Серед тих, хто звільняє наші території на півдні, генерал-майор Андрій Ковальчук, який народився на Волині, Любешівщині.
Про це повідомила заступник міністра оборони Ганна Маляр:
«Перевага наших Збройних сил перед ворогом у мотивації та розумі нашого командування.
В нас на всіх фронтах потужні загартовані у боях командувачі.
Це вони спрямовують, планують, ведуть за собою.
Ось хто звільняє наші території на півдні:
- Олександр Тарнавський, бригадний генерал
- Андрій Ковальчук, генерал-майор
- Андрій Грицьков, бригадний генерал
- Михайло Драпатий, бригадний генерал
- Андрій Гнатов, бригадний генерал
Подивіться на їхні неймовірні обличчя. Це глиби внутрішньої сили, військового досвіду, незламності характеру та волі до перемоги».
У червні 2018 року генерал-майор Андрій Ковальчук отримав незвичайну відзнаку — меч королеви Великої Британії Єлизавети ІІ. Цю почесну холодну зброю традиційно, ще з 1996 року, отримують найкращі випускники Національного університету оборони України імені Черняховського.
«Це, напевно, як у спорті, коли ти стартував і потрібно бігти до фінішу... Я вчився заочно, приблизно 50 відсотків часу був на лінії вогню. Тобто я поєднував практику з теорією», — розповів Ковальчук після вручення нагороди на церемонії випуску з НУОУ.
Він здобув ступінь магістра державного управління та став одним із дев’яти слухачів, які завершили навчання в університеті і з дипломом з відзнакою, і з золотою медаллю.
Це був уже другий випуск Ковальчука з університету оборони (перший раз — 2004 року — коли заклад ще був академією).
На період між двома церемоніями припали дві миротворчі місії, командування 80-ю аеромобільною бригадою, бої на Донбасі, звільнення кількох міст і селищ, оборона Луганського аеропорту, два поранення, два ордени Богдана Хмельницького, «Золота Зірка» Героя України і присвоєння звання генерал-майора.
Андрій Трохимович — один із тих бойових генералів ЗС України, які відзначилися на війні як героїчні комбриги.
Командиром хотів бути ще у школі
— родом із Волині, села Щитинь Любешівського району. Народився 28 квітня 1974 року. Навчався у восьмирічній школі та у машинобудівному технікумі в Ковелі.
Тоді серед хлопчаків було модно мріяти про військову службу. Він — не виняток. Андрій проявляв лідерські якості та відчував, що може бути командиром в армії.
«Одного дня батько натякнув, що варто думати про здобуття вищої освіти. Я мав вибір, куди вступати: у цивільний чи військовий ВНЗ. Подумав: а чому б і ні? І вступив до столичного військового інституту», — розповідає Ковальчук.
Це був 1993 рік, Київський інститут сухопутних військ. Але Ковальчук провчився там рік і зрозумів: інженерні війська — не його профіль. Тож вирішив перевестися в Харків — у гвардійське вище танкове командне училище, яке випускало «чистих командирів». Закінчив його 1997 року з відзнакою.
Далі — до війни — був шлях від командира взводу у 51-й механізованій дивізії (через посади начштабу танкового батальйону, командира механізованого батальйону, начальника штабу аеромобільного полку) до командира окремої аеромобільної бригади.
На цьому шляху, у 2004 році, Андрій Ковальчук уперше закінчив також Національну академію оборони України — за спеціальністю «бойове застосування та управління діями підрозділів (частин, з’єднань) Сухопутних військ». Здобув кваліфікацію офіцера військового управління оперативно-тактичного рівня.
Після НАОУ 31-річний майор Ковальчук почав свою першу миротворчу місію.
