Сильні жінки Луцька: п'ять постатей за минулі 200 років

Краєзнавець Олександр Котис розповів кілька історій про жінок, пов’язаних з Луцьком, які зробили вклад у розвиток різних сфер міста, краю чи держави.

Про це пише ІА "Волинські новини".

"Я вибрав п'ять історій на власний смак. Це не є «лише п'ять історій», а також «п'ять найкращих історій». Підбір особистостей може бути й іншим", - зазначив автор.

Юзефа Поляновська

Юзефа Поляновська приїхала до Луцька на початку 1790-х років, маючи підтримку від друга родини, луцького офіціала Яна Підгороденського. Він виділив будинок, який належав луцькій католицькій адміністрації, і дав певні кошти на влаштування шпиталю.

25-річна Юзефа почала віддавати всю себе на благодійну справу. У Луцьку було багато людей, які потребували допомоги й притулку. В різних куточках і будівлях міста вона організовувала кімнати для них. У цьому її підтримували заможні мешканці та посадовці міста. На початку батьки Поляновської підтримували її з доходів із власного села під Луцьком. Вдавалося залучити енергійній благодійниці і безплатну допомогу приватних лікарів міста для допомоги хворим у її закладах.

З часом масштаби діяльності Поляновської збільшувалися. У 1794 році вона очолила давній притулок, якій діяв у кафедральних спорудах. Жінка зуміла організувати сиротинець «Ангеліка», де почала діяти школа для дівчат і де постійно покращували рівень викладання. «Ангеліка» була єдиною вищою школою для дівчат на Волині. З часом кількість підопічних Поляновської зростала, і в кафедральних спорудах їм стало затісно. Тому, коли помер граф Фрідріх Мошинський (внук короля Августа ІІ) і заповів значну суму грошей для освітньої і медичної діяльності Поляновської, вона придбала в Луцьку будинки під шпиталь для хворих, калік та окрему будівлю для хворих на венеричні захворювання. Щорічно там лікували 100-125 людей.

Юзефа Поляновська не мала медичної освіти, але вона змогла доглядати за хворими та організувати не лише кілька міських шпиталів, а й утримувати школу для дівчат. Без сумніву, вона була головною дійовою особою медичної сфери Луцька кінця XVIII століття – до смерті в 1829 році. Коли жінка померла, католицький єпископ Каспер Цецишовський запросив до Луцька орден шариток (сестри милосердя), щоб ті опікувалися закладами Поляновської. Її поховали на католицькому цвинтарі, де сьогодні Меморіал. Проте від могили не залишилося і сліду.

Антоніна Певна

Антоніна Певна народилася на Поділлі. У 1913 році почалася її кар’єра співачки. Вона працювала у складі Української республіканської капели в Києві. Згодом доля закинула до Ужгорода, де вона працювала в театрі з Миколою Садовським і де познайомилася з майбутнім чоловіком – Миколою Певним.

Через фінансові проблеми театр в Ужгороді припинив існування. Далі життя закидає Певних до Варшави. На той час брат Миколи Петро став працювати редактором українського часопису «Українська нива». Він же і загітував театралів переїхати до польської столиці. Микола став працівником редакції. Проте уже через рік «Українська нива» переїхала до Луцька. Тут часопис став працювати за підтримки Генрика Юзевського, якого 1928 року призначили на посаду Волинського воєводи. З перервою він працював на ній аж до квітня 1938-го і став центральною фігурою польсько-української співпраці на Волині. Ці ж ідеї пропагував часопис «Українська нива», де працював Микола Певний.

Луцьк став містом найбільшого розквіту таланту і Миколи, і його дружини Антоніни. Одразу після прибуття до Луцька Певні заснували тут Волинський український театр, що стало вагомою акцією не тільки в культурному житті міста, а й усієї Волині.

А все почалося з невеликого театрального гуртка, що його організував Певний. Перша вистава, а саме «Гетьман Дорошенко», відбулася у листопаді 1928 року на честь 10-річчя луцької «Просвіти». З часом закупили необхідне обладнання, і група перетворилася на повноцінний професійний театр. У Луцьку вистави відбувалися в клубі «Рідна хата». Він розташовувався на вулиці 3 травня неподалік центральної міської артерії Ягеллонської. Цей клуб був одним із центрів українського життя довоєнного Луцька. Також вистави відбувалися і в міському кінотеатрі.

