Бункер заводу "Азовсталь" на два місяці став домівкою та рятівною фортецею для 24-річної вчительки французької мови Ганни, її 6-місячного сина Святослава та її батьків. Сім'я потрапила до підвалів заводу, коли дитині ще не було 4 місяців.
Святика у бункері називали янголом, а українські військові сказали, що він справжній козак. Його посмішка змушувала вірити в те, що вийти вдасться. Їжу для малюка шукали військові, манку варили на воді, яку гріли у кухлі на свічці.
Ця родина приїхала до Запоріжжя на перших автобусах, які вивезли людей із бункерів заводу 3 травня пізно увечері. Тоді у Центрі реєстрації переселенців були сотні ЗМІ, колону приїхала зустрічати особисто віцепрем'єр-міністр Ірина Верещук. Повноцінно поспілкуватися з Ганною тоді не було можливості, потім сім'я поїхала до безпечнішого регіону. Але Ганна все ж таки погодилася розповісти свою історію кореспондентові .
Усі два місяці вона вела "щоденник війни". У ньому є все про бункерне життя, страшну тишу, контузію і першу зустріч з російськими солдатами.
- Коли ви потрапили на "Азовсталь" і чому вирішили ховатися саме там?
- 24 лютого ми чули вибухи. Як потім зрозуміли, це був наступ зі сторони Новоазовська. А 25 лютого вранці я почула вибухи вже неподалік нашого будинку, приблизно за 2-3 вулиці. Ми вирішили вирушити до бомбосховища "Азовсталі". Чоловікові прийшла розсилка на месенджер, що там можна сховатися.
- Ви знали які там бункери?
- Ми просто знали, що вони там є. Коли ми туди прийшли, нам розповіли, що є все необхідне на перший час і можна не переживати.
- Вашому синові Святославу скільки було на той момент?
- Три місяці, майже чотири.
- Що з собою взяли?
- Ми взяли документи, якісь коштовності, їжу на перший час, воду, дитячі суміші і трохи речей. Ми думали, що побудемо там 2-3 дні, а коли основний удар мине, зможемо повернутися додому. Ми навіть не брали тварин. Собака і три кішки залишилися вдома.
- Коли зрозуміли, що ви там явно на довше?
- Спершу ми справді думали, що тиждень побудемо - і все. Потім пішов другий тиждень, думали, що, ну, цей ще побудемо, просто треба почекати. Коли ми були в першому бункері приблизно тиждень, туди прилетів снаряд (якась потужна ракета), і ми зрозуміли, що потрібно міняти бункер. Перейшли до другого і там почали усвідомлювати, що це надовго. Там було більше людей. І ситуація розпалювалася, вибухи частішали. Вже не було змоги виходити на поверхню. На першому поверсі будівлі був туалет і навіть звичайний похід у туалет був для нас як виклик. Потрапити туди, якщо є можливість, просто подивитись у віконце, подихати повітрям і назад повернутися, - це вважалося, що ти дуже сміливий.
- Як Святослав реагував?
- Коли були перші вибухи, то він спочатку лякався, плакав. Потім уже звик до цього. Йому дуже подобалася темрява, тому що більшу частину часу ми проводили в темряві або при свічках, ліхтариках, у вологості та холоді. Я дуже боялася, що він підхопить якусь інфекцію, туберкульоз. Тому що приміщення погано провітрюється, а людей багато. Плюс до всього - ми перебували там, де були колишні лазні, зі стелі текло, і сирість на здоров'я дуже впливала.
Спершу годувала і грудьми, і сумішшю, але через стрес молоко перегоріло і довелося переходити на суміші.
24 лютого ми купили суміші та памперси, бо зрозуміли, що це найголовніше, і в бункері українські військові нам допомагали.
Суміші нам вистачило на кілька тижнів, а далі ми не знали, що робити, і військові нам приносили. Десь їх шукали. Коли сумішей не було, то молоко із цукром змішували. Пакетик манки знайшли і намагалися варити – знаходили залізні кухлі, наливали водичку і гріли.
МАЛЕНЬКИЙ ЯНГОЛ, ЯКИЙ ЗМУСИВ НЕ ОПУСКАТИ РУК
- Як тримали себе в руках? Впевнена, що було страшно.
- Таких моментів було дуже багато. Особливо важкий час вранці, коли прокидаєшся і розумієш, що повертаєшся в цю реальність, і це не сон, це якийсь фільм жахів, а ти в головній ролі. Можна було плакати, матюкатися, кричати. Але це емоційна розрядка ... поплачеш-поплачеш і береш себе в руки.