«Косово й Африка навчили посміхатися людям»
«Чимало військовослужбовців хотіли поїхати у миротворчу місію у складі натовських військ (основа — американська армія) у Косово. Я особливо не старався... Але мені запропонували поїхати в Косово на посаду заступника командира контингенту. Ця посада дозволяла керувати бойовими підрозділами, а не підрозділами забезпечення. Теоретичних знань за спиною було вдосталь, тож я погодився», — розповідає Андрій Трохимович.
У Косові він служив у 2005–2006 роках.
Український контингент дислокувався у населеному пункті Брезовіца. Працювали «блакитні шоломи» із ЗСУ в умовах, наближених до бойових.
Хоча власне бойові дії тоді не велися, ризик для особового складу був, констатує Ковальчук. Виникали ситуації, які вимагали «серйозних рішень» щодо власної безпеки, безпеки контингенту, щодо моніторингу безпеки у своїй зоні відповідальності.
Здобутий в екс-Югославії досвід, визнає генерал, знадобився надалі під час служби у Збройних силах та вже в АТО.
«Я використовую у своїй службі спосіб поведінки військовослужбовця з питань безпеки, ставлення до мирного населення. Там задіюються і вимоги Червоного Хреста, і норми міжнародного гуманітарного права», — каже Андрій Трохимович.
За його словами, в населених пунктах військові підрозділи мають максимально постаратися, щоб не нашкодити, навіть під час ведення бойових дій.
Генерал посміхається сам і радить своїм солдатам: «посміхайтеся людям».
Ще в одному з інтерв’ю 2015 року Ковальчук розповідав: «Це такі тонкі аспекти. Їх дають в миротворчих місіях: як зробити так, щоб місцевому мешканцю допомогти, а не так, щоб він стріляв тобі в спину... Ти озброєний, сильний по відношенню до того, хто не має зброї — тому ти маєш посміхатися, дивитися з любов’ю на нього».
Після Косова в нього була ще одна миротворча місія — під егідою ООН, у Африці. 2011 року Андрій Ковальчук служив на посаді начальника штабу вертолітного загону в Ліберії. Частину часу «відпрацював» у Кот-д’Івуарі, коли там відбувалися заворушення.
Російське вторгнення та перше бойове хрещення бригади
До російської збройної агресії полковник Андрій Ковальчук підійшов як начальник штабу 80 оабр. Згодом став комбригом.
Починала львівська бригада з прикриття кордону в Полтавській і Сумській областях, далі були Луганський аеропорт, звільнення Лимана, Миколаївки, Слов’янська, знищення колони бойовиків на дорозі від Суходольська, бої за Металіст, Новосвітлівку, Хрящувате.
Одних із перших втрат «вісімдесятка» зазнала під час звільнення містечка Миколаївка під Слов’янськом 3-4 липня. До Миколаївки підходили дві доби.
«Вже тоді ми відчули, що таке і танки, і артилерія, і „гради“. Тоді було перше серйозне бойове хрещення, яке прийняли військовослужбовці бригади. Але завдання виконали успішно. Працювали пліч-о-пліч із десантниками із 25-ї бригади», — розповідає Ковальчук.
У Слов’янськ, за його словами, зайшли майже без бою — була лише одна збройна сутичка на околицях міста.
«Тоді ми опинилися в такій ситуації: перед перехрестям виїжджають „Жигулі“, по нас відбувається обстріл, під вогнем опиняється і це авто — а в ньому священик. Содоль (Юрій Содоль — у 2014 році командиром 25-ї повітрянодесантної бригади, зараз — командувач Морської піхоти ВМС ЗСУ — „Н“) тоді кинувся рятувати священика, а я з кулеметом починаю вибивати те гніздо, з якого вівся вогонь у нашу сторону. Це й був той єдиний бій, який стався на шляху до Слов’янська», — пригадує Ковальчук.
Російську військову присутність під час бойових дій на Сході України Андрій Ковальчук «де-юре» вперше побачив всередині серпня 2014-го.
