На Київщині рибгосп врятував тисячі людей під час російської окупації

Рибне господарство, що в селі Сукачі у Вишгородському районі Київської області врятувало життя тисячам людей, які у лічені дні опинились під російською окупацією.

Ворожі танки так швидко опинилися в цих краях, що жителі тутешніх сіл навіть не встигли подумати, тікати їм чи залишатися вдома. Коли перші ракети полетіли в будинки, БТРи “паркувалися” у дворах, а військові зс рф почали обходити хати, вибору вже не було. Життя перетворилося на пекло. Ні світла, ні зв’язку. За кілька тижнів окупації тисячам людей загрожував ще й справжній голод – магазини не працювали.

Вісім ставків біля “Хутора на околиці”

Сукачі ще й досі оговтуються від пережитого. Про це не дають забути спалені, розбомблені дощенту хати, уламки військової техніки на узліссі та нашвидкуруч зведені блокпости.

Ми зупиняємо автівку на в’їзді в село, біля таблички з назвою “Сукачі”. Обираємо кращий ракурс для зйомки й одразу зауважуємо: літній чоловік на мопеді, побачивши нас, змінює свій курс – швидко їде в нашому напрямку. Суворе обличчя, грізний голос: “Хто такі, що тут робите? Навіщо знімаєте?” Кажемо, що, журналісти, приїхали розповісти про ваш рибгосп, як він людей від голоду рятував. Обличчя чоловіка змінюється – світлішає: “О, то, нужнеє дєло! Хлопці наші – отакі молодці! Я їм теж ходив помагати. І рибу мені також давали! Якби не вони, не знаю, що було б. Ті люди, що в селі, то хоч якісь городи мають, картоплю свою. А ті, що в Іванкові, то їм геть біда була з їжею”.

“Хутір на околиці” тут знають усі. Рибне господарство в Сукачах заснували ще в 60-х роках. У 90-х воно, як і багато інших підприємств в Україні, занепало. І лише в останні роки “рибжабу” почали відновлювати.

Вісім нагульних ставів, кожен із яких займає по сотні гектарів, дозволяє вирощувати рибу від малька до товарного вигляду: короп, білий амур, товстолобик, сом.

Рибу сукачівці продавали фактично по всій Україні. Найбільше – в столицю.

“Перший день – суцільний шок. Снаряди рвуться безперервно”

Цьому господарству “прилетіло” в перший же день окупації: росіяни обстріляли центральний офіс, знищили кілька господарських будівель, автомобіль.

“Перший день – це був суцільний шок: снаряди рвуться, обстріли безкінечні. Цього дня ми людей відпустили по домівках”, – згадує Дмитро Ганжа, в.о. директора рибгосподарства “Хутір на околиці”.

“Перші дні нас так бомбили, що люди боялися виходити із підвалів. Іванків став безлюдним містом, – розповідає Сергій Шинкарук, головний рибовод господарства. – Наробили вони нам біди страшної. У наших околицях тепер є такі села, де взагалі нічого не лишилося від будинків”.

Віктор Омельчук, бригадир-рибовод, як доказ наводить свої підрахунки: у сусідніх Ладижичах згоріло 15 хат, у Сукачах – близько 30. Російські солдати ходили з обшуками по будинках. Багато було випадків, коли людей розстрілювали.

“На нашу вулицю також заїхали, шукали за своїми списками атовців, поліцейських, пожежників. Навіть прізвища конкретних людей мали. Правда, інформація була в них застаріла.

До сусідки моєї заскочили, чоловік якої працював у міліції, і давай питати: де ваш чоловік? А він уже 14років як помер”, – розповідає Омельчук.

За рибу – не гроші

За кілька днів люди мусили виходити зі своїх обійсть. Почали приходити на роботу й працівники рибгосподарства.

Попри ризики, хлопці діставалися до ставків манівцями – там, де їх не могли побачити російські військові. Евакуювали техніку. А потім почали рятувати рибу, адже через відсутність електрики рівень води став критичний.

“Щодня дорогою на роботу ми витримували перевірки від росіян. Нас обшукувли, роздягали, – розповідає Віктор Омельчук. – На тілі шукали татуювання, сліди від бронежилетів, синці від автоматів. І лише тоді пускали на роботу”.

А вже за тиждень до рибного господарства почали приходити люди – просили дати риби, бо не мали що їсти.