Я дитиною дуже надихалася, коли вона посміхалася, я розуміла, що заради неї повинна триматися. І люди в бункері називали Святика янголом, говорили, що якщо ми виберемося, то завдяки йому. Він настільки всіх своєю посмішкою, дитячою безпосередністю, милістю підтримував і забавляв.
- У Святика, напевно, є свої перші досягнення, які відбулися у бункері?
- Звісно. Він почав їсти манку. До цього була тільки соска, а тепер ми їмо з ложечки. Він почав сидіти, казати "мама". Досягнень вдосталь для двох місяців.
- Скільки людей було у вашому бункері?
- 75 осіб, у тому числі 17 дітей. Цифра варіювалася: хтось ішов, хтось приходив, були й такі сміливці. Мене вражає, що деякі боти з російських ЗМІ починають говорити: звідки вона знає точну кількість людей та скільки було дітей? Коли ти 2 місяці живеш із людьми, ти знаєш усе: у кого яка звичка, які родичі, улюблена пісня. А дітей чому точно знаю, бо в нас ділилася їжа: окремо для дітей та дорослих. Діткам могли бути якесь печивце і, якщо вдавалося спекти хліб, то шматочок хліба. Тобто діткам привілеї були.
- Як обов'язки розподілили? Чи був графік чергування на кухні, наприклад?
- Так. Ми одразу встановили чергування, щоб усе було чесно, щоб не було такого, що одні люди ризикують життям і добувають воду, готують їжу, інші просто сидять і користуються всім. Ну і якщо, не дай боже, прилетить ракета, то це було на удачу.
- Добували воду – це що означає?
- На заводі був гарячий цех, і там за нормами вода та молоко мали безплатно видаватися працівникам щодня. Тобто там були запаси води. Молока, зрозуміло, було мало, а води – достатньо, але її треба було шукати. Зважаючи на те, що всі цехи були напівзруйновані і кожна вилазка туди могла коштувати життя, воду реально потрібно було добувати.
- Коли наші військові вперше побачили вашу дитину, якою була реакція, пам'ятаєте?
- Так. Усі вони були шоковані. Вони одразу сказали, що щось робитимуть, бо настільки маленька дитина - це неймовірно.
Деякі брали на руки, гралися. Один із хлопців спитав, як звуть малюка, коли я сказала Святослав, то хлопець відповів: "Справжній козак. Молодець".
ВИЙТИ АБО ЗАЛИШИТИСЯ У БРАТСЬКІЙ МОГИЛІ
- Коли з'явилася можливість евакуюватися?
- Ми намагалися вибратися ще з початку березня. Говорили про зелені коридори, але, на жаль, вони всі обстрілювалися.
Було таке, що люди виїжджали начебто зеленим коридором, а насправді це люди просто виїздили самі. Вони діставалися до центру міста, там колона ділилася на дві частини обстрілом російських солдатів, і одна частина людей змогла вирватися, а друга змушена була повернутися в бункер. У нас хлопчик був із кішкою. Він посадив кішку в одну машину, а сам іншою їхав, і кішка поїхала до Запоріжжя, а він повернувся.
У середині березня ми розуміли, що варіантів взагалі немає жодних, обстріли посилилися.
У середині квітня нам сказали, що ситуація погана і наші військові робитимуть усе, щоб нас врятувати. Почали знімати відео про нас, про те, що нас треба рятувати, ми цивільні, нас багато, і з нами щось треба робити. 25 квітня до нас прийшли і сказали, що сьогодні евакуюють. Ми зібралися, склали попередні списки, хто їде у першій партії, хто у другій. Привілей був у дітей, жінок з дітьми, поранених (серед цивільних – авт.). Я була у першому списку. Коли ми вийшли в хол, нас на автобусах мали довезти до заводських прохідних. Але в цей момент нас із дрона побачили російські військові та кинули міну прямо під наші двері. Чотирьох наших військових було поранено.
Кілька разів ми намагалися вибиратися нагору, навіть подумали, що, може, це помилка була, але ні. Щоразу тільки-но хтось виходив з бункера, дрон реагував - і нам посилали міну. Якось наші військові не змогли вибратися, залишилися на ночівлю. До нас прилетіла величезна бомба. Я не розумію, але за тією інформацією, що була, це або фосфорна, або тритонка.
- Коли ця бомба прилетіла, хтось постраждав чи обійшлося?
- Я була трохи вище бомбосховища. Мама зі мною була, її вибуховою хвилею відкинуло. Потім виявилося, що в неї перелом руки. У мене легкий ступінь контузії - одразу блювота почалася. Хлопців наших контузило, у деяких це була повторна контузія. Це жах. Я бачила повторну контузію, це жахливий стан, у людини істерика.