«У будь-якому випадку, до нас доходила розвідінформація. У так званих „сепаратистів“ не могло бути техніки та боєприпасів — ми розуміли, що йшло зовнішнє підживлення із Росії. І десь 12-13 серпня ми взяли в полон росіян: із відповідними військовими квитками, картами місцевості тощо. Ми розбили тоді їхню розвідгрупу — і зрозуміли, що маємо справу з регулярними російськими військами», — розповідає офіцер.
«Далі це стало системним явищем: щодня відчували на собі вплив регулярного війська РФ. І, власне, безпосередньо штурм Хрящуватого та Новосвітлівки здійснювали також російські війська», — додає генерал, маючи на увазі події серпня 2014-го.
Луганський аеропорт: 146 днів оборони
Прорив оточення Луганського аеропорту Ковальчук називає найвдалішою військовою операцією. А також утримання цього стратегічного об’єкту протягом 146 днів.
«Наші підрозділи на той час були заблоковані там — без води, їжі. Продовольство та боєприпаси їм постачали з повітря. Стояло завдання: прорвати оборону противника та зайти на летовище, розширити кільце й оточити Луганськ», — пригадує тодішній начштабу «вісімдесятки».
...О першій годині ночі 8 квітня 2014 року десантники отримали наказ — взяти під охорону летовище. Ротна тактична група здійснила 400-кілометровий марш та о 13-й годині того ж дня зайшла в аеропорт. Сепаратисти, які захопили запасний диспетчерський пункт, утекли.
«Перше наше завдання було — взяти летовище під охорону. Цей процес передбачає низку заходів — пропускний режим тощо. Ніхто тоді ще не розумів, що потрібна буде оборона», — пояснює Андрій Трохимович, який тоді керував саме охороною ЛАПу.
Десантники заходили в міжнародний аеропорт «Луганськ», щоб оберігати його від бойовиків, ще тоді, коли летовище приймало та відправляло рейси. 11 червня аеропорт закрили. А ще через кілька днів відбулися сумнозвісні події: коли аеродром мав прийняти два військові борти Іл-76 та один Ан-26.
Перший Іл вдало приземлився. Другий, на борту якого були десантники, — збили із ПЗРК «Ігла» бойовики та російські найманці Вагнера. Це трапилося 14 червня. Загинули 40 десантників та дев’ять членів екіпажу.
В облозі у ЛАПі підрозділи 80-ї бригади стояли чотири місяці. Ковальчук керував обороною летовища з 13 липня до 31 серпня.
Запитую тодішнього комбрига: звідки брав практичні навички? чи просто застосовував теорію і те, що пишуть у підручниках про ведення бойових дій?
В умовах оборони Луганського аеропорту неможливо було працювати так, «як книжка пише», відповідає Ковальчук, та починає пояснювати простими словами: «Із кожним днем охорони аеропорту ситуація змінювалася. Треба було потроху переходити від охорони до оборони. Солдати почали рити окопи — спочатку для стрільби лежачи, потім окопи переростали у траншейки, окопи для техніки».
«Побудувати досконалу систему оборони, як „по книжці“, не було можливості. Бо, по-перше, у нас не було спеціалізованої техніки, скажімо, для риття окопів. По-друге, було недостатньо людей. По-третє, був постійний вогневий вплив противника: нас систематично обстрілювали із мінометів, „градів“, „смерчів“. Вони вже тоді розуміли, що головне — не дати нам серйозно окопатися та побудувати серйозну оборону. І робили все, аби нам перешкодити», — розповідає екс-комбриг.
Так, аби прорити одну траншею на 300 метрів, каже Ковальчук, знадобився би місяць, а периметр, який обороняли десантники, складав 13 кілометрів. Було обмаль часу, але кожну вільну хвилину віддавали на те, аби окопатися та закріпити позиції.
«Як зараз пам’ятаю: хлопці з 25-ї бригади знайшли на території аеропорту цивільний трактор, до якого була прикріплена велика лопата, завели його, виїздили та рили окопи. На помаранчевому тракторі! Був колосальний ризик для життя — там відкрита місцевість, яка прострілювалася! Але вони працювали», — пригадує командир.
Коли десантників почали накривати із «градів» та артилерії — ті зайняли приміщення аеропорту та його адмінбудівлі для оборонних дій.
Останній десантник вийшов із ЛАПу 31 серпня 2014 року.
Юрій Руденко,
командир 1-ї роти 1-го батальйону 80 одшбр, розповідав про той день:
— 31 серпня зранку дехто був на чергуванні, дехто спав, як я. Забігає Ковальчук, командує: «Танки в аеропорту!» Багато хто не зрозумів, що це була команда. Хтось сів, когось почало трясти, але небагато таких людей було...
Я не вірив спочатку, що їхні танки зайшли. Усвідомив уже тоді, коли мене викликав Ковальчук і сказав: «Ти займаєш позиції біля бліндажа. Охорона північної частини аеропорту». Іншій роті — іншу точку. Зрозуміло, питань не було, почали виходити з аеропорту.
Я підійшов до виходу з бункера — стоять мої хлопці, резервна група. Я спочатку хотів сам вибігти. Стріляли з танка. Артилерія обстрілювала. Стрілецька зброя, бо вже тоді був вогневий контакт. На відстані вже було видно ворожу піхоту...
Зрештою, все нормально зробив. Кожному визначив його позицію...
«Коли хлопці виходили — аеропорту фізично як такого не існувало. Якщо порівнювати Донецький та Луганський аеропорти після бойових дій, то Луганський був „складений“ від обстрілів по фундамент. Утримуватися там вже не було можливості», — свідчить Ковальчук.
«Поранення командира — це його ж недолік»
У бою він був поранений двічі — але не покинув позиції і підлеглих, не зліг.
«Можливо, хтось і пишається тим, що був поранений в бою, але для мене як для командира це недолік — коли я, командир, дав можливість противнику себе поранити. Як так, у мене за спиною сотні підлеглих військовослужбовців, а я дав себе поранити?» — заявляє офіцер-десантник.
«Але доля так склалася, що я таки був поранений, а згодом — ще й контужений», — розповідає генерал.
Це було 13 липня, коли «вісімдесятка» з боями пробивалася в ЛАП.
Сепари підбили на мосту БТР, на деякий час заблокувавши рух колони. Потім міна влучила в ЗІЛ із боєприпасами — загинули четверо десантників (потім у ЛАПі їхні тіла довелося тиждень тримати в холодильнику, бо не було можливості евакуювати). А після вибуху ЗІЛа прилетіла куля до Ковальчука — ввійшла зі спини біля шиї та вийшла через плече.
«...Тоді мені надали допомогу, прокапали, перебинтували. Того ж вечора генерал Муженко викликав по зв’язку, я доповідав обстановку на робочому місці», — буденно звітує Ковальчук про те, як залишився у строю.
З огляду на місце поранення, було незручно носити бронежилет.
«Тому із засобів захисту мав деякий час лише каску. Рухався перебіжками. Зараз думаю: ну й слава Богу, що так склалося, що нічого не пристало до мене тоді».
«Пам’ятаю, мене перебинтовували — і в той момент почався наліт „градів“. Не до кінця медики забинтували, ми бігли в укриття. Я біг — а за мною розвівався шлейф із бинта», — посміхається далі Ковальчук.
Хоча він відмовився від стаціонарного лікування, рана загоїлася, і фізичні кондиції повернулися в повній мірі.
«Станом на сьогодні дозволяю собі і підтягуватися, і підйом із переворотом разів десять зроблю, і скльопку», — стверджує 44-річний генерал-майор.
«Не хочу бути об’єктом підвищеної уваги»
Свій перший орден — Богдана Хмельницького ІІІ ступеня — Ковальчук отримав ще під час оборони ЛАПу, в липні 2014-го. Богдан ІІ ступеня прийшов у жовтні 2015-го.
