«Через війну ми пропустили власне весілля», – дружина полоненого азовця. ФОТО

«Почекай, пишуть про обмін» –  ця фраза в одну мить перервала і зупинила не лише інтерв’ю з дружиною полоненого азовця Катериною, а напевно зупинила навіть час і простір довкола нас. Поки вона шукала бодай якусь інформацію про свого чоловіка, я думала, що зараз можу стати свідком по правді історичного моменту…Тоді здавалось, що найменший рух чи звук може все зіпсувати…

Лучанка Катерина Калюжна познайомилась зі своїм чоловіком, коли вони були ще підлітками. Тоді вони обоє були членами громадської організації Цивільний Корпус «Азов».

– Через пів року після знайомства ми почали зустрічатись, це був 2015 рік. Мали різні періоди у відносинах, навіть було, що на певний час розійшлися, але останні три роки ми були разом, він зробив мені пропозицію і ми вже планували весілля. Ми хотіли разом переїхати в Маріуполь, де мій чоловік хотів далі нести службу, і там ми мали будувати наше спільне майбутнє.

– Як ти потрапила в Цивільний Корпус «Азов»?

– Мене туди запросили. Я не дуже спочатку розбиралась, куди я йду. Але зараз із впевненістю скажу, що це мабуть найкращий час, який ми не втратили дарма. Ми хотіли зробити нашу країну кращою. І хоча я дівчина, мені на той час було 16 років, і якщо я не можу, наприклад, піти воювати, я можу піти на якусь акцію і заявити про свою позицію. Я вже тоді бачила, що мій голос щось значить. Взагалі саме молодь є рушійною силою будь-якої країни і її думка надважлива. І хоча на той момент в Україні це тільки починалось, воно вже мало силу.

– Яким було твоє 24 лютого?

– 24 лютого – це жах. Мене тоді розбудила мама, якраз за годину до того, як обстріляли наш військовий аеродром. Тієї ночі я не спала десь до 2 години, все думала – буде війна чи не буде, говорила по телефону зі своїм другом, ми робили всі можливі прогнози. А потім вийшло, що мене через дві години розбудила мама зі словами, що почалась війна і йде наступ на Київ та інші міста.

Я спочатку подумала, що мені це сниться, але коли включила новини, то зрозуміла, що це правда. Тоді я почала будити своїх друзів. Перших хвилини 30-40 я думала, як написати своєму чоловікові. Ну з чого мають починатись такі діалоги? З фрази «Як ти?» чи «Як справи?». Але зрештою я написала і отримала відповідь: «Війна, люба». І все. Тільки одна фраза.

Після цього ще деякий час зв’язок з ним ще був, а коли в перших числах березня Маріуполь оточили, окупанти почали глушити зв’язок і в наших хлопців не було зв’язку близько місяця. Потім, коли він зміг зі мною зв’язатись, я дізналась, що він отримав поранення. А далі ми по три тижні по місяцю взагалі не чули один одного. Востаннє він мені зателефонував за день до виходу з «Азовсталі».

– Ти якось спілкуєшся з родичами інших полонених? Можливо входиш до спілок чи організацій, наприклад, «Жінки зі сталі»?

– Насправді зараз є дуже багато організацій і фондів, які об’єднують родичів полонених. Я входжу до Асоціації родин захисників «Азовсталі». Її в перші дні після виходу захисників з «Азовсталі» заснувала дружина «Редіса» Катерина Прокопенко та інші жінки, які опинились в такі ситуації.

Вони допомагають в комунікації між родичами полонених, сім’ям, які зараз до всього ще й у статусі внутрішньо переміщених осіб, адже багато з них раніше жили в Маріуполі, Бердянську, інших містах.

Плюс асоціація постійно робить акції, спрямовані на розголос про допомогу полоненим та їх родинам. Також асоціація формує бокси «Нарешті ти вдома» - це допомога на перший час кожному захиснику «Азовсталі», не важливо з якого підрозділу. Так, держава одразу після обміну дає хлопцям бокс з речами першої необхідності – телефон, одяг на перший час, і таке інше. А наша асоціація робить більш розширений бокс. Тобто ми даємо речі, якими можна користуватись і в подальшому. До прикладу хлопцям видають одяг (спортивний костюм, футболки, білизна), але часто вони навіть не мають куди це все покласти. Тому в нашому боксі є рюкзак. Якщо це бійці полку «Азов», то їм дають костюми, в яких вони колись ходили на тренуваннях. До речі, Волинь дуже круто допомогла з формуванням цих боксів.

Я особисто бачила, як наші хлопці, що перебувають в госпіталях радіють цим боксам, бо вони розуміють, що про них потурбувались, що їх чекали. Адже ти коли в полоні – ти повністю відрізаний від будь-якого зовнішнього світу і загалом від соціуму. Мені здається, що в них виникає думка ніби ти вже забутий. Ти не знаєш як там твоя сім’я, що вона робить, ти не знаєш яка ситуація на фронті і чи Україна не окупована. А тут ти повертаєшся і тобі вручають таку коробку зі всім, що потрібно на перший час. До речі, в боксі ще є крокси і я особисто бачила, як хлопці йдуть потім в магазин купляють значки до них і тішаться.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Мама зі сталі»: історія черкащанки, син якої загинув боронячи Маріуполь

Я розумію, що збирати кошти на обладнання для воїнів на передову чи автомобілі дуже важливо, але такі речі не менш важливі. Адже ці люди зробили колосальний вклад у ситуацію на фронті і загалом в нашу країну, а тому вони заслуговують найкращого.

– Що ти бачила в очах наших захисників?

– Це не описати. В них така енергетика і сила. Мені здається, що їм навіть було дивніше з цієї уваги, яка до них прикута, ніж нам. Вони трохи соромляться того, що про них говорять як про Героїв, але вони і справді такими є. До речі, я і з дівчинкою ще однією спілкувалась, яка теж в полоні була –  настільки цікава людина. З нею хотілось говорити-говорити-говорити. Наші захисники – це цвіт нації і кожен з них це – Особистість, Людина. Як приклад, за останній час я познайомилися з великою кількістю побратимів мого чоловіка і коли на «Азовсталі» не було зв’язку я писала багатьом з них, щоб хоч щось дізнатись. Так вони ще перед мною вибачались, що довго відписували, бо в них не було зв’язку. І це – про Людину…

– Кожна новина про обмін – це…

­– …це – жах. Якщо описати останні 9 місяців, як емоційні гойдалки, то кожен обмін – це вдвічі потужніші гойдалки. Дуже важко. Коли ти 24\7 спілкуєшся з такими ж матерями і жінками, як ти, то без сумніву переживаєш за кожного. Ти думаєш не тільки про свого чоловіка, а як було б круто, якби обміняли ще й чоловіка тієї жінки чи сина тієї. І ця суміш – коли з одного боку дуже велика радість за когось, але і дуже великий сум… Не описати словами. Коли 21 вересня був великий обмін – мені здавалось, що мені дали з моїм чоловіком потриматись за руку і забрали назад…

– Чи спілкуєтесь з родичами тих, кого обміняли. Ми ж розуміємо, що є люди, які настільки виснажені, що певно хотіли б взагалі забути чи викреслити цей період зі свого життя. Чи навпаки від них йде ще більша підтримка?

– Є дівчата, які продовжують з нами спілкуватись, вони розповідають про свій досвід, як налагоджували контакти зі своїми рідними. Є дівчинка, яка народила в той час, як її чоловік був в полоні. Вперше він побачив свою дитину після обміну і на той час дитині було вже три місяці. Так от ця дівчина і досі ходить на всі акції, хоча її чоловік з 21 вересня вже в Україні. Ми знаємо, що в будь-який момент звернемось до цих дівчат за порадою – і вони завжди з нами на зв’язку.

Насправді ми, родичі, дуже сильно допомогли нашим захисникам, тому що ми постійно робили акції та інформаційний шум довкола них. І ми не припинимо, допоки останній Захисник України не повернеться додому.

– Бути дружиною азовця – це…

– Це важко… Зараз є тренд в соцмережах «я так хотіла б бути з військовим». Та хай Бог милує (сміється, - ред.). Ні, насправді я безмежно пишаюсь своїм чоловіком і тим, що він в полку «Азов», тому що це нереальний підрозділ. Але це важко не тільки у воєнний час, а це важко завжди. Бо це відстань, різні графіки. Ти розумієш, яка відповідальність на твоєму чоловікові і поряд з ним не можеш дати собі слабину. Але я знала на що я йшла, бо я його знала ще до цього всього, і я знала, Що йому дає ця служба. Зате 24 лютого я була морально більш готова, ніж дружини інших захисників, яких тільки-но призвали.

–  Не можемо обійти ще одну трагічну сторінку цієї війни – Оленівку.

– Спочатку ми побачили цю новину в російських пабліках і думали, що це черговий фейк. Але минуло пів дня і ми вже бачимо, що ця новина з’являється в українських новинах і навіть почали з’являтись відео з місця події. Ми розуміємо, що це правда і починається тотальний хаос. Ніхто не може стримати свої емоції та зрозуміти, де її рідний-близький. Коли з’явились списки – ми зрозуміли, що в ньому тільки «Азов». І коли була спочатку інформація про більше як 200 загиблих – ти розумієш, що шанс того, що там є твій чоловік – дуже і дуже високий.

Того дня я якраз мала їхати в Київ на похорон бійця полку «Азов», який загинув ще в квітні. І про теракт в Оленівці я дізнаюсь за годину до відправки поїзда. Я вагалась, чи їхати чи не їхати, адже розуміла, що це прощання могло просто добити мій емоційний стан. Але так само я розуміла, що пообіцяла дружині загиблого захисника, тому я не могла не поїхати.

Випадково у вагоні потяга я зустріла маму ще одного бійця, з якою я дуже добре спілкуюсь. Дорогою ми говорили і підтримували одна одну. Потім в 5 ранку вона мене збудила і повідомила, що є списки загиблих і поранених і сказала: «Подивись чи немає твого». Я беру телефон, а руки просто ходором ходять… Це такі емоції, коли ти і не хочеш читати цей список, щоб не побачити там ім’я свого близького, але мусиш, щоб впевнитись, що там його немає.

Спочатку я прочитала читаю список загиблих – його там немає. Хух… Далі – список поранених – не саме краще, що могло статись та все ж. І тут його теж немає. Я розумію, що списки неточні і може бути все, але менше з тим. Найгірше те, що у цих списках я бачила знайомі імена і прізвища.

Я не розумію для чого окупанти це зробили, я думаю це була просто акція помсти. Шкода, що від світової арени ми не побачили жодної реакції. Коли нам боліло.. я заходила і інстаграм і читала, що пишуть інші дівчата – кожній можна було написати, що я відчуваю те саме, слово в слово. В нас були емоції одні на всіх. Я зателефонувала до однієї дівчини і почула, що вона плаче. Вона сказала: «я відчуваю, що він був там». І хоча списків ще було, з’явилась фотографія тіла з червоним татуюванням… Це хороший побратим наших чоловіків і нас тоді просто накрило.

– Давай про хороше. Де ти береш сили?

Я почала грати барабанах. Почекай, пишуть про обмін…Вже і фото є… Знову не «Азов»…

Я не можу сказати, що в мене є якась людина чи місце, яке дає мені сили, але знаю, що зі своїм чоловіком я дуже пов’язана. І те, що відчуває він – відчуваю я. І навпаки. Я знаю, що я можу в цьому житті розраховувати тільки на себе на 100%. В мене немає іншого виходу. Так, я можу опустити руки і плакати, але якщо я мушу і можу зробити по максимуму все, що від мене залежить, то я буду це робити.

– Якою буде Україна після Перемоги?

– В мене особисто буде дві Перемоги – коли повернуть мого чоловіка і коли Україна виграє у війні. Стовідсотково, що нас чекають дуже складні роки і нам треба буде багато вкладати в свою країну, хоча насправді ми повинні були цим займатись без війни. Наша країна – це найважливіше, що в нас є. Звісно, ще є сім’я, друзі, кохані, але країна в цей рейтинг навіть не стає, бо це щось таке безумовне.

Я готова працювати на благо своєї країни, сидіти якщо треба без світла, води. Я готова на ці всі жертви піти. Наша країна насправді дуже крута і потужна, просто ми чомусь її так не сприймали.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: «І фізично, і морально тяжко»: звільнений з полону волинянин Володимир Лучко. ВІДЕО

Я вже відвідала 15 країн і те, що Україна багато в чому крутіша відчувалось навіть до війни. Ніде не дають такого сервісу, як в нас і це правда. Навіть у 2018-20 роках дуже відчувалось, що в певних  моментах у нас продуманіше, комфортніше, оперативніше... Зрозуміло, що деякі аспекти нам треба суттєво покращити, але до своєї країни так треба відноситись завжди, а не тільки в такі складні часи. Нам потрібно, щоб від слів «відданість», «патріотизм» бігали мурахи по шкірі. Згадаймо ті часи, коли ми сиділи перший місяць перед телевізором і в нас були сльози на очах від того, які ми насправді неймовірні. Тепер ми маємо досягнути того, щоб у нас таке відчуття було завжди.

– Чи будуєш якісь плани на майбутнє?

– Планів не будую, бо ця війна нас всіх дуже заповільнила. Ми почали нарешті роззиратись по сторонах, дивитись, хто біля нас.

Через війну ми з чоловіком пропустили святкування мого дня народження, його… Ми пропустили власне весілля, але ми домовились з дівчатами, що коли наші чоловіки повернуться – ми будемо парами святкувати всі наші особливі дати…