Везтимемо допомогу щонайближче до лінії фронту, - Артур Мартіросян

З перших днів повномасштабного вторгнення росії відомий у Луцьку адвокат Артур Мартіросян створив разом з колегами добровольче формування «Дефендер».

Основне його завдання – охорона громадського правопорядку, допомога містянам у комендантську годину. Нині, крім патрулювання, члени формування регулярно їздять у звільнені від окупантів села та міста, щоб завезти гуманітарну допомогу, - пише "Сила правди".

Журналісти поспілкувалися з Артуром Мартіросяном про те, як працює «Дефендер». Далі – розповідь голови формування Артура Мартіросяна від першої особи. 

Чергування «Дефендер» у перші дні війни

Ідея заснувати таке формування виникла 25 лютого. Навкруги панував суцільний хаос, перша доба війни все-таки. Я пішов у військкомат, бо знав, що наші силові структури активно шукали людей, які мають право носити зброю. У мене була своя зброя, у багатьох моїх колег та знайомих – також. 

Поліція наполягала на тому, що їм потрібні люди на чергуванні: представник громадського формування з можливістю охорони правопорядку, перевіркою документів, зброєю. 

Так і вийшло, що ми об’єдналися в таке громадське формування «Дефендер». Почали процедуру заснування у березні 2022 року, повністю усе оформлювали аж 15 червня 2022 року, бо все-таки війна і паперова тяганина тривала досить довго.

Назва «Дефендер» виникла через те, що «кістяк» формування нашого – це адвокати, а «дефендер» перекладається з англійської як захисник, тому зупинилися на цій назві. Зараз же до формування входить 59 людей, більшість – це пенсіонери з досвідом роботи в правоохоронних органах, які отримали зброю у військкоматах. 

Принцип ДФТГ (добровольче формування територіальної громади, – ред.) такий, що туди входять люди, які не підпадають під мобілізацію, але такі формування – це не військова служба і призвати можуть усіх. Більше ми людей не набираємо, бо складно керувати більшим обсягом.

За час чергування у Луцьку ми, разом з поліцією, виявляли чимало водіїв напідпитку. Відкривалися кримінальні провадження, вилучалися наркотичні засоби. Хоча людей у місті майже не було: цілі багатоквартирні будинки пустували, а на стоянках – жодної машини. Місто було пусте і це також навантажувало патрулі, бо потрібно було попереджувати крадіжки і правоохоронці спрацювали дуже добре. Глобального мародерства не було, а з дрібними накраденими речами також далеко не зайдеш – місто було наповнене поліцейськими. 

Також згадується як в перші місяці навкруги була ця «шпигуноманія», коли усі шукали мітки, відволікали правоохоронців від роботи і хтось же їх малював… Мітки знаходили, фарбою замальовували, хоч усі розуміли, що це просто психологічний тиск і ніякий літак не буде наводитися на кляксу на асфальті. 

Досі формування активно працює на вулицях Луцька – це і патрулювання, і забезпечення правопорядку на масових заходах за проханням поліції, нічні чергування тощо. У комендантську годину від нас щоночі заступає патруль, як мінімум з двох людей. Коли у Луцьку був обстріл, відбувся перший «блекаут», не працювало нічого, то в цей період особовий склад і нашого формування залучався по максимуму до патрулювання – виставляли людей чи не біля кожного банкомату. 

Перші дні патрулювання згадуються, як суцільна паніка в місті, бо це був період штурмування Києва, безлад на блокпостах, викрадення поліцейських машин, ДРГ (диверсійно-розвідувальна групи, – ред.) у столиці, зброю роздавали усім охочим. Ніхто не розумів, що відбувається, що чекає далі і де – свій, а де – чужий. Стало спокійніше тоді, коли люди зрозуміли, що Україна здатна відбити наступ у Київській, Житомирський, Чернігівській і інших центральних областях.

«Дефендер» – волонтерство

Якось поступово до нашої діяльності приєдналося і волонтерство. Наше формування від початку війни передавало військовим все, що могли. Ми навіть від зброї відмовлялися, яка йшла сюди і передбачалася для нас, і віддавали її ще тоді у Київську область, а потім – на схід, бо тоді не вистачало ані автоматів, ані бронежилетів. Все, що мали – віддавали туди.

І так крок за кроком вийшла паралельна волонтерська діяльність. Ми налагодили логістику з-за кордону, їздимо, забираємо те, що збирають волонтери у Польщі, Німеччині. Там люди хочуть, щоб їхня допомога доходила максимально ближче до лінії фронту, але варто розуміти, що фурами на фронт ви нічого не завезете, навіть водіїв не знайдете. Тому, ми возимо бусами вже конкретно під потреби того, куди краще довезти і для кого – військових чи цивільних.

Ми мусили створити фонд «Дефендер життя», який акумулює допомогу, надсилає нам лист з проханням супроводити вантаж і тоді ми їдемо з допомогою. Створювали його, бо навіть допомога з-за кордону має приходити на якусь благодійну організацію, тому це така юридична процедура.

У «Дефендері» чимало людей, які пройшли військкомат, медогляд, не підпадають під мобілізацію і мають можливість виїхати за кордон за вантажем. Я, в тому числі, маю право виїзду за кордон і туди-сюди їжджу, але одні їздять, щоб втекти, а ми – щоб перевозити ці вантажі. 

Тому, зараз з виїздом є проблеми, бо системою «Шлях» наразі дуже сильно зловживають, є випадки, коли люди не повертаються назад, а страждають волонтери. Зараз проблема навіть привезти машину, бо ще й не кожен, кого можуть випустити, зможе бусом з лаветою поїхати. Тому, й ця робота має свої тонкощі. Ми возимо продукти харчування, медикаменти, медичну техніку, – усе, що дають.

На початку війни з-за кордону ми отримували допомогу для країни просто фурами, а зараз бачимо, що є у людей втома від війни. Вона відчувається волонтерами, бо потоки допомоги зменшилися. В Україні також зараз стало важче закривати збори на фронт. Але обов’язок кожного – допомагати перемагати. 

Чимало допомагають навіть мої клієнти, які знають про нашу діяльність. Сьогодні зателефонували з Господарського суду Волинської області і кажуть: знаємо, що ви їдете в Херсон, ми зібрали 10 тисяч гривень для вас. Я був дуже здивований, бо все таки працівники суду і адвокати ніби не дуже товаришують, але війна всіх гуртує, бо ж робимо одну корисну справу і усі ми громадяни країни, яка знаходиться у стані війни. 

Загалом же, в нас по країні є вже своє коло спілкування серед волонтерів, і коли хтось-кудись збирається до лінії фронту, часто обдзвонює і питає: ми їдемо до Бахмута, що у вас корисного є? І так усі хто-що можуть згрібають, вантажать, і чи не щотижня вантажі і для цивільних, і для військових кудись їдуть. 

Ми для себе вирішили, що будемо везти допомогу максимально близько до лінії фронту, бо все-таки у нас є зброя, відповідні засоби і фактично з літа ми були, мабуть, в усіх «гарячих точках». Дізналися, що десь росіян «відсунули» – треба їхати. Наша найголовніша потреба зараз – це пальне.

Поїздки в «гарячі точки»

Першим містом, куди ми поїхали, щоб завезти допомогу, був Ізюм. Він ще навіть був закритий для в’їзду, коли ми туди попрямували, бо ліва сторона міста була вже під українським контролем, далі йшла річка Сіверський Донець, а на правій стороні ще йшли бої. Ми віддавали допомогу, яку везли, буквально за два кілометра до лінії фронту. Ти приїжджаєш – всюди вибухи, навкруги фронт. Але й до цього звикаєш, адаптовуєшся. 