“Звісно, ми не могли відмовити. Ми ж усі були в однакових умовах!” – каже Дмитро Ганжа.

“Уявіть собі, місто без продуктів, без електроенергії, без води. Магазини не працюють, а люди ж їсти хочуть! – зауважує Сергій Шинкарук. – Саме тому керівництво прийняло рішення роздавати людям рибу безкоштовно. Щоб вижив Іванків та навколишні села”.

Відтоді щодня до озер, де хлопці виловлювали рибу, шикувалася довжелезна черга людей.

“Приходили люди з Іванкова, з навколишніх сіл. Черга займала до пів кілометра. Перші дні стояли 200-300 осіб. А в останні дні й до тисячі доходило! І навіть у комендантську годину займали чергу, бо інших варіантів не було”, – розповідає Шинкарук.

За словами рибовода, за період окупації було роздано 75 тонн риби – товстолобик, короп, білий амур. Кожній людині давали по дві-три рибини.

“Усім вистачало! – згадує пан Сергій. – Були дійсно емоційні моменти. Старенькі бабусі за руки хапали, дякували і мало не плакали: “Щоб у вас рученьки не боліли…”

Люди приносили хто що мав, аби віддячити рибалкам. “Приносили борошно, олію. Казали, будемо ділитися!” – розповідає директор Ганжа.

“Бабусі плачуть, згадуючи рятівну рибку”

В Іванкові разом із сім’єю застав окупацію відомий актор і телеведучий Геннадій Попенко. Після звільнення навколишніх сіл він став активно займатися волонтерством, їздити з гуманітарною допомогою до людей, які найбільше постраждали від росіян. Геннадій каже: рятівна риба – це те, що найчастіше згадують місцеві мешканці.

“Запитуєш, буває, бабцю про окупацію, про життя. Що їли, як жили. А вона починає плакати, згадуючи “ту рибку, яку їй привозили волонтери”. Бо вона, “та рибка”, врятувала її, коли вже й сало закінчилося, і лишилася хіба що сама картопелька, – пояснює Попенко. – Бо великих запасів продуктів навіть у селах уже ніхто не робить. У магазинах усе є, все продається. Господарку велику багато людей теж не тримають. І часто в селі так траплялося: у кращому разі яйця є (бо є кури), а решти немає. І на самих яйцях довго не протримаєшся. Тож хлопці реально рятували величезну кількість людей. Вони йшли на роботу навіть із сіл за 30 кілометрів. Часто просто пішки, повз блокпости”.

Історію з порятунком людей (завдяки благородному рішенню колективу рибгоспу) актор називає “по-справжньому біблійною”.

“Для людей, що опинилися на цих окупованих територіях, рятівними стали хліб (бо працював місцевий хлібокомбінат) і риба від рибгосподарства. Лише ці два підприємства працювали в нас під час окупації”, – розповідає Геннадій.

Бабусю, яка з теплотою згадує рятівну рибу від доброчинців, ми випадково зустріли навіть у селі Пироговичі – аж за 11 кілометрів від Сукачів. “Звичайно, і я по неї їздила, чотири години в черзі відстояла. Але таку гарну рибу додому привезла!” – каже баба Надя.

Вона згадує окупацію із жахом: навпроти її двору стояли танки і так гатили, що хазяйка не могла вийти з погреба, щоб подоїти корову.

“Їсти не було чого, чесно кажу, – розповідає пані Надія. – Ми місяць жили за черствим чорним хлібом, який для худоби купили. По маленькій скибочці різали та їли. Ще корова нас рятувала, бо було молоко. А тут сказали, що рибу дають! То ми й поїхали – син мене відвіз. Людей дуже багато було в черзі. І на візках інвалідних, і геть старі люди. Рибу ту люди солили. Ми ж не знали, коли то все закінчиться”.

Не знали цього й працівники рибгосподарства. Однак до самої деокупації регіону годували людей безкоштовною рибою.

І односельці про це пам’ятають. “Часом заходиш у магазин, а хтось і скаже: “О, рибжаба! Добрий день! Ви нас врятували своєю рибою”, – ділиться Дмитро Ганжа.

Але особливо він пишається своїм колективом: “Хлопці щодня, виловлюючи рибу, ризикували своїм життям. І технікою приїжджали сюди, коли проходили повз російські колони. І перевірки мужньо зносили, щоб дістатися до роботи. І під вертольотами російськими тягнули сіті… Приємно працювати в дружньому колективі, який дбає про людей”.