Дуже багато Волинський український театр мандрував воєводством, оскільки вважався пересувним, а тому в місті міг давати вистави не більш як два місяці на рік. Хоча театр мав підтримку і від Юзевського, і від різних організацій та заробляв із продажу квитків, грошей бракувало, зарплати були малі. Та завдяки відданій праці Певних і акторів театр працював далі й мав можливість оновлювати декорації, купувати костюми.

Гастролі театру тривали чотири місяці, протягом яких актори ставили близько 100 вистав. У тридцятих роках акторський склад Волинського українського театру налічував приблизно 30 членів. Репертуар складався з понад 40 вистав за творами українських та закордонних авторів.

На одній зі збережених фото зафіксована родина Миколи та Антоніни Певних у Луцьку. Вони прогулюються біля міського парку з улюбленим песиком. Луцьку театральну «прогулянку» Певних обірвав 1939 рік. Після приходу радянської влади до міста Микола не хотів їхати з Луцька, бо думав, що його не чіпатимуть як відому людину культурного кола. Проте це була помилка. Бо саме за українську театральну діяльність влада трактувала його як ворога народу. У 1941 році чоловіка розстріляли в Києві. Дружину Антоніну Певну заслали на Сибір. Там вона прожила до 1982 року.

Ядвіга Юзефа Кулеша

Ядвіга Кулеша з’явилася на Волині в 1920 році вже у стані черниці Згромадження сестер бенедиктинок. Кулеша багато подорожувала і здійснювала служіння в різних куточках Європи. Спочатку вона проживала у Вільні, згодом деякий час в Римі, у Гродно, Львові.

У 1917 році вона отримала дозвіл від єпископа на заснування будинку для навчання дітей релігії в Білій Церкві. Цього ж року заснувала Згромадження сестер бенедиктинок-місіонерок, яке й продовжило діяльність на Волині. У 1920 році вона опинилася в Ковелі, тікаючи від більшовиків, які розгромили її починання в Білій Церкві. У Ковелі Ядвіга опікувалася дитячим будинком для сиріт.

А тим часом луцьке духовенство виношувало плани для будівництва дитячого притулку в місті. Найкраще для цього підійшла активна позиція вже Ядвіги Кулеші і її сестри-бенедиктинки. Сиротинець з назвою Teresinek (на честь святої Терези, покровительки Луцької дієцезії) відкрили на східній околиці тодішнього Луцька (нині вулиця Дубнівська) у 1926 році.

Відтоді дитячий притулок став чи не головним об’єктом благодійності в Луцьку аж до початку війни. Заможні лучани робили щедрі пожертві на сиротинець під час часто влаштовуваних благодійних заходів, «забав танечних», концертів, вечірок тощо. Сиротинець володів чотирма гектарами землі з фруктовим садом і городом. Заклад мав значний рівень автономності. Тут діяли своя пекарня, театральна зала, лазня, пральня, розвинена система освіти. До приміщення підвели електрику та телефонну лінію. Під час будівництва водогону на початку 1930-х років «Терезінек» першим отримав воду.

Ядвіга Юзефа Кулеша померла у 1931 році, її поховали на цвинтарі, де нині Меморіал.

Софія Славінська

Відома свого часу акторка Софія Славінська народилася у Львові. До 1907 року працювала в трупах Львівського міського та Львівського народного театрів. Там глядачам запам'яталася ролями у виставах за творами Олександра Фредра та Станіслава Виспянського. Її стали запрошувати на різні ролі й інші театри. Софія Славінська грала і в театрі Габріелі Запольської.

У 1904 році та поселилася у Львові і разом із другим чоловіком, малярем Станіславом Яновським, організувала театральну трупу, з якою мандрувала всією Галичиною. Славінська була у складі цього театру протягом кількох місяців. За цей час вона побувала у Перемишлі, Жешуві, