Акторка Луцького театру «Гармидер», юристка та бігунка Ольга Валянік нині стала керівницею волонтерського штабу «Ангар», який забезпечує українських військових дронами, автівками та іншим необхідними.
А ще вона координаторка «Центру готовності цивільних», що вчить лучан наданню домедичної допомоги. Ольга Валянік розповіла , як саме її життя змінилось після 24 лютого 2022 року та за що вона особисто отримала нагороду від Валерія Залужного.
Про волонтерство і створення «Ангару»
Я розуміла, що повномасштабне вторгнення буде. Певна річ, конкретної дати я не знала. Мій чоловік — бойовий медик, за три тижні до 24 лютого проводив навчання в різних громадах на Волині.
Олексій щодня їздив у якесь нове місто, щоб проводити навчання з тактичної медицини. Це були і прикордонники, і ТрОвці, та й звичайні цивільні, які хотіли вміти надавати першу медичну допомогу. Відповідно, розуміння того, що саме на нас насувається, я мала.
Зранку 24 лютого, коли Олексій поїхав до військкомату, я опублікувала допис у соціальних мережах, закликаючи людей не бути байдужими: «Хто в Луцьку і хоче долучитись, то приходьте!» Команда «Ангару» сформувалась за один день.
Згодом люди в штабі змінювалися — хтось відпадав, хтось долучався. Але в перші дні нас було досить багато — у штабі працювало 60 людей. Крім того, були ті, хто займалися перевезенням гуманітарки через кордон або шукали в Польщі та Німеччині автівки для ЗСУ. А ще хтось віддалено, з інших областей, допомагав із пошуками різного стафу для військових. Були ті, хто знаходили благодійні фонди за кордоном, щоб ті, хто підтримують Україну, могли офіційно донатити.
Ближче до вечора 24 лютого я попросила, щоб мені відключили сповіщення банкінгу, щоб я не бачила постійних повідомлень про кошти, що заходять на рахунки. Було багато запитів від військових, постійні телефонні розмови, а оці сповіщення з банку просто не давали зосередитись. Я мала бути максимально включеною і сфокусованою, а гроші падали на рахунки, які я опублікувала в інтернеті, кожної секунди.
За весь час через нас пройшло понад 70 мільйонів гривень — це ті кошти, на які ми закупали необхідне для військових, а ще ж багато було подаровано чи десь отримано не за кошти, а за домовленістю.
Ми передали близько 100 автівок військовим. Скільки дронів та тактичної медицини, думаю, що навіть порахувати в мене не вийде, — дуже багато. А ще в нашому списку є навіть Punisher (легкий ударно-розвідувальний безпілотний комплекс — прим. DIVOCHE.MEDIA), крила до «Фурії» (український безпілотний авіаційний комплекс розвідки та корегування вогню артилерії — прим. DIVOCHE.MEDIA) і реанімобілі.
На початку ми мали ще гуманітарну лінію, де допомагали людям зі звільнених територій, або територіям, які розташовані ближче до бойових дій. Проте згодом зрозуміли, що так дуже розпорошуємо свої сили, і вирішили, що хочемо працювати лише на підтримку сил оборони.
Досить приємно і неочікувано було отримати нагороду від Оперативного командування «Захід», тобто від Залужного. Державна нагорода для мене — це такий момент, що ніби ти молодець, робиш все правильно, але давай роби більше! І якщо говорити про нагороди, то їх є досить багато. Прапори, шеврони і мільйон усіляких грамот та подяк. Це все від військових або від територіальних громад, яким ми надавали допомогу.
Власне, одна з тих грамот дуже врізалась мені у пам’ять. Цю подяку надіслали в кінці березня 2022-го з територіальної громади на Житомирщині. Її написано від руки на простому аркуші А4 з печаткою і підписом. Тобто ми розуміли, що у людей немає світла користуватися принтером, немає можливості замовити «подяку та грамоту», як це люблять робити. Але вони дійсно хотіли віддячити за підтримку. От цей папірець дійсно займає почесне місце в нашій «дякувальній виставці».
Мене досі вражає усвідомлення того, як миттєво зібралась потужна сила людей і утворився «Ангар». Зараз нас набагато менше, ми перейшли на інший формат роботи, постійно змінюємось. Відчуваємо динаміку і розуміємо, що і людям важко волонтерити нон-стоп. Той кістяк, який працює на волонтерському штабі «Ангар» зараз, поклав руку на серце і сказав: «Ми — до перемоги!»
