«Мрію вижити і подорожувати», – військовий з Луцька Максим Денисенко

Лучанину Максиму Денисенку – 47 років. У цивільному житті він працював будівельником, здобув звання майстра спорту із жиму лежачи. У перший день повномасштабного вторгнення в Україну пішов до війська добровольцем. Разом з побратимами із тероборони охороняв українсько-білоруський кордон. Останні кілька місяців командир відділення виконував бойові завдання на Донецькому напрямку.

Після численних боїв головний сержант повернувся додому в десятиденну відпустку. Суспільне поспілкувалося з бійцем у Луцькому зоопарку, де працює його дружина Людмила Денисенко.

Ви зараз у відпустці. Як вам у Луцьку після зони бойових дій?

Атмосфера там депресивна. Тому що війна, тому що дощі, тому що болото по коліно. Дуже повільно, правда, але звикаєш до постійних цілодобових обстрілів.

Кілька днів тут, мені вже краще, але я розумію, що мені знову скоро треба буде переадаптовуватись під нову ситуацію. Ну, тобто ти постійно трошки в стресовій ситуації.

Мирне буття таке в людей тут. Мені здається, відсотків вісімдесят точно до війни ставляться поверхнево. Типу, це трохи не моя війна, десь далеко. Це дещо хвилює.

Понад два місяці ви були на Донецькому напрямку. Перед тим як туди їхати, чи було у вас достатньо навчання?

Приїздили інструктори з-за кордону. Були вишколи: медицина, тактика. Не вся теорія, яку нам давали, підходить там, де ми зараз перебуваємо. Ти постійно мусиш слухати, що вилітає, звідки вилітає. Тому що, припустімо, є різний вихід: вісімдесята міна, сто двадцята міна, танк як виходить, як «Град» виходить, касети… І, відповідно, мусиш реагувати на це все.

Коли ви несли службу тут, на Волині, біля кордону з Білоруссю, чи розуміли, що може настати такий час, що доведеться їхати в зону бойових дій? Були морально до цього готові?

Поверхнево тобі здається, що ти готовий, але ти ніколи не готовий. До війни і до обстрілів. До того всього не можна бути готовим. Треба це все пережити і пропустити через себе, переварити. Себе так налаштувати, що ти мусиш адаптуватися під це все. По-іншому не можна. Не можна в мирний час адаптуватися під війну. Ніяк. Змінюється все: від світосприйняття до банальних таких речей, типу, коли в тебе є в хаті світло, вода і всякі такі речі банальні, на які не звертаєш уваги.

Починаєш більше цінувати все, що маєш?

Так, звичайно. Ти настільки все відчуваєш… Я кажу, навіть прогулянка мені з собакою зранку – це просто такий кайф… Розумію, що, в принципі, на це не звертав увагу раніше.

Кожна людина відчуває страх. Хтось, може, його соромиться, а хтось сприймає. Як ви опанували свій страх?

Страх присутній постійно. Нема людей, які не бояться. Якщо вони кажуть, що не бояться, – вони брешуть. Може, в них такий психологічний захист від страху. Типу, це така адаптація в них теж психологічна до цього стану.

Страх – це як інстинкт самозбереження. Без нього ніяк. Є такі в нас, що важко їм боротися. Їх трошки вбік – дають їм більш відпочити наперед, щоб вони заспокоїлися, адаптувалися. Є в нас там, скажімо, і земельні роботи, які треба теж виконувати, але там спокійніше, трошки менше обстрілів.

Ви на службі які завдання виконуєте?

На службі я головний сержант взводу і командир відділення, відповідно, в одній посаді. Відповідальність велика. Це не малі діти, яким можна наказати щось там робити. До кожного треба знайти підхід. Це така психологічна робота, яку теж треба виконувати.

Ви вже більш як рік в певному колективі. Як цей колектив можна охарактеризувати?

У бойових обставинах більш схоже щось на братерство. Причому братерство у такій критичній ситуації має зовсім інший вигляд. Може, до того там не дуже сильно спілкувалися, може, сварилися, а тут – ти вже не сваришся і розумієш, що завтра він може тебе винести з поля бою.

Раніше у соцмережах іноді зустрічалися пости: «О, ти там сто тисяч заробив. І як?» Розкажіть про ваше ставлення до цього.

Хто хоче заробити – дуже багато вакансій на сто тисяч. Просто всіх чекаємо з відкритими обіймами. Але там такий заробіток, що ти прожив один день – і вже дякуєш Богу за те, що живий. Там гроші не мають тої ціни, що тут. Але… це вже другорядне таке.

Які уміння дуже важливі, щоб ефективно виконувати завдання і зберегти своє життя?

Вчіться працювати з лопатою. Це ваш найкращий друг. Тобто береш і закопуєшся якомога глибше. Цілодобові обстріли, артобстріли. Це може врятувати життя.

Що за цей час бойових дій було найскладнішим для вас?

Втрачаєш друзів. Це важко. Особливо важко їх виносити звідти. Важко і психологічно, і фізично, і… потім спілкування з їхніми рідними. Це теж дуже важко. Під це не можеш адаптуватися. До поранення якось можеш адаптуватися. Коли поранений, але живий – все нормально, вигребем. А от, якщо ти вже двохсотий... Змінити, на жаль, я це не можу. Ніхто не може. Треба це сприйняти. Якщо постійно цим будеш себе накручувати, то це теж неправильно.

Розкажіть трошки про вашу сім’ю.

Є чудова дружина, чудові два сини, їм 19 і 20 років, я ними дуже пишаюся. У мене прекрасна сім’я, і це також дуже підтримує отам… І мотивує, наснагу тобі якусь дає таку, щоб міг все витримати й пережити. І дружина вимагає, щоб я щодня дзвонив їй і відмічався, що все добре.

Розкажіть ще про спорт як частину вашого життя.

Спочатку я дев’ять років плавав у басейні, тренувався. Та зрозумів, що плавання – це не моє. Мені залізо більше подобається. І тоді з’явився новий спорт – паверліфтінг. Я майстер спорту із жиму лежачи.

Що змінилося у вашому світогляді за період повномасштабної війни?

Я зрозумів там, на війні, що тут треба використовувати кожен день по максимуму. Не лінуватися, щось робити. І в першу чергу – насолоджуватись тим життям, яке ми маємо. Треба цінувати дуже багато: сім’ю, вільний час, не вільний час, роботу.

Як я казав, ти цінуєш світло, яке в тебе є, ти цінуєш воду, яка тече з крана, а не яку ти мусиш назбирувати дощову і використовувати як технічну, її пити не можна. Використовуєш тільки бутильовану для пиття, для готування. Ти готуєш на вогнищі, готуєш, як виходить.

Про мрії трошки можете розказати? Чи є у вас вже якесь собі майбутнє, яке ви малюєте без війни, після перемоги?

Моя мрія – це подорожі. Хочу подорожувати і дивитися світ. Знайомитися з традиціями інших народів. Куштувати їхню кухню. Оце моя мрія така: вижити на війні і з сім’єю подорожувати. Нам казали теж психологи, мовляв, мрійте-мрійте-мрійте, ставте собі якісь такі цілі, і вони вам допоможуть потім вийти з того всього.