Архієпископ Володимирський і Нововолинський Матфей розповів про значення Православної Церкви України, її роль у зміцненні української державності та виклики сьогодення.
Про це йдеться в інтервʼю для видання .
– Скажіть, чому для українців настільки важливо мати свою, незалежну українську церкву?
– Україна завжди прагнула духовної незалежності, яка можлива лише через власну помісну православну церкву. Київ — це духовне серце нашої держави, і саме він має бути центром нашого релігійного життя, а не зовнішні «сили».
Церква формує нашу ідентичність, укорінює нас у власній історії й духовності. Ми — народ із гідністю, і наша церква дає нам силу й орієнтири в житті. Саме тому Православна Церква України є основою не лише духовного, а й національного становлення. Це наш шлях до майбутнього — впевненого, правдивого й вистражаного.
«Якщо ми маємо свою церкву — ми маємо і свою державу».
– Що Ви відповідаєте на закиди, що ПЦУ — «не така», «не намолена», «не канонічна»?
– Ми повинні усвідомлювати, що пропаганда, яка існувала ще з часів російської імперії, забороняла все українське: мову, культуру, прагнення до самостійності, насаджувала імперські наративи. І навіть після здобуття незалежності України, вплив цієї пропаганди не зник.
Людям роками вселяли думку, що вони не повністю незалежні, не до кінця свідомі, не до кінця українські. І це стосувалося не тільки національної ідентичності, а й церкви: нас називали розкольниками, неканонічними, маніпулюючи канонами і вбиваючи сумніви у свідомість віруючих. Але ми маємо чітке розуміння: саме Константинопольський патріархат міг вирішити питання автокефалії для нашої церкви. У результаті ми отримали Томос, і сьогодні є повноправною помісною православною церквою, що займає своє місце серед інших канонічних церков світу. Сумніви, що виникають через пропаганду, не мають підстав.
Так, вплив “русского міра” досі дається взнаки, але українці поступово звільняються від нього. І як казав патріарх Мстислав:
«Спершу визнайте себе самі — тоді вас визнають інші».
– Як змінилось ставлення українців до ПЦУ з початку повномасштабного вторгнення?
– З початку повномасштабного вторгнення ставлення до ПЦУ змінилося кардинально. Раніше деякі люди прикривались фразою «Бог єдиний», не маючи глибокої свідомості. Але зараз люди самі, свідомо, обирають українську церкву, бо відчувають її як джерело духовної сили, ідентичності та єдності.
На свята храми ПЦУ переповнені — віряни більше не переймаються питаннями канонічності, вони йдуть туди, де їхнє серце і душа. Українська церква стала символом спротиву та духовної незалежності.
Ми бачимо зростання — з 90 парафій у єпархії до 180. Це свідчить про добровільне, глибоке єднання довкола Золотоверхого Києва, а не москви. Люди розуміють, що церква, яка підтримує агресора, не може бути духовною опорою.
Духовність зараз — опора для нації. Без неї легко впасти у зневіру. Але віра дає надію, силу триматися, і саме вона допомагає нам йти далі. Як Христос воскрес, так воскресне і наша Україна. Люди в це вірять — і це головне.
«Прикриваються Богом всі, хто не має аргументів. Якщо не маєш аргументів і свідомості, то починаєш казати, що Бог єдиний і Бог все управить».
— Скільки храмів перейшло до Православної Церкви України до повномасштабного вторгнення? І наскільки змінилася ця кількість після?
— Процес переходів розпочався ще у 2014 році. Тоді почалася перша хвиля, коли люди вже усвідомлювали загрозу з боку росії. Друга хвиля — це момент, коли ми отримали томос про автокефалію. І третя — найпотужніша — вже після повномасштабного вторгнення.
Люди, бачачи звірства російських військових у Бучі, Ірпені, Маріуполі та інших містах, зрозуміли, що не можуть мати нічого спільного з московським патріархатом, який фактично підтримує агресію. Процес триває, але він непростий — свідомість змінюється поступово.
«Не всі міняють свою свідомість одразу. І які ще бомби повинні летіти на голови українців, які ракети, які снаряди, щоб людина відрізала від себе все те, що пов’язує з агресором».
— Вісім місяців тому Верховна Рада проголосувала за заборону церкви, яка керується з держави-агресора, але й досі немає «руху». На перехід давали дев’ять місяців, однак залишився лише один, а багато хто з громад так і не здійснив його. Що, на вашу думку, буде далі? Чи слід очікувати рішучих дій з боку СБУ? Чи готова ПЦУ приймати перебіжчиків – тих, хто вирішить перейти в останню хвилину?
Дійсно, в травні 2025 року спливає термін адаптації закону про заборону московської церкви в Україні. Важливо розуміти, що московська церква була створена Сталіним у 1943 році, і сьогодні її діяльність в Україні викликає питання про національну безпеку. Влада дала церкві дев’ять місяців на перехід, і більшість архієреїв все ще перебувають у складі московського патріархату.
Ситуація зараз показує, що духовні зв’язки між українськими архієреями та москвою не були порвані, і вони повинні визначити, чи хочуть залишатися частиною російської церкви, чи перейти до православ’я України. Це питання безпеки: духовна, соціальна і державна безпека мають бути в пріоритеті.
Щодо СБУ — вже є випадки покарань священиків московського патріархату за колаборації з ворогом. Держава має діяти, щоб запобігти будь-яким спробам підтримки окупантів з боку духовенства. Українська церква відкрита для тих, хто хоче перейти, але це має бути свідомий вибір, а не примус.
«Повинні бути перерізані ті щупальця, які живлять тих колаборантів, зрадників, які далі мріють про «русскій мір» в Україні. І тому нічого дивного нема, що СБУ займається. Вони ще дуже лагідно…»
– Яке значення має передача Успенського собору у Володимирі державі? Чому це важливо?
– Насамперед, Успенський собор – це не лише релігійна споруда, а й святиня національного значення. Він є частиною історичної спадщини, яка належить державі, і має використовуватись за призначенням – для духовних потреб українців, а не в контексті «русского міра». Те, що держава не продовжила оренду з упц московського патріархату – це її законне право. Ми, як Православна церква України, маємо моральне і духовне право претендувати на участь у житті цієї святині.
Роками московський патріархат мав привілейоване становище: ремонти, підтримка, фінансування – все це забезпечувалося державою. У той час, як громади ПЦУ самостійно утримували свої храми завдяки пожертвам. Зараз, коли йдеться про повернення святинь у правове поле, виникає шалений спротив – суди, апеляції, затягування процесів. Вони чіпляються за кожну можливість залишити за собою контроль над комплексом, хоча юридичних підстав для цього немає.
Особливо обурює те, що паралельно звучать заяви про бажання «демонтувати іконостаси, престоли, забрати ікони». Це виглядає як спроба вивезти не лише речі, а й духовний зміст, сформований десятиліттями. Ці речі – не приватна власність, а надбання громади.
Комуністи, які закривали церкви, не грабували їх… А московський патріархат хоче розграбувати Успенський собор і комплекс майновий, і все вивезти.
– На вашу думку, як має відбуватися перехід громади? Чи можливо уникнути силового протистояння?
– Я вважаю, що уникнути силового протистояння можливо, якщо всі сторони будуть діяти в рамках закону. Митрополит Володимир Мельник неодноразово заявляв, що він є законослухняним громадянином. А це означає, що він має виконувати рішення суду – без бійок, без протистоянь. А тим часом у місті Володимирі ситуація нестабільна, люди збурені, накручені. Я дивився ваші соціологічні опитування, то видно, що громада болісно реагує. Всі хочуть справедливості. Тому, якщо рішення суду вже прийняте – господарського, апеляційного чи вищої судової інстанції – воно має бути виконане. Інакше це виглядає як хапання за останню соломину. Держава не повинна відступати, адже прояв слабкості в такій ситуації тільки зашкодить.
– Як уникнути маніпуляцій вірянами з боку московського патріархату, особливо коли йдеться про фанатично налаштованих осіб?
– Фанатики були, є і будуть у будь-якому середовищі. Є прошарок людей, які, коли за щось зачепляться, вже не зупиняються ні перед чим. Їм хоч доказуй істину – вони її не приймуть, бо їхня свідомість закрита для раціонального. З такими людьми переконання не діють.
Тому потрібно чітко виконувати рішення держави. Якщо діяти ліберально, демократично – вони лише маніпулюватимуть. Тут має діяти закон: СБУ, виконавча служба – всі повинні виконати свою роботу. Бо фанатиків переконати неможливо – вони визнають тільки силу і право сили. І на цьому потрібно ставити крапку: закон України – один для всіх.
Ми не тягнемо силоміць, не змушуємо, бо ми демократична держава. Але духовні «щупальці» так званого «русского міра» мають бути обрізані. Не насильством, а правовими методами.
У Володимирі ситуація вже змінюється – більшість церков у районі належать до ПЦУ. Якщо раніше у Володимирському районі було лише 5 священників ПЦУ і 10 парафій, то сьогодні маємо 121 парафію. У Московського патріархату залишилось близько 30. У місті Володимирі з восьми парафій лише дві залишились у їхньому підпорядкуванні. Тож процес триває.
– Чи варто міським головам Володимира та Нововолинська приймати рішення щодо заборони діяльності московського патріархату або сприяти переходу громад до ПЦУ, як це робили інші міські ради?