Нелегко було, коли ми зібралися завезти допомогу рятувальникам в Бахмут, але нас туди не пустили, бо там активно йшов наступ. Тоді підрозділи Державної служби України з надзвичайних ситуацій вивели в Часів Яр з-під Бахмута, і ми повезли всі медикаменти, допомогу туди, бо ліки там треба були вже і зараз. Це була дуже складна поїздка, їхали 3 кілометри дорогою, яка прострілювалася, попали під мінометний обстріл…

Складалося враження, що там Новий рік, але не дуже веселий: навколо усе без перестанку вибухає, ніби петарди; світиться, свистить, як салюти. Бо ворог знав, що десь там є дорога, якою рухаються вантажі, знав приблизне розташування пожежників, військових і просто хаотично стріляв. Там усі автівки, усі будівлі були посічені, на вулиці знаходитися було дуже небезпечно, бо дуже висока ймовірність, що уламок прилетить.

Як тільки ніч – виїжджає артилерія наша та їхня і починаються перестрілки і так дивишся лише: вжух —  прилетіло, бах — вилетіло. Так виглядає фронт зараз практично усюди. Навіть якщо взяти Харків, який нібито далеко вже від лінії фронту, але цієї ночі по ньому прилетіло 17 ракет (розмова відбулася 9 березня після масованого обстрілу, коли росія випустила по Україні 81 ракету, – ред.). 

Так само й з Херсоном – ніби не фронт, але постійні обстріли. Усі міста і села, які прилягають до фронту, страждають від обстрілів. Ми завтра (10 березня, – ред.) виїжджаємо у Херсон, веземо медичний вантаж для цивільних людей від ірландців, бо там просто потреба є у всьому: росіяни, коли відступали або знищували все, що бачили, або крали. Люди там дуже сильно натерпілися, хоча ми, коли приїхали туди у грудні 2022 року, здивувалися тому, що місто фактично не мало руйнувань, але росіяни досі його постійно обстрілюють. 

Після деокупації сіл та міст місцеві ще дуже довго потребують елементарних речей.

Коли ми приїхали в Лиман, почали роздавати допомогу, то в 150 метрах від нас снаряд прилетів буквально в будинок, але люди не розходились, вони чекали, доки ми роздамо їм їжу і навіть не реагували на обстріли. Там відбувалися страшні речі: будівлі розвалені, їжі нема, памперсів в дітей нема, світла не було по пів року, бо коли росіяни відступали, вони навіть дроти в трансформаторах вирізали. 

Але ми відчули колосальну різницю, коли за кілька місяців приїхали і побачили зроблені дороги, світло, відремонтовану переправу для фур через Сіверський Донець. Ми в Лиман приїхали через тиждень після його звільнення і там одразу відкрилося відділення «Нової пошти» – це буквально був пункт цивілізації, туди люди підходили купами, заряджали телефони, гуділи генератори… Держава старається швидко відновлювати і це впливає на місцеве населення, яке не всюди нам зустрічалось проукраїнським. 

Коли ми приїхали в Лиман, почали роздавати допомогу, то в 150 метрах від нас снаряд прилетів буквально в будинок, але люди не розходились, вони чекали, доки ми роздамо їм їжу і навіть не реагували на обстріли. Там відбувалися страшні речі: будівлі розвалені, їжі нема, памперсів в дітей нема, світла не було по пів року, бо коли росіяни відступали, вони навіть дроти в трансформаторах вирізали. 

Але ми відчули колосальну різницю, коли за кілька місяців приїхали і побачили зроблені дороги, світло, відремонтовану переправу для фур через Сіверський Донець. Ми в Лиман приїхали через тиждень після його звільнення і там одразу відкрилося відділення «Нової пошти» – це буквально був пункт цивілізації, туди люди підходили купами, заряджали телефони, гуділи генератори… Держава старається швидко відновлювати і це впливає на місцеве населення, яке не всюди нам зустрічалось проукраїнським. 

Зараз ми більше не беремо людей у наше формування, бо, якщо відверто, то чимало приходять і сподіваються, що відкосять від армії, або ж будуть отримувати якусь заробітну плату. Але так не виходить: тут від армії не відкосиш і кошти не платять також. Залишилися виключно ті, хто з перших днів з нами: адвокати, юристи… Знаємо, що точно будемо працювати до кінця війни, а вже після перемоги – будемо думати, що робити з нашим формуванням та фондом.