Підполковник, заступник командира 20-ї бригади оперативного призначення «Любарт», що входить до першого корпусу НГУ «Азов», Андрій «Хорват» Дʼяченко розповів, у чому феномен та унікальність бригади «Любарт», чому світ – за крок від темних часів і як знайти «своїх» перед бурею.
Про це йдеться в інтрев'ю для видання «».
Після «строчки» казав: «Боже, упаси мати стосунок до армії»
Я служив строкову службу до початку АТО. І це максимально негативний досвід. Я застав українську армію у часи її найбільшої кризи. Це було десь за рік до початку до початку анексії Криму і так званої «русскай вєсни».
Достатньо сказати, що за 9 місяців строкової служби я відстріляв «аж» 6 набоїв. Застав там усі ті анекдотичні історії, коли солдати-строковики займаються тим, що складають сніг в кубики, збирають листя руками до приїзду якогось полковника чи генерал-майора, тобто відвертий маразм. І демобілізувався я з думкою «Боже, упаси хоч коли-небудь в житті мати стосунок до того, що називається армією».
Одним з моїх тодішніх командирів був чувак (офіцером назвати я його не можу), який прямим текстом перед шерегою нас, солдат-строковиків, казав, що ненавидить Україну. Демонстративно російськомовний виходець з Криму, він прямим текстом говорив, що терпіти не може «западенскіх сєлюхов».
Коли через рік почалося АТО, я прийняв рішення, що піду захищати батьківщину, але не в ту армію, яку я тоді побачив, вирішив, що піду краще воювати з добровольцями. З людьми, які не знають, не вміють, хоча тоді ще українська армія теж нічого не вміла, але які були принаймні морально готові.
Саме тому в 2014 році я пішов не в регулярну армію, а у добровольче формування – новостворений і маловідомий тоді ще батальйон «Азов».
Служив я до 2016 року. АТО тоді вже перейшло у таку малоінтенсивну фазу, активних боїв не відбувалося, а я не планував будувати військову кар’єру, тому демобілізувався. Ну, а вдруге в армію я потрапив уже в перші дні повномасштабки.
Тоді була масова параноя по всій країні. Всі шукали якісь мітки, всі виловлювали якихось диверсантів.
На Волині у ті дні було сильне побоювання, що буде наступ з боку лукашенківської білорусі. До речі, ці побоювання небезпідставні. Ряд регулярних російських військ дійсно перекинули і розгорнули біля міст Брест, Кобрин… І вони мали би вступити на територію України, якщо б упала столиця.
Та оскільки Сили оборони України відстояли столицю, ці війська в середині березня почали знімати з тих напрямків і перекидати на столицю. Лукашенко вступити у війну не наважився (і з його боку зробив дуже розумно, так як впевнений, що інакше б його режим впав) і на Волинь окупанти не зайшли.
З перших днів війни по всій країні ветеранами «Азову» в ряді регіонів почали створюватися підрозділи. Сам полк «Азов» тоді воював у Маріуполі, але азовці, які в різний час демобілізувалися і в перший день війни повернулися в «тему», почали створювати свої підрозділи.
Так виник знаменитий харківський підрозділ «Кракен», створений ветеранами «Азову», у Києві «ССО Азов Київ», який зараз всі знають як Третю штурмову, подібні підрозділи створювалися в Дніпрі, в Чернівцях та інших містах.
І ось, на Волині ми, ветерани «Азову», і люди з нашого кола спілкування створили підрозділ, який зараз знають як «Любарт».
Перші 2 місяці ми існували як ДФТГ, ніхто тоді не думав про якісь зарплати, жили хлопці за свої заощадження, купували форму, снарягу, бронежилети теж. Все, що тоді хвилювало, де дістати зброю.
Тоді єдиним легальним способом дістати зброю було – створити добровольче формування. Коли окупантів відбили від Києва, стало зрозуміло, що ніхто на Волинь нападати не буде і ми вирішили інтегровуватись в армію.
Доброволець зразка 2025 року – який він
Я б сказав, що добровольців-2025 можна поділити на дві категорії:
1. В основному молоді хлопці-ідеалісти, дівчата також, багато кому з них на початку повномасштабки було по 16-17 років. Зараз вони стали повнолітніми, приходять до нас. Добре знайомий мені типаж людей, бо в 2014 році я сам був таким.
2. Інша група добровольців це, як правило, більш дорослі хлопці, які розуміють, що їх рано чи пізно однаково мобілізують. І тому, маючи інтелект, замість того, щоб бігати перебіжками від дерева до будинку, шарахаючись кожної тіні, вони приймають психологічно зріле рішення, закривають свої життєво важливі справи і приходять в підрозділ, де в них буде справді якісне навчання і досвідчені компетентні командири.
Чи є у «Любарті» мобілізовані
Ми маємо право приїжджати у деякі ТЦК і відбирати частину мобілізованих хлопців і чоловіків. З багатьох із них можна зробити хороших бійців. Їм треба пересилити їхній стрес, щоб вони усвідомили, що їх точно якісно навчать і дотримаються того, що їм обіцяли. Адже середьостатистичний мобілізований зазвичай дуже наляканий, для нього це щось невідоме.
І коли ти приїжджаєш, починаєш спілкуватися, вони бачать, що до них адекватне ставлення, і певні категорії тих, хто добровільно зголоситься, ми можемо забрати до себе.
До бойових дій мобілізованих ми ще не залучали. Але на полігонах багато з них показують результат кращий, ніж ми від них очікували.
Бригада – це армія в мініатюрі, це структура у декілька тисяч особового складу. Фактично, як невеликий райцентр. І для того, щоб управляти цим організмом, потрібен ряд управлінсько-організаційних функцій, штабних, обслуговуючих (різні ремроти і т.д.). З мобілізованих хлопців можна обирати різних спеціалістів, а можна відібрати тих, хто сам зголошується на бойові спеціальності. Хлопці бачать якісну підготовку в частині, деякі з них починають відчувати азарт і йдуть і в піхоту.
На світ насуваються дуже непевні часи
Глобально світ вступає в дивну фазу життя. На світ насуваються дуже специфічні часи і я не певен, що цих людей, які обрали для себе роками десь ховатися, оминуть негаразди, які підуть упродовж цих майбутніх років.
Фактично путін відкрив скриньку пандори. Він випустив цього джина і ніхто тепер не розуміє, що з ним робити. Як бачимо, ці конфлікти розгораються по всьому світу: не лише Ізраїль з Палестиною, а й між Тайландом та Камбоджею, у Судані та чимало інших.
У всьому світі відбувається глобальне протистояння між сильними країнами: між блоком автоританих держав (росія, Китай, Північна Корея) та блоком демократичних країн. Тому на світ насувається дуже непевні часи.
Хорват з котом, контуженим від удару КАБом, околиці м. Костянтинівка, вересень 2024
Я би рекомендував цим, хто ховається, подумати, чи готові вони отак ховатися 10-15 років чи, можливо, їм варто було би знайти свою зграю, разом з якою можна буде долати ці незгоди буремних років, які сунуть на планету.
Багато людей втікають на захід Європи і думають, що це якісь країни, де все буде добре. Насправді, це дуже самовпевнено так думати. Я не кажу про росію. У кожної з цих країн є свої системні кризи.
Наприклад, промоніторте новини з Великобританії за останніх 2-3 тижні. Там відбуваються протести на сотні тисяч людей проти міграції з колишніх колоній Британії. Мігранти створили у великих містах свої ком’юніті, які фактично непідконтрольні уряду Британії. Там діють норми шаріату і т.д. Цей конфліктний кейс теж наростає. На Балканах теж наростає конфлікт.
Загалом на планеті є приблизно 200 потенціно конфліктних точок: релігійних, етнічних, економічних, територіальних невирішених конфліктів, які можуть розгорітися.
Слабкість провокує агресора. Я думаю, що путін, який сидить десь у кремлі, дивиться на беззубу реакцію європейських еліт на те, що він з ними робить, і там напевно якийсь оргазм отримує.
Ці провокації наростатимуть доти, доки агресор не отримає адекватну відповідь. Ці всі заяви призводять тільки до того, що всі у Кремлі будуть хіхікати і вважати їх «тєрпілами».
Загроза з Білорусі
Немає ніякої загрози. Коли користувачі мережі читають про якісь проблеми в українській армії, потрібно розуміти, що рівно такі самі системні проблеми переживає і наш ворог. У росіян також проблеми з людьми, також проблеми зі снарядами і зброєю. Всього цього у них є більше (особливо людей), бо й країна більша, але це не означає, що ліміт цих одноразових контрактників невичерпний.
Останнім часом вони (росіяни, - ред.) почали піднімати питання, якщо до кінця року в росії нічого не вийде, то російській владі доведеться йти або на заморозку конфлікту, або на мобілізацію. Притік цих одноразових контрактників падає, число загиблих збільшується.
Зараз завершується літньо-осінню наступальну кампанію, під час якої вони ще значну кількість піхоти обнулять і далі виконувати задачі наявними силами у них достатніх ресурсів не буде.
Практично все їхнє боєздатне угрупування на 80% зосереджене на існуючому фронті. Узяти 50-60 тисяч людей і сконцентрувати їх для того, щоб безболісно відкрити фронт з боку білорусі, у них цих сил немає. Хіба що вони зроблять загальну мобілізацію. Тоді кілька місяців така сила може з’явитися.
Звичайно, у них там є групи спецназу, інструктори, частина вагнерів, які знаходяться на території білорусі і тісно співпрацюють з лукашенківською армією та їхніми спецслужбами. Але наша розвідка і наші спецслужби – не дурненькі і прекрасно все розуміють. Є певні підрозділи сил оборони, які готові реагувати у випадку, якщо б на північному кордоні виникли якісь проблеми. Наша розвідка після чотирьох років великої війни – це не наївні хлопчики. У нас дуже крута професійна розвідка, вони чітко розуміють, де гра, а де реально до чогось готуються.
Феномен «Любарта» – це люди
У нас була історія, де 19-річний хлопець у 2022 році сидів більше тижня в посадці, бо у нього була маніакальна ідея збити вертоліт «стінгером». Він не хотів виходити з цієї посадки.
Дуже багато прикладів такої самопожертви. Є багато хлопців, які поверталися з-за кордону, щоб воювати за країну. У нас є хлопці, яких батьки ще дітьми вивезли в США, вони повернулися, щоб воювати за землю своїх предків.
У нас є хлопець, який повернувся з Канади. Є двоє хлопців, які приїхали з Іспанії. При чому один з них вже навіть українською мовою слабо володів і у перші дні війни приїхав воювати.
Хлопці, які покидали прибуткові хороші бізнеси. Такі історії надихають.
Є круті приклади до мурашок, коли приходять воювати хлопці, яким тільки-но виповнилось 18 років. За душу зачіпають дівчата, які приходять на бойові спеціальності.
Відчувати приналежність до такого колективу, розуміти, що в цій країні є такі люди з неймовірними життєвими історіями – це надихає.
Як не здаватися
Люди дуже сильно втомлюються. Вся українська піхота в широкому розумінні – війська переднього краю – сапери, кулеметники, екіпажі FPV-дронів – усі вони нереально фізично, психологічно виснажені. Особливість добровольчих формувань в тому, що у 2022 році ці хлопці діяли на азарті, мотивації, патріотичних поривах, а зараз вони роблять цю роботу, бо розуміють, що її потрібно робити. Це специфічна історія, коли емоційний порив переростає у професіоналізм.
У нас багато хлопців-вихідців з різноманітних патріотичних та націоналістичних організацій і говоримо з ними, що так, важко нереально. Нині піхотинець виходить виконувати свою роботу і в разі чого його евакуюють з поля бою, будуть лікувати, протезувати, якщо потрібно. А як було нашим попередникам з часів УПА? Якщо він отримував поранення, його ніхто не віз у госпіталь, він не мав би адекватного лікування і піклування. Можливий максимум – десь у землянці отримати сепсис, інфекції і тому вони часто підривали себе, щоб не віддаватися ворогу та не страждати.
І вони не здавалися. І воювали десятки років. Маючи такий бекграунд боротьби, нелогічно було би здатися, бо тоді все, що здобував наш народ, зараз це все в України є – незалежна держава. Попри всі проблеми, які вона має, українці мають те, за що покоління предків боролися.
