«Колись турнікет — це було просто слово», — поліцейська-волонтерка

Лучанка Наталія Бартошук уже 16 років працює в органах національної поліції. Останні кілька років жінка активно долучається до волонтерської діяльності, а написати про її роботу на цій ниві нам порадив герой однієї з наших публікацій громадський діяч Олександр Кваша.

Сама ж Наталія Бартошук каже, що допомагати людям – це внутрішнє бажання, тим паче, що з цим пов’язана її робота – пані Наталя працює у відділі контролю за дотриманням прав людини в поліцейській діяльності.

«Перший день повномасштабного вторгнення приніс ще більше навантаження до повсякденної діяльності поліцейських, адже наша робота якраз і спрямована на допомогу людям, які звертаються до поліції або так чи інакше стали дотичними до неї», – розповідає Наталія Бартошук.

– Ви пам’ятаєте, яким було ваше 24 лютого?

– Тієї ночі я поїхала перевіряти організацію несення служби та стан дотримання прав людини у Луцькому районному управлінні поліції. Я зайшла в управління і бачу – якась метушня, багато поліцейських, ніхто нічого конкретно не каже, але вже тоді я розуміла – щось відбувається. Затриманих на той момент не було, тому я пробігла по кабінетах і поїхала додому. Я тоді подумала, що можливо у поліцейських відпрацювання якесь, адже на той час повідомлень офіційних ще ніяких не було.

А вже о 5 год ранку я прокинулась від вибухів. Ми живемо недалеко від аеродрому, тому наш будинок аж сколихнувся. У вікнах будинку навпроти я побачила полум’я від вибуху. Сказати, що було страшно – нічого не сказати.

І вже за кілька хвилин наше керівництво оголосило бойову тривогу. Навчальні тривоги в нас були часто, але коли ми почули, що тривога бойова – зрозуміли, що почалось. Діти залишились вдома з чоловіком, а я поїхала на роботу і з того дня ми несли службу за дуже інтенсивним графіком, заступали на службу незалежно від статі та долучалися до патрулювання міста і забезпечення охорони громадського порядку. Були такі підрозділи, що ночували на робочих місцях.

Пам’ятаю їду на роботу, а біля заправок купа автомобілів. Я тоді їхала у формі в тролейбусі, а люди всі стривожені, і дивляться на мене з надією, але що я могла їм тоді сказати. Я казала – головне спокій, не поширюйте фейків та домислів.

Тоді був такий час єднання, коли заклади об’єдналися і забезпечували харчуванням працівників поліції. Тоді ж і блокпостів було більше, а здійснювати контроль та регулювати обстановку на дорозі – це завдання поліцейського і це все людський ресурс.

Дякуємо нашим небайдужим громадянам, які до нас доєднувались. Оця згуртованість була надважлива.

Своїм поліцейським я говорила, що цей час показав українцям, хто є хто. Не чекаючи допомоги від когось ми її отримували. Я постійно їздила на блокпости, щоб хоча б запитати, чи поліцейські ситі. Ми не можемо забути, що на блокпостах були і поліцейські жінки, а в них, скажімо, від природи дещо інші особливості організму та потреби, тож вони потребували іншого захисту в тому числі й засобів гігієни.

Тоді ж я організувала навчальні тренінги за участі представників Червоного хреста, щоб поліцейські відновили в пам’яті навички надання медичної допомоги, та забезпечили їх аптечками з турнікетами. Колись «турнікет» – це було для нас просто слово, і ми закривали це питання звичайними джгутами. А зараз турнікет – дорівнює життя.

– Чому ви вирішили займатись волонтерською діяльністю?

– Притулок для дітей, що у Рожищі, ми відвідуємо уже близько 5 років, бо ці діти, які стали заручниками життя, також потребують допомоги. Ми дізнаємось про їхні потреби і намагаємось їх закрити, привозимо солодощі, канцелярське приладдя. Ця радість та іскра в їхніх очах надає ще більше сили і наснаги, щоб знову до них повернутись.

