«Ми б і до ядерної війни пристосувалися»: переселенець зі Слов’янська готує волинську шаурму

 – А ви працюєте? Шаурму можна замовити?

– Ні, світла немає. Приходьте за пів години.

Селище Колки на Волині. Автостанція. Кіоск “Волинська шаурма” з синьо-жовтим прапором на даху зачинений через відключення електроенергії. Проте його власник смажить м’ясо на мангалі поруч. Аби хоча б цей інгрідієнт був готовий на момент повернення світла. 

Про це пише Перший.

«Людина – істота, яка до всього може пристосуватися. Мабуть, якби ядерна війна сталася (не хотілося б, звісно), ми обтрусилися б, подивилися, що вціліло, і знову почали працювати», – пояснює свою філософію 27-річний господар ятки.

Власнику символічного для Волині прізвища Андрію Зволинському важко сказати, звідки саме він. Народився в селищі Побузьке Кіровоградської області, потім із батьками переїхав у місто Щастя на Луганщині. Якийсь час працював у Києві, а за пів року до повномасштабного вторгнення росії разом із дружиною і маленькою донькою (зараз їй рік і сім місяців) переїхав у Слов’янськ, що на Донеччині. Затриматися там з очевидних причин не вдалося.

«Вже стріляли, а ми кухню шпаклювали»

Дружина Андрія Олена як сирота отримала квартиру у місті Слов’янськ у 2021-му році. 

«Тільки зробили ремонт такий, як хотіли – і війна почалася. Вже стріляли, а ми ще кухню дошпакльовували. Залишалося балкон облаштувати і вхідні двері замінити – не встигли», – розповідає чоловік.

Що зараз з омріяною квартирою, пара не знає. Багато друзів у Слов’янську не встигли завести, а місто часто обстрілюється.

«Перший місяць, коли було більш-менш спокійно, ми лишалися вдома. Хоча я відразу казав, що цю територію будуть захоплювати, дружина не хотіла їхати: тільки ж дали квартиру, життя почало налагоджуватися. 

Мама з татом теж не хотіли вирушати зі Щастя через будинок. Але чи вартує він життя? Я думаю, ні, яка б та квартира чи будинок не були. Головне – щоб всі живі і здорові».

Спочатку сім’я думала їхати до бабусі Андрія в Житомирську область. Але тоді на житомирській трасі йшла ворожа техніка, людей розстрілювали.

«Якби тільки дорослі, можна було спробувати. Але з дитиною бігати в лісі ховатися чи в підвалі сидіти не хотілося».

Пара вирішила їхати евакуаційним потягом до Львова. Добиралися 30 годин. Андрій – на самому верху, на місці для багажу і матраців. Решта – внизу, де на кожній полиці по шість людей. Через тісняву взяти з собою можна було лише найнеобхідніше: гроші та змінну білизну. Про комфорт не йшлося. Завдання просте – виїхати живими.

«Ми якимось дивом випереджали обстріли. Виїхали з Краматорська – б’ють по вокзалу. Проїхали ще якийсь населений пункт – там вдарили».

У Колки приїхали на запрошення знайомої, яка тут опинилася як переселенка ще у 2014 році. Подзвонила: «Приїжджайте до мене, тут безпечно».

Перші три місяці сім’я прожила у будиночку при місцевій церкві.

«А потім почали шукати щось інше, бо розуміли: допомога – це не назавжди. Як у тій приказці: гості добрі тільки, якщо не довше трьох днів. Знайшли хату, де нам дозволили пожити. За оренду не платимо, але, що треба, робимо: воду провели, туалет зробили, бойлер поставили».

«У перший місяць нічого не виходило – шаурма розвалювалась»

Андрій лише тиждень пробув без роботи, а далі взявся шукати варіанти. Подзвонив у центр зайнятості – там запропонували поблизу всього дві вакансії: одну – в Маневичах, іншу – ще далі. Від Колок – понад 30 кілометрів. Чоловік вирішив, що вартість щоденного проїзду туди і назад «з’їсть» весь заробіток.

Потім дізнався, що потрібна людина на місцеву цукеркову фабрику. Робота виявилася дуже непростою: за зміну доводилося перенести по дві тонни сировини.

«Попрацювали трохи, і з’явилися простої – сировину перестали регулярно возити. Затримки були по 14-20 днів, коли працівники просто вдома сиділи». 

Влітку Андрій побачив ятку, яку здають в оренду. Попри те, що ніколи не мав свого бізнесу, вирішив ризикнути.

«Коли в тебе нічого немає, то і втрачати нічого. Помучився трохи з тими ФОПами, КВЕДами, поїздив то в Луцьк, то в Маневичі, бо щось неправильно заповнив, і врешті почав».

Кіоск роками стояв без діла і був у поганому стані – все довелося переробляти. Чоловік вирішив готувати у ньому шаурму, бо це швидко, смачно і люди таке люблять. 

«Назвав її волинською, бо ми на Волині. Працювали б у Слов’янську – була б шаурма донецька чи слов’янська».

Раніше в Колках взагалі не було вуличної їжі, а через місяць після запуску шаурми відкрився конкурент – просто навпроти. 

«Переживав сильно, бо частина людей відразу туди пішла: треба ж спробувати, що там відкрилося. Але в результаті все стало на свої місця – клієнтів вистачає».

Якось Андрій рік випікав лаваш у тандирі в одному з київських супермаркетів. Досвід роботи з їжею мав, проте приготування шаурми виявилося не таким простим, як здавалося.

«Дивився на ютубі, як швидко її роблять турки, і думав: «А хіба я так не зможу?». Але переглянути відео – це одне, а відкрити свою точку – зовсім інше.

Я загортаю, а лаваш рветься: все розвалюється. Перший місяць взагалі нічого не виходило. Боявся неділі, бо тут базар і купа людей. Підходять по 20-30 і такі: «Мені дві», «Мені три, будь ласка», «Мені чотири великі». А я сам: і загорни, і решту дай», – пригадує Андрій.

Зізнається: було важко і незрозуміло, як далі, але кинути не хотілося. Бо «нащо тоді було починати?»

«Ми вже й так кинули все, що можна», – зітхає він.

«Волинська шаурма» – це лаваш, курятина, йогуртовий соус, капуста, морква, огідор і помідор. Рецептура змінювалася, залежно від вподобань місцевих, бо комусь було забагато капусти, а комусь – сухувата страва.

«Зараз є люди, які постійно в мене купують. Працівники зі Львова ставили вишку мобільного зв’язку, то один із них сказав: «Шаурма – вау».

Проте смак – це ще не все. Вулична їжа мусить бути швидкою.Тому Андрій натренувався робити одну шаурму до двох хвилин.

«Мені подобається працювати з їжею. Зробив смачно – людина пораділа, і ти разом з нею. Завод же – це конвеєр. Зміна за зміною. І ніхто не цінує твою працю. Мені ж треба якась віддача і сенс», – каже тепер власник кіоска.

26 лютого він саме планував їхати на заробітки в Швецію – працювати на заводі. Через війну не зміг цього зробити, але тепер не шкодує.

«В мене враження, ніби я все життя тут»

Останнім часом через перебої з електроенергією робота Андрія знову ускладнилася. Перші рази й зовсім була паніка: вимкнення світла повністю забирало можливість працювати. Тепер чоловік поступово налагоджує нові методи. Зокрема м’ясо придумав смажити на мангалі. Було й таке, що люди прийшли за шаурмою, не змогли її отримати, але натомість купили запечену курятину – дуже голодні були.

«Я поки не придумав, як підсмажити вже готову шаурму, бо сітка для мангалу її деформує. Але спробую сковорідку гриль – раптом вийде».

Чоловік працює в кіоску сам. З 09:00 до 17-20-ї години, залежно від кількості клієнтів. Проте, коли зникає електроенегія, доводиться зачинятися на кілька годин.

«Тільки до чогось звикнеш, як вже нові умови. Останні роки як не чума, то війна», – зітхає чоловік. 

Попри труднощі, їхати ще кудись не планує:

«А який сенс? Тут нам на хліб вистачає. Багато знайомих маємо. Я взагалі вже як місцевий. Постійно в русі: мені треба то те, то се знайти. Мені допомагають, і я допомагаю – так з’являються зв’язки. Часом таке враження, що я тут все життя.

Мені вже навіть казали, що прізвище символічне – Зволинський. Бабуся колись згадувала, ніби якісь корені на Волині є, але я точно не знаю. Просто так співпало».

Чоловік каже, йому немає різниці, де жити: в Києві чи Колках. Головне – працювати і тішитися тому, що є.

«В інших навіть житла немає. А нам пощастило – є дах над головою. З дитиною ще й не скучно. 

Ви так розпитуєте, ніби я якийсь супергерой. Але це далеко не так. Просто треба якось жити», – наголошує він.

Текст: Віта Сахнік

Фото: Людмила Герасимюк