– Насправді міські ради Володимира, Нововолинська, а також районна та обласна ради вже ухвалювали відповідні рішення. Проте, поки це не врегульовано на державному рівні, вони мають більше символічний характер. Переходи громад відбуваються через загальні збори парафіян. Проблема з Успенським собором у Володимирі в тому, що там не було зареєстрованої релігійної громади, тому й не було зборів. Наразі тривають суди, і ми очікуємо справедливого рішення. Водночас у нашій єпархії жодна громада не переходила примусово — все мирно, без конфліктів і насильства.
– Як ви вважаєте, чи можливо повністю позбутися російської церкви в Україні?
– Повністю – ні. Навіть якщо офіційно визнають її російською православною церквою в Україні, а не упц, все одно залишаться парафії, духовенство та монастирі, які діятимуть у парадигмі «русского міра». Але ми – демократична держава, тому не можемо заборонити людям молитися. Проте цю структуру слід обмежити юридично, адже її центр – у країні-агресорі. І важливо, щоб вона мала чесну назву – російська православна церква в Україні. Люди мають чітко розуміти, з ким мають справу.
– А Зимненський та Низкиничівський монастирі. Як гадаєте, чи можливо повернути їх у державну власність?
– Поки закон не набуде чинності у травні 2025 року, держава не має важелів впливу. Зимненський монастир має ставропігію і підпорядковується напряму «кровавому» митрополиту Онуфрію, тож рішення ухвалюватиме Київ у комунікації з митрополитом Епіфанієм. Але як історик скажу: історія православної церкви завжди була пов’язана з державою. Ми – єдиний народ, тому співпраця церкви й держави неминуча, особливо коли йдеться про духовні святині.
– На вашу думку, чи важливо, щоб святині, які є історично українськими, були не лише в юрисдикції ПЦУ, а й у власності держави?
– Так, звичайно. Вони повинні бути у власності держави, а ми – користуватися. Як до того користувався московський патріархат, так і ми, Православна церква України, будемо користуватися на тих самих загальних засадах. Ми не вимагаємо жодних преференцій чи особливого статусу для себе – ми з цим повністю погоджуємося.
– Як ви вважаєте, коли ми дійдемо до щирого й справжнього єднання в Україні? І взагалі, чи дійдемо?
– Дійдемо, обов’язково дійдемо. Але це історичний процес, який вимагає часу. Згадаймо біблійну історію про народ Ізраїлю, який 40 років блукав пустелею, перш ніж увійти до обітованої землі. Чому? Бо мали пройти покоління, які пам’ятали єгипетське рабство. Те саме й у нас – мають піти покоління, які ще живуть спогадами про Радянський Союз. Багато людей досі шкодують за тими часами, бо були молодими й щасливими, але це ілюзія.
Ми повинні переосмислити себе як народ. Перебудувати свідомість, навчитися цінувати своє – мову, історію, культуру, Героїв, церкву, вишиванку, яка має бути не лише на свята, а й у будні. Саме тоді, коли виростуть нові покоління з українською ідентичністю, мрію про єдність буде втілено.
– Що б ви сказали українцям, які зараз на роздоріжжі, які ще сумніваються, чи варто долучатись до ПЦУ?
– Не сумнівайтеся. Ідіть за покликом серця. Порвіть зв’язки з минулим, з духовною окупацією, яка була в нас. Дивіться в майбутнє, бо Бог допомагає тим, хто рухається вперед. Церква Христова починалася з 12 апостолів, і після сходження Духа Святого вона перетворилася на всесвітню, з мільярдами послідовників у всьому світі.
Якщо ми взялися будувати Україну, Українську церкву і наше майбутнє, ми не повинні оглядатися назад. Ми повинні пам’ятати історію, вчити її і дивитися на свої помилки, але йти в майбутнє з певністю, що Бог нам помагає.
«Я бажаю кожному прийти до свідомості і розуміння того, що ми на правильному шляху, хоча нам ще треба пройти свій тернистий шлях, свою Голгофу, своє погребіння і своє воскресіння».
Я дякую нашим воїнам, захисникам і захисницям України, які боронять ціною власного життя спокій і мир на нашій землі. Ми відносно в безпеці тільки завдяки тим мужнім хлопцям і дівчатам, які стоять на передовій і тримають зброю. Ми молимося за них, ми любимо їх, підтримуємо їх, як можемо. Щирий уклін, дяка, любов їм, а також волонтерам, які допомагають. Ми всі повинні працювати заради перемоги, і я вірю, що вона настане. Благослови їх, Боже, і всіх, хто їх підтримує. І ми допомагатимемо всім, чим можемо. Наша основна допомога – це молитва, турбота. Обіймаємо їх люблячим серцем.
Коментарів немає
Залишити коментар