На жаль діти, які перебувають у цьому притулку, не завжди з неблагополучних сімей. Часто – це підлітки, які не знайшли точки дотику з рідними. Це негативний вплив вседозволеності, яку ми маємо сьогодні. Батьки постійно заняті, завжди на роботі і не мають часу на спілкування з дітьми, які потім вийшли на вулицю і вона вже зробила свою справу.

Тож коли ти приїжджаєш з подарунками, без виховних уроків не обходиться. Ми постійно з ними спілкуємось про безпеку, про відповідальність. Хтось дослухається, хтось переосмислює. Може і ненадовго, але якщо в однієї дитини з двадцяти щось відгукнеться, це вже дуже добре.

– Якою була ваша перша поїздка в притулок? Ви її пам’ятаєте?

– Це було кілька років тому перед днем Святого Миколая. І того разу в притулку перебували діти, яких вилучили з багатодітної сім’ї. Це були маленькі дітки, 2-3 років, якраз такого віку як і моя. І ці обійми… Тоді мені здалось, що світ під ногами розійшовся.

– Зараз теж активно допомагаєте дітям чи, можливо, і за іншими напрямками?

– Крім притулку, допомагаємо людям адресно, зокрема нашим мобілізованим. Якщо ввечері мені хтось пише, що треба формений одяг, тактичні рукавиці, взуття – тобто таке повсякденне і те, що потрібно просто зараз, завдяки взаємодії з різними волонтерськими спільнотами та організаціями – ввечері отримуємо запит, а зранку вже домовляємось про зустріч та передачу.

Коли розумієш, що потреба на сході є більшою, ніж у нас – залучаємо всіх, кого можна і навіть іноземців. На Донеччину, Харківщину відправляли цілими фурами продукти харчування, гігієну… Якщо є потреба – значить все робиться для того, щоб її закрити.

У перші місяці повномасштабного, десь у березні-квітні, навчання не було, тому я меншу донечку постійно брала з собою на роботу, а в той час ми якраз збирали допомогу для Харківщини.

Зустрічати цей вантаж мав мій колега, тож я запропонувала доні намалювати йому малюнок.

Вона старалась і зобразила те, що було їй близько. Здавалось б це дрібниця, але вона його розчулила до сліз. Потім він ці малюнки всім показував і сказав, що вони для нього дуже важливі. В нього теж є діти, але вони були в іншому регіоні і він не мав можливості з ними бачитись.

Зараз більше працюємо з ВПО, відвідуємо масові поселення і залучаємо громадські організації для проведення різноманітних заходів. Нещодавно ми були в притулку для осіб, які постраждали від насилля і там зараз теж проживають вимушені переселенці. Разом з ними ми робили мило, писали повідомлення під кожне з них і відправляли на схід.

В процесі виготовлення я спілкувалась з людьми і дивувалась, скільки всього вони перенесли, а головне – намагаються далі жити. Просто вислухати людину, яка пройшла тортури і насильство – це вже допомога.

– Як ви відновлюєтесь потім?

– Сім’я, діти. Коли приходиш додому і бачиш дитину, яка за тобою цілий день сумувала, а вона ще й питає, як в тебе пройшов день – забуваєш все. З кожною історією, яку розповідають переселенці, вони проживають її знову, а ти – вперше. Тому буває, що прийшовши додому я прошу в сім’ї кілька хвилин спокою, щоб перемкнутись.

– Я так розумію, що у поліцейських після Перемоги роботи буде ще більше?

– Безумовно, адже зараз ми тільки документуємо воєнні злочини і намагаємося зробити це якомога якісніше – фото, відео. А потім будемо це все розслідувати. На сьогодні найважливіше – зупинити окупантів та й просто людей, які живуть в росії і білорусі, бо коли бачиш, що вони елементарно пишуть в коментарях, розумієш, що це просто так не закінчиться.

Але без сумніву одне – Перемога буде за нами, адже Україна нікому ніколи не корилася і зараз не збирається. Хочеться сказати українцям лише одне – важко нам всім, але наші захисники як ніколи потребують нашої підтримки, тож якщо ви бачите повідомлення про збір коштів чи засобів на ті, чи інші потреби – долучайтеся!