Війна — те з чим довелося зіштовхнутися кожному українцю зараз. Вона принесла нам смерть, руїни і страх. Однак за таких умов особливо важливо спілкуватися і підтримувати військових, які щодня борються за наш мир і спокій.
Спілкування з ними допомагає краще зрозуміти, що відбувається на фронті. Це, своєю чергою, формує громадську думку та підтримує бойовий дух. Підтримка є ключем до перемоги та допомагає пережити важкі часи, незважаючи ні на що, продовжувати боротися за нашу незалежність.
Представтеся, будь ласка.
Мене звуть Тарас Кічий, позивний "Волинь". Історія того як я його отримав — коротка. Наша тилова база була в Дніпрі. По приїзді, мені сказали, щоб я обрав позивний. Фантазія одразу виключилася. Запитують: ”З якого міста? - а відповідаю, - Любомль, Волинська область”. Вирішили тоді вони, що буду просто "Волинь".
Ким мріяли стати? Де працювали чи вчилися?
До війни я був студентом. Навчався у Волинському національному університеті ім. Лесі Українки на спеціальності менеджмент та управління. А мріяв я стати бізнесменом, працювати на себе. Я вже тоді шукав варіанти, чим зайнятися, що вигідно. Планував з'їздити до Європи на заробітки, аби мати щось для стартового капіталу.
Скільки часу ви на фронті?
На службі я вже понад рік. Коли ти військовий, то на фронті непостійно, бо є ротації. Найдовше я був там три місяці.
Ви доброволець?
Так. Я прийшов в серпні минулого року. Насправді військкомат я пройшов ще 24-го лютого разом з другом, оскільки в мене немає строкової служби, тим паче мені було 20 років, то мені сказали чекати. Вони просто записали мій номер телефону, подивилися паспорт і обіцяли передзвонити.
Літом я прийшов вдруге, але сказали, що хіба можуть взяти чистити картоплю. Хоч потім військком сказав, щоб я почекав, бо воювати будуть всі, але це мене не зупинило і я почав шукати інші шляхи. Свій підрозділ я знайшов в телеграмі, зателефонував, ми говорили і я поїхав.
Яка мотивація зараз у таких молодих людей іти добровільно на фронт, іти на цей ризик тоді, коли можна жити спокійно і відносно благополучно в тилу?
Може хтось не вірить, але справжній дієвий патріотизм існує. Не фейковий, демагогічний, показушний, - а реальний, що змушує брати в руки зброю. Таких людей багато, тому наша держава й тримається, а народ взагалі виживає протягом століть.
Це перше. Другим напевно є розуміння того, що ми всі "в одній підводній лодці" і якщо ти можеш - то мусиш рятувати цей човен під назвою Україна.
Ну і третій мотив якби виходить із другого, адже область наша прикордонна. Загроза з Білорусії залишається, тому необхідно вміти володіти зброєю, мати військові навички аби ефективно захистити свій дім, рідних та близьких.
Такі відомі добробати як ваша Українська добровольча армія (УДА) Дмитра Яроша завжди притягували добровольців. Складається враження що в ЗСУ добровільно йдуть менше. В чому можливо люди бачать перевагу саме добробатів ?
Добробати - середовище однодумців і людей подібного психотипу. Там немає мобілізованих з усіх-усюд і часто не готових воювати. Добровольці об"єднані здебільшого ідеологією дієвого націоналізму (підкреслю ще раз - не етнічного нацизму). В декого живе також певна тяга до анархізму, але не в розумінні махновщини, а такої-собі козацької вольниці"
До речі правда, що там більшість добровольців зі Східної України?
У нас принаймі так, здебільшого із Дніпропетровщини та Кіровоградщини. Багато російськомовних націоналістів.
Чи відчуваються у ваших підрозділах якісь козацькі традиції, козацьких дух? Адже саме ті області, де ви знаходитеся, є традиційно козацькими.
Звичайно. УДА, як і Правий Сектор до того, початково формувалася з урахуванням козацьких традицій. Наприклад у нас в більшості командири відкриті до відвертого спілкування з солдатами і зобов"язані враховувати їхню думку, наскільки це можливо в умовах військової дисципліни.
Чи вистачає добровольцям професійних командирів?
Вони звичайно є. Але як і скрізь треба постійно вдосконалювати військову майстерність усім, аби їх ставало все більше, щоб вони виростали з рядових бійців.