Війна йде не за умовний населений пункт
Добровольчим підрозділам не потрібно пояснювати необхідність того, що державу потрібно захищати понад усе. Можливо, це потрібно пояснювати у менш мотивованих підрозділах, які більше складаються з рядових обивателів. Війна йде не за умовну Катеринівку чи Новосілку в Донецькій області, війна іде на фундаментально екзистенційні речі.
Як зростає Любарт
Починаючи з підрозділу на два десятки хлопців, потім загону ССО – це умовно 180 людей, зросли до батальйону у кількості кількох сотень бійців. А зараз ми ще масштабуємося у бригаду. Це планомрний і поступовий ріст.
Є приклади структур, які дуже швидко масштабуються, наприклад «Правий сектор» у часи Майдану, і не витримують цього масштабування.
У цьому плані у нас більш еволюційний шлях розвитку. Він посприяв тому, у нас дуже багато командирів середньої і вищої ланки поступово зростали. Бригаду зараз очолюють люди, які керували невеликими напрямками весною 22го, ротні, замкомбати – це люди, які ще у 22му були звичайними бійцями, командири батальйонів – це ті, хто були командирами відділень, взводів. Таким чином вони розуміють сучасну війну. Бо цинічно, коли командир керує підлеглими бійцями, посилає їх на виконання задачі, не розуміючи, як виглядає лінія зіткнення в сучасній війні. У 2025 році вона виглядає зовсім не так, як вчили офіцерів за книжками і статутами, виданими за царя гороха. Тому усі наші командири – це практики війни, хлопці, які своїми ногами топтали посадки, а зараз зросли до керівних ланок.
Масштабування – це величезна кількість викликів. Це організаційні, логістичні питання, від «де усіх розмістити і навчити» (а у нас якісне навчання) до бюрократії. Ми їх усіх долаємо. Не скажу, що це просто. У 2025 році непросто розбудовувати бригаду, бо відчувається дефіцит притоку добровольців, відчувається втома волонтерів, які нам дуже допомагали у 2022-23 роках. Є люди, які нам допомагають і у 2025-му, дякуємо їм.
Явище, коли люди не хочуть воювати, властиве всім
Інколи лунає думка, що «була би нормальна країна, армія, то я би за неї воював». Це брехня. Поняття дезертирства, ухилянтства – це властиво всім часам і всім народам, всім арміям.
В американській армії у часи в’єтнамської війни кількість дезертирів була вища за кількість загиблих. Ізраїльська армія кожного року виносить вироки близько чотирьом тисячам дезертирів, відмовників.
Явища того, що люди не хочуть воювати – властиве усім, люди не хотіли воювати і в Першу, і в Другу світову, і в Третьому Рейху, і в радянській армії, причому масово. Історію, що діди бігли з гвинтівками «за родіну, за сталіна» – це міф совкового агітпрому. У них була жахлива мобілізація.
І в сучасній російській армії – величезна кількість відказників. Я спілкувався з полоненими, які казали, що у них дійсно є практика заградзагонів. Їхня армія іде вперед за рахунок того, що українська не може собі дозволити з гуманістичних причин, того, що ми армія демократичного суспільства. У них фізичне насильство і розстріли це абсолютно практична річ.
Американська армія в часи Другої світової з жителів великих міст приблизно половина ухилялися від військової служби. Вони втікали.
У часи в’єтнамської війни була така схема для ухилянтів: хто вчився за кордоном, той отримував відстрочку від служби в армії. Саме тоді відбувся різкий стрибок кількості американських студентів, які раптом захотіли навчатися у канадських вузах. У деяких вузах Канади кількість американців досягала 40%. І зрозуміло, що їхали туди дітки багатих батьків.
Навіть схеми ухилянтства були такі ж. В цьому плані Україні дуже важко, бо ми керуємося якимись демократичними процесами. росія здійснює поповнення своїх рядів тим, що купує душі цих їхніх провінціалів і нереальним насильством, яке немислиме для будь-якого європейця у 21 столітті. Вони це практикують і їхнє суспільство це сприймає. Тобто зовсім інша філософія цього суспільства.
Коментарів немає
Залишити коментар