На День Незалежності 2016 року, під час параду на Хрещатику, президент Порошенко вручив Андрію Трохимовичу «Золоту зірку» Героя України.
Мабуть, в усіх глядачів закарбувалося в пам’яті, як Ковальчук і ще один новий Герой — Валерій Чибінєєв — допомогли підійти до верховного головнокомандувача Ігорю Гордійчуку «Сумраку», коли той, після важкого поранення, отримував генеральські погони.
Сам Ковальчук став генерал-майором на День Захисника України 2016-го.
«Я не хочу бути об’єктом підвищеної уваги від того, що я маю зірку Героя України. Не хочу якихось пільг. Відчуваю трішки дискомфорт у таких випадках — і не хочу це відчувати. Ті заслуги, які були — це вже історія. А ми живемо не минулим, а майбутнім», — переконаний Ковальчук.
«Для мене це відповідальність. Перемога ще попереду, а до перемоги треба йти. Так, „Золота зірка“ в мене є, лежить, але працюю далі», — наголошує бойовий генерал.
Андрій Ковальчук зазначає, що звання Героя — не його особиста заслуга: «Я лиш носій тих заслуг, які зробили поруч зі мною і солдати, і ті, кого зараз вже, на жаль, немає в живих. Це також заслуга і тих, хто звільнився із лав ЗСУ та працює на цивільній ниві, і тих, хто продовжує служити».
«Я ЛИШЕ НОСІЙ НАГОРОДИ, БО ВИКОНУВАВ ЗАВДАННЯ РАЗОМ ЗІ СВОЇМ ПІДРОЗДІЛОМ. ТАК, Я ПРИЙМАВ РІШЕННЯ, АЛЕ Я ЗОБОВ’ЯЗАНИЙ БУВ ЦЕ РОБИТИ — БО СИТУАЦІЇ ВИМАГАЛИ ТОГО ВІД МЕНЕ. І НАВІТЬ НЕСТАНДАРТНІ РІШЕННЯ Я ПРИЙМАВ НЕ ДЛЯ ТОГО, АБИ ОТРИМАТИ ЗВАННЯ ГЕРОЯ УКРАЇНИ, А ДЛЯ ТОГО, АБИ ЗБЕРЕГТИ ЛЮДЕЙ ТА ВИКОНАТИ ЗАВДАННЯ».
За словами Ковальчука, звання генерала стало для нього несподіванкою. І не змінило ставлення до солдатів.
«Так, увага від оточення до генерала трохи інша. Але в житті все набагато простіше: треба поїсти із солдатом — пішов і поїв. Розділити нічліг — добре. Треба в окоп — пішли в окоп. Це вважається нормальним», — заявляє Андрій Ковальчук.
«Тривала війна змусила кожного офіцера вчитися»
Станом на грудень 2018-го Ковальчук виконує завдання в зоні ООС. Запитую, наскільки змінилося українське військо у виконанні бойових задач порівняно з 2014 роком, якими здобутками може похвалитися?
«Станом на рік 2018-й — це кероване, оснащене, підготовлене військо. У 2014 році мені доводилося показувати бійцям, як виконувати те чи інше завдання, хоча це не обов’язки комбрига. Я ці знання мав — бо брав участь у миротворчих місіях, а інші цього не знали. В умовах же сьогодення командири відділень можуть без втручання вищих командирів виконувати завдання — вони навчені. Армія виросла, чотирирічна війна змусила кожного офіцера вчитися самому та навчати свій підрозділ», — каже Ковальчук.
Головне знання під час навчання військовослужбовців, переконаний генерал — вміти зберегти життя в умовах війни. І такий підхід дає свої плоди.
«Зараз вже не треба докладати зусиль, аби змусити солдата вчитися. Виходячи на полігон, він розуміє, що все має зробити ідеально: для того, аби виконати бойове завдання та зберегти своє життя, відтак — і життя товариша. Мотивація в армії — це головне», — пояснює Андрій Трохимович.