Скажу відверто те що публічно рідко хто каже, але це серйозна проблема, коли командирами підрозділів стають офіцери з військових кафедр цивільних ВУЗів. Вони отримали колись звання отримавши просто вищу освіту і не маючи нічого спільного з армією і бойовою підготовкою.
Або ще командири підрозділів з офіцерським званнями й амбіціями, але без жодного бойового досвіду. Це все може призвести до різних бід на фронті.
Так ось у добробатах таких керівних призначень уникають, що також додатково притягує людей.
Чи проходили підготовку? Скільки це тривало?
Взагалі в нашому підрозділі підготовка триває постійно, якщо ти не зайнятий. З часом усе забувається, тому курс молодого бійця і тактичну медицину ми проходимо постійно.
А коли я тільки приїхав, то в нас ще була тилова база в Дніпрі, де проходив підготовку півтора місяця. Згодом нас відправили на основну базу в Дніпропетровській області.
Зараз ви на якому напрямку?
Зараз по-різному його називають. Мелітопольський напрямок, ну або дехто називає його Токмацький. А раніше ми були на маріупольському напрямку, це Донецька область, смт Велика Новосілка. Десь у вересні я в останній групі покинув той населений пункт.
Яким був перший бій, обстріл? Які емоції?
В перші дні я боявся виходів нашої “арти”. Виходить так, що недалеко від того місця, де ми жили стояла артилерія, тому виходи були голоснішими ніж приходи. Згодом я швидко, як наші кажуть” роздуплився” і почав відрізняти за звуком, коли потрібно ховатися в укриття. А як таких боїв у мене не було, бо війна артилерійська.
Більшість часу напрямок був спокійний. В нас був спостережний пункт, а далі стояли кацапи. Лише зимою вони пробували прорватися на Кураківську трасу, але їх дуже швидко вигнали, тоді знову все затихло. Згодом на початку літа почався контрнаступ, через удар штурмували села, наша рота штурмової підтримки допомагала, тобто працювали з великокаліберної зброї. Також тоді працював ще один добробат структури Яроша.
Що серед усіх цих подій було найскладнішим?
Найскладнішим є втрата побратимів, для мене найскладнішим, напевно, як і для більшості. Поранені є, яких я добре знаю та спілкуюся. А є військові, які “На Щиті” вже. Це важко…
Чи є якісь переживання, чи страхи, які постійно в голові?
Нерви псувати не потрібно, тому я навчився лишній раз не думати і не переживати. Але найбільше це все в мене проявляється в безсонні. Хоча в кожного по-різному проявляється. Хтось постійно курить, щоб збити стрес, хтось постійно, за нагоди, сидить в інтернеті і таким чином абстрагується.
А хтось буває бере відпустку і просто запиває чи навіть гірше, вживає наркотик. Особисто я хочу приїхати додому, лягти в ліжко і добряче виспатися, ну і з друзями зустрітися теж хочеться, потеревенити.
Чи є у вас вільний час на службі? Як його витрачаєте?
Насправді вільного часу чимало. На позиції ми ходимо позмінно. Для прикладу зайшли в певній годині, спостерігаємо, докладаємо ситуацію і йдемо. Умовно 2-3 дні вільного часу. Звичайно є робота, часом приїдуть, потрібно розвантажити боєкомплекти, заховати, почистити зброю, допомогти кухарю і тоді відпочиваємо. Хоча з відпочинком не завжди виходить. Буває що спокійно день-два, а іноді цілий тиждень, а потім починається…
Що хотів би сказати цивільним, які ніколи не були на фронті?
Допомагайте, волонтерте, але завжди будьте напоготові. Стежте за ситуацією в інтернеті. Вчіть для себе тактико-технічну характеристику зброї, а особливо медицину. Тактична медицина може згодитися в цивільному житті в будь-який момент.
До речі щодо цього в мене є історія мого побратима. Я не знаю усіх подробиць, але коли він був у відпустці, у своєму місті, то отримав ножове поранення в руку. Він мав з собою турнікет, перетягнув кінцівку і таким чином зупинив кров.
Тоді чи варто на вашу думку усім мати такі тактичні аптечки?
Так, варто. Я навіть своєму дідусю в машину аптечку подарував. Я подивився, що там в нього лежало, а там ще той жгут Есмарха, тобто колишній з гуми, пакет з бинтами, автомобільна аптечка, і подумав не діло.
Машина розбита керованою авіабомбою. Ніхто не постраждав. Усі вчасно вибігли і залягли почувши гул бомби
Анна Присяжна
Коментарів немає
Залишити коментар