля села Троянівка. Траурний кортеж рухатиметься по трасі М07 до КНП «Маневицька багатопрофільна лікарня» в Маневичах по Проспекту Волі, вулиці Незалежності.
Церемонія поховання відбудеться у середу, 25 червня, у селі Чарторийськ.
«Прошу жителів Маневич о 17:30 годині гідно у пошані зустріти нашого відважного земляка, який поліг за рідну Україну», - йдеться в дописі.
Коментарів немає
Залишити коментар