Одна жінка була у туалеті, а там було дзеркало, яке від вибуху посипалося на голову і довго не могли зупинити кровотечу. У неї був букет складних хвороб.
У цей момент генератор, який у нас був, відкинуло на чотири метри, він перестав працювати. Ми опинилися у суцільній темряві. Знайшли свічки та зайнялися наданням допомоги і цивільним, і військовим. Після влучення бомби у нас звалилося два марші, два евакуаційні виходи, і ми розуміли, якщо ще раз така прилетить, то буде братська могила.
- А як же обіцяний росіянами режим тиші?
- Він був кілька днів... на кілька годин. Була ще одна спроба евакуації. Люди виходили, наші хлопці допомагали, ланцюжком передавали дітей, сумки. І ми чуємо постріли, гудіння літаків, і ми розуміємо, що режим тиші закінчився і нам треба назад повертатися до сховища. Щиро кажучи, після таких спроб ми взагалі не вірили, що зможемо вирватися. Це такий ризик був – виходити щоразу і розуміти, що тебе зараз обстріляють російські військові.
- Чого найбільше боялися?
- Тиші. Звучить парадоксально, але вона напружувала найбільше. Коли ти постійно чуєш постріли, можеш приблизно розуміти, де вони знаходяться. А коли тиша… За нею завжди йшла міна чи бомба. Затишшя перед бурею. Ми її не любили.
БУНКЕР І ПРОРОСІЙСЬКІ ПОГЛЯДИ
- Настало 30 квітня – ваш останній день у бункері. Розкажіть про нього.
- Ми прокинулися. Була тиша, і вона тривала цілий день. Частина людей, які були проросійськи налаштовані, цього ж дня самостійно пішли через дірку у паркані. Було багато дірок від вибухів. Було багато робітників, які добре знають Азовсталь. Згодом багато хто з цих людей здали всі позивні, всі позиції наших. Я дуже сподіваюся, що спрацює "закон бумерангу" і їм все це повернеться. Те, як наші військові за нас зараз віддають життя, як вони віддавали нам свою їжу...
Щоб ми зв'язувалися з нашими рідними, вони під обстрілами до вишок добиралися та надсилали повідомлення.
Ну як можна бути настільки підлими ...?
- Тобто ви з цими людьми (з проросійськими поглядами) перебували усі два місяці разом?
- Так. Ми ще у бункері розуміли політичні погляди одне одного, це ускладнювало ситуацію. Адже коли люди спільно діють – це одне, а коли у людей різняться думки, але вони мають якось виживати, то виходить, як на підводному човні – ти нікуди не можеш піти.
ЗУСТРІЧ З РОСІЙСЬКИМИ СОЛДАТАМИ
- Повернімося до 30 квітня.
- До нас прийшли наші військові увечері. Сказали, що є десять хвилин. Ми зібралися кулею. Пішли до автобуса, пробираючись крізь усі завали. Дуже важко було їхати та розуміти, які масштаби руйнувань. Заводу просто нема. Це як у комп'ютерній грі, як сталкер. Ми тільки чули і не думали, що все так. Я їхала і думала, що побачу напівзруйновані будинки, а побачила, що будинків немає. Вони були складені й лежали.
Наші хлопці довезли нас до прохідних, потім через прохідні на Набережну і там нас передали в руки Червоного Хреста, ООН та представників церкви. Як зараз пам'ятаю слова одного із представників церкви, він сказав: "Для вас війна закінчилася". Але це був лише початок.
- На цьому етапі з'явилися російські військові?
- Ми проїхали кілька метрів, і до наших автобусів зайшли російські солдати. Одна людина з автоматом попереду, одна – ззаду.
- Ви знали, що так буде?
- Ні! Ні! Ми думали, що їхатимемо з Червоним Хрестом, але гадки не мали, що сидітимемо очі в очі з російськими солдатами. Для нас це був шок.
Коли ми їхали, радість змінилася страхом та нерозумінням, куди нас везуть.
- Їхали на фільтрацію?
- Так, їхали до Безіменного. Туди прибули вночі. У першому наметі нам сказали роздягатися. Вони відбирали худеньких жінок. Думали, що ми можемо бути військовими чи якось пов'язані з ними. Повністю все знімали і білизну. Переглядали. Шукали татуювання, шрами. У мене є шрам після видалення апендициту, і вони запитали, чи була операція. Якщо татуювання, то значення потрібно пояснювати. У мене був медальйон із тризубом і мені одразу сказали назвати ім'я та прізвище того, хто його подарував.
