Коли в Маріуполь знову прийшла війна жителі шукали можливості виїхати з міста.
Перші тижні рашистської навали маріупольський лікар, дитячий ортопед-травматолог Леонід Безкровний мужньо та стійко продовжував працювати та рятувати життя, адже лікарів катастрофічно не вистачало, а пацієнтів було стільки, що доводилось розміщувати навіть у коридорах. Зараз же допомога потрібна вже йому.
В один з березневих днів осколок ворожого "Граду" поранив Петровича (так він просить себе називати). Врятувати ногу, на жаль, не вдалось.
– Я розумію, що це може бути важко, але розкажіть, як ви отримали травму?
– 19 березня 2022 року знову відбувся обстріл "Градами" того місця, де ми перебували. Його осколками я й був травмований. Завдяки нашим сусідам та дружині мене доправили в інтенсивну терапію міської лікарні №2. Там мені була надана допомога, накладений стрижневий апарат, оскільки був відкритий осколковий перелом стегнової кістки.
На третій день стався тромбоз колінної артерії, і була проведена ампутація стегна на рівні верхньої третини.
Оскільки місто було захоплене “ДНРівцями” та російськими військами, довелось піти з лікарні і перев’язки робити в домашніх умовах.
Після цього, 21 квітня, була спроба дістатися Запоріжжя. Чому спроба? Тому, що пробратись через блокпости “ДНР”, місця перебування чеченців (кадирівців – ред.) та російських військ було дуже важко.
Дістатися Запоріжжя вдалося тільки 8 травня. Потрапивши туди, виникло відчуття, що ми на українській землі, не під російськими військами.
Потім опинився у Кременчуці, друг привів до ладу, відновили показники крові. За тиждень вже був у Черкасах на тимчасовому проживанні.
Після цього звернувся до лікаря, який дав рекомендації щодо подальшого оформлення інвалідності, а також протезування. Це відбувалось через МОЗ. Завдяки їм, я був навіть вкрай здивований, через 10 днів був дзвінок із пропозицією про протезування за кордоном.
Спочатку йшлося про Німеччину, згодом про Норвегію. Через два тижні після дзвінка з Києва, з МОЗ, волонтери з Польщі мене привезли до лікарні у Львові, а звідти літаком до Норвегії, для подальшого протезування.
Велике спасибі всім, хто брав участь у моєму порятунку. Але так само і всім тим, хто в цей час перебуває на бойових, а також побутових постах і рятує нашу рідну Неньку-Україну.
– До 19 березня ви продовжували працювати в Маріуполі. Продовжували виконувати свої обов’язки?
– Останнє чергування було 18 березня, хоча на роботу ходили майже щодня. Лікарня своє існування закінчила у 20-х числах березня. Але ще раніше залишилося тільки наше відділення хірургічного профілю, 2-поверховий будинок. Решта відділень, а також пологовий будинок, поліклініки були знищені авіанальотами російських військ.
– А яка у вас медична кваліфікація?
– Дитячий ортопед-травматолог. У той час нам привозили не тільки дітей, але й дорослих. З усілякими травмами з голови і до п’ят. Травми різні. Всі займались і дітьми, і дорослими: ортопеди-травматологи, хірурги, анестезіологи, реаніматологи. Обсяг травм був дуже великий.
– Як взагалі працювалось увесь цей час? Чи не заважали російські окупанти, бійці так званої ДНР, які прийшли у місто?
– Доки я працював, перешкод у нас не було. Поряд з нами, в онкології, знаходився ще військовий шпиталь Збройних сил України. Тому перешкоди з боку “ДНР” і російських військ не було. А на території Маріуполя все було розбите.
– Після отримання травми, ви сказали, що виїхати вдалось тільки 8 травня.
– Ні, виїхав 21 квітня, а потрапив до Запоріжжя 8 травня. Перші два тижні довелося перебувати у підвальному приміщенні в одному з районних центрів, тому що волонтери не могли перетнути кордон міста на мікроавтобусах і приїхати із Запоріжжя безпосередньо до нас. Звідси ж потрібно було вивозити не лише мене, а також дітей та жінок. Прибули вони тільки тоді, коли була нагода – через два тижні.
Добиралися до Запоріжжя дуже довго. Їхали з Первомайського району через Бердянськ, Мелітополь. З Мелітополя їхали до Запоріжжя. Зробили дуже велике коло, щоб дістатися до Запоріжжя.
– А весь цей час як ви отримували медичну допомогу? Хто робив перев’язки?
– Спочатку, коли був ще вдома, завдяки операційній сестрі, яка приходила і допомагала проводити перев’язки. А згодом уже проводив сам. За допомогою дзеркала та ліхтаря. Дружина тримала, а я робив перев’язки. Я так думаю, кожен, коли виникає якийсь важкий момент у житті, зможе зробити все.
Дуже багато робив того, що я не зміг зробити раніше. Те, що я ніколи в житті не думав, що зможу зробити і переступити через щось. Але це все було, я це робив.
– А що на вас чекає завтра?
– Завтра… Всі ми живемо в очікуванні. Сподіваємось на Господа-Бога, щоб дістатися до Польщі, згодом прилетіти до Норвегії для подальшого протезування. Обіцяють, що все буде безкоштовно.
– Чому саме Норвегія? Ви казали, що розглядали Німеччину, чому не інші країни?
– Ці питання не я вирішував, вирішувало МОЗ. Напевно, ця країна пропонувала свої послуги та допомогу, велике їм спасибі! Де були вільні можливості спрямовувати людей на лікування – туди й прямую.
– А які взагалі передчуття перед подорожжю?
– Після всього пережитого – я спокійний. Але трохи все одно нервуюсь. На одній нозі дуже далеко і швидко не дострибаєш назад.
Коментарів немає
Залишити коментар