Про вигорання і мрії
Звичайно, було багато моментів, коли здавалося, що все: «Я йду, не хочу, не можу, не буду» тощо. А ще досить важко було і є отримувати звістки про загибель своїх людей. В такі миті здається, що ти працюєш без упину, а врятувати їх не у твоїх силах. І нащо тоді ти все це робиш?! З іншого боку — як ти можеш їх врятувати, якщо перебуваєш у Луцьку і збираєш кошти на дрони? Та ніяк! Ще були моменти, коли ми не могли щось знайти чи було важко перевезти через кордон. І ти думаєш: «Боже, ну скільки можна? Ну це ж просто приціл! Та давайте вже перевеземо!» А це тягнулося і тягнулося місяцями…
Буває, накриває відчуття пригнічення, коли ти працюєш уже 14 місяців і бачиш, що донати зменшуються. Ти виходиш на головну вулицю свого міста і відчуваєш дисонанс (перші пів року повномасштабки я взагалі не виходила зі штабу в люди та не бачила, чим живе місто). І от коли першого разу я пройшлась головною вулицею, то в мене стояли сльози в очах. Я ж думала, що ми тут всі разом воюємо, збираємо, допомагаємо, а виявилось, це не зовсім так.
Є багато потужних людей, які працюють на спільну перемогу і роблять дуже багато. Чи це волонтерські ініціативи, чи це поодинокі волонтери, чи це психологи, які допомагають військовими та їхнім родинами. Чи це люди, які займаються пошуком загиблих, чи ті, які перевозять загиблих. Цих людей досить багато, і вони всі працюють. Та зараз уже починаю чути цю фразу — «Ми втомились від війни». Від чого ви втомились? Від того, що новини читаєте? Від сирен у Луцьку? Мене це вбиває!
Сил і додаткової мотивації мені надає чоловік. Не можу дозволити собі нічого не робити й опускати руки, коли мій коханий перебуває в зоні бойових дій. Певна річ, там не тільки він, а й сотні моїх друзів та знайомих. Не можу ж я їм сказати: «Почекайте, бо в мене сьогодні поганий стан, чи місяць зайшов не в ту планету, чи я втомилася від війни». Я не дозволяю собі такого говорити навіть подумки.
Коли ми переможемо, планую відкрити реабілітаційний центр для ветеранів та ветеранок. Це має бути десь на безлюдній території, куди можна приїхати зі своєю сім’єю і провести час за походами в гори або сплавами на байдарках. Гриби, риболовля, робота з бізнес-тренерами, щоб налаштувати свій бізнес. А ще робота з психологами, якщо вони будуть того потребувати.
Зрештою, неймовірно важливе будівництво певного ком’юніті, щоб військові, які повертаються сюди, могли соціалізуватись. Важлива робота з населенням, тому що цивільним хоч і здається, що вони розуміють військовослужбовців, проте це не так. Необхідне просвітництво, щоб не було як раніше, коли військовий заходить у маршрутку і показує посвідчення учасника бойових дій, а йому говорять: «Знаємо, як ви там воювали».
Про захоплення і театр
Пам’ятаю, що в дитинстві я була вельми самовпевненим дівчиськом. Мама запитувала: «Ким ти хочеш стати?» — я казала, що хочу бути директором. Мама перепитувала: «Директором чого?» — відповідала, що буду директором усього. В мене таке виховання — батьки з дитинства казали, що якщо я чогось сильно прагнутиму, то в мене все вийде. І я з тим живу своє життя — якщо чогось захочу, значить я це зроблю! Наприклад, так я потрапила до театру. Коли познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком, то він мені розказав (хоча сам не лучанин), що в Луцьку є театр «Гармидер». Скинув оголошення про кастинг у театрі, що можна прийти та спробувати свої сили. Я вирішила: «Так! Чому ні?» І п’ять років присвятила сцені. А за освітою я взагалі юристка.
Мені завжди було цікаво випробовувати себе в нових напрямах діяльності. Сьогодні хочу бігати, завтра — грати в театрі, а післязавтра ще якусь двіжуху організувати. І хоч можу швидко змінювати фокус своїх інтересів, вони все одно залишаються зі мною на все життя. Адже стають частиною мене.
Декілька тижнів тому в гурту «Фіолет» вийшов кліп на пісню «Поживемо-побачимо» про кохання на тлі війни. Ми з чоловіком зіграли у ньому головні ролі. Сергій Мартинюк (лідер гурту «Фіолет» — прим. DIVOCHE.MEDIA) шукав пару, яка буде не грати, а дійсно зможе поділитись тим, що проживає тут і зараз, тож він і обрав нас.
Із Сергієм знайомі ще з часів, коли я була керівником простору «ГаРмИдЕр ангар-stage». Коли в мого Олексія була відпустка, ми змогли реалізувати задумане і зняли той кліп. Чесно — мені сподобався цей досвід. Думаю, що колись я дійду і до ролей у кіно. Зараз, звичайно, не до того, але потім — обов’язково.
Коментарів немає
Залишити коментар