«У 2014 році ми були „сліпі“ — розвідки як такої не було, не було безпілотників, іншого оснащення для ведення розвідувальних дій. Не було взаємодії і передачі інформації, не було засобів зв’язку та управління... Зараз же ми можемо сидіти в кабінеті та бачити передній край. Це важлива технічна складова — і ми її маємо», — стверджує Ковальчук.
На його думку, «якщо треба йти вперед — то військо піде вперед, але з мінімальними втратами, бо це зовсім не те військо, яке було в 2014-му», нагорошує генерал.
«Із голубим беретом попрощався без болю»
А одні з тих, хто наступатиме серед перших — це десантно-штурмові підрозділи.
«Підготовка десантника потребує втричі більше зусиль, ніж скажімо, військового, який тримає оборону. Бо це потрібне і певне мислення, і сила волі, і мужність — аби йти вперед, коли в тебе стріляють. Це і вміння використовувати місцевість, і хитрість... Ідеться про багато факторів, які мають бути закладені в тих військовослужбовців, які йдуть у наступ», — пояснює Ковальчук.
Він підкреслює: «Ми будемо наступати однозначно — це справа честі за всіх загиблих десантників; це справа честі для тих, хто зараз при погонах — першими поставити прапор і в Луганську, і в Донецьку, і в Криму».
Андрій Ковальчук, до слова, був одним із натхненників ребрендингу в ЗСУ, зокрема в Десантно-штурмових військах. Каже, що попрощався із блакитним беретом ВДВ «без болю», залишивши його на полиці історії.
«Я особисто не хочу бути в одній формі із тими негідниками, які наступають на мене та на моїх солдат. У нас досить серйозна та багата історія Десантно-штурмових військ, вона має право на життя, нею варто пишатися. Ми не відкидаємо ту історію, але треба жити сьогоденням та майбутнім», — зазначає начальник штабу — перший заступник командувача ДШВ.
«Якщо в сім’ї є двоє військових — це вже казарма, а не квартира»
Дружина Андрія Ковальчука — теж офіцер, служить у Десантно-штурмових військах. Півроку проходила службу в районі проведення ООС.
Познайомилися вони з Оленою... через офіцерський ремінь.
«Я просто проходив повз. А в Радянській армії була така традиція, що пряжка на ремені мала бути начищена до блиску. У мене вона не була начищена, і хоча я був старший за військовим званням — дівчина примудрилася зробити мені зауваження. Ото тепер і терпить все життя те «зауваження», — сміється Ковальчук.
За його словами, із дружиною-військовою — просто й легко: «Вона розуміє, де маю бути я, а я розумію — де має бути вона. Хоча в неї більше навантаження, адже вона і служить, і дітей виховує, на її плечах і кухня, і порядок в оселі. Їй важче, ніж мені...»
Військове подружжя виховує двох синів. Генерал не приховує, що хотів би, аби діти пішли його стопами — в армію.
«Кажуть, якщо в сім’ї є двоє військових — то це вже казарма, а не квартира. Десь так само і в мене. Старший син закінчив військову кафедру, зараз — лейтенант запасу, менший — ходить у школу, в 5-й клас, йому ще рано носити форму, але, думаю, він готовий продовжити традиції», — розповідає Андрій Ковальчук.
Який відпочинок влаштує собі Ковальчук після звільнення Донецька, Луганська, Криму?
— Хотілося б у Крим, на берег моря. До війни я часто відпочивав там.
Але, найперше, хотів би хоча б тиждень побути на батьківщині, на Волині, десь біля батьків, там, де народився. Посидіти біля річки. Послухати птахів. Походити по лісу. Позбирати гриби. Переосмислити все й викинути те, що треба викинути, із голови. І цей відпочинок буде — однозначно.
Коментарів немає
Залишити коментар