Усі особисті речі перевіряли. Все, що гостре, аж до манікюрних наборів, забирали.
- Це довго було?
- Дуже довго. Плюс ще з дитиною на руках і о першій-другій ночі.
- У цьому таборі серед "співробітниць" були жінки, які ніяк не реагували на малюка?
- Вони сказали: якщо хочете, то потримаємо вашу дитинку. Я сказала: вибачте, ні за що у світі ви мою дитину не візьмете.
У другому наметі відбувався скринінг. Там сидить ціла група російських військових із комп'ютерами. Вони брали наші телефони, підключали до комп'ютера та завантажували всю інформацію: фото, контакти, смс, соцмережі. У моєї мами в телефон повернулися навіть ті фото, які вона видаляла. Усі дістали. Паспорти сканували. Все, що про нас можна було дізнатися, все дізнавалися. Потім ми по одному сідали навпроти російського військового, який опитував нас. Запитували про зв'язки з військовими, якщо такі були, то починався психологічний пресинг, говорили, що для нас краще все розповісти. Все на кшталт КДБ.
НЕ СНІДАЛИ, ЩОБ ЗЕКОНОМІТИ ЇЖУ
- Коли були на Азовсталі, ви розуміли, чи знають про вас на підконтрольних Україні територіях чи ні?
- Ми не розуміли, що знають про нас. Для мене було шоком, коли представник Червоного Хреста говорить: "Ми під'їжджаємо до Запоріжжя, там буде приблизно 300 журналістів". Я подумала, що він перебільшує. Але коли ми під'їхали, я зрозуміла, що там натовп людей.
Мені кажуть, що мене шукала Катя Осадча, Подоляк. А я кажу: А хто такий Подоляк? Я два місяці була відрізана від інформації.
- Що зробили насамперед, коли вже були у Запоріжжі, у готелі, і ніч минула?
- Поснідала. У бункері не було сніданку. Перший прийом їжі починався о 2 годині дня, щоб заощадити її. Поснідала, новини подивилася і зрозуміла, наскільки Україна стала сильною, наскільки наш народ змінюється…
- Скільки у вазі втратили, доки у бункері були?
- 10 кг. Мій батько – 20.
- Ганю, переб'ю, але не можу не спитати. Медальйон із тризубом зберегли?
- Так. Я пронесла ті речі, які не можна було проносити. Дякую дитині.
У мене були сірники із зображенням козака та прапора. (Весь механізм, як Ганні вдалося це зробити, не описуємо з міркувань безпеки, – ред.). Через такий коробок, як я потім дізналася, сина моїх знайомих зупинили, коли він фільтрацію проходив.
- Що хочете насамперед зробити?
- Хочу допомогти нашим хлопцям із Азовсталі вибратися. Дуже хочеться, щоб третя країна спробувала забрати на кораблі хлопців. Тому що відповідно до конвенції ООН ст. 37, 38 будь-яка країна може взяти на себе зобов'язання їх екстрадувати без згоди путіна.
- Ганю, історія не має умовного способу, але все ж таки. Якби повернути час назад, знаючи все це, ви пішли б до бункера?
- Ні. Нізащо. Я б одразу постаралася поїхати та забрати чоловіка.
- Я так розумію, що ви, як і більшість маріупольців, просто не вірили, що місто вбиватимуть?
- 24 лютого, коли я рано-вранці побачила пост одного з моїх друзів у Фейсбуці про те, що росія напала на Україну, то прочитала і подумала, що йдеться про 2014 рік. Не надала значення навіть. Але потім почула вибухи і зрозуміла, що війна.
- З кимось із тих, з ким жили в бункері, підтримуєте стосунки?
- Так. Є одна сім'я: мама і 14-річна донька. Ми продовжуємо спілкуватися. Вони мене дуже підтримували, допомагали мені з дитиною. Самостійно з дитиною за таких умов дуже важко.
- Що б хотіли сказати нашим військовим? Вірю, що вони матимуть змогу прочитати матеріал.
- Я їх дуже люблю. Вони великі молодці. Я, моя сім'я і вся Україна – ми завдячуємо їм нашим життям. Ми за них молитимемося, робитимемо все, щоб вони змогли повернутися живими, здоровими до своїх родин і щоб у жодному разі їхнім сім'ям не довелося замість них йти за медалями до нашого президента України, а щоб вони самі піднімалися та йшли за ними.
Ольга Звонарьова, Запоріжжя
Фото Дмитра Смольєнка та надані Ганною
Коментарів немає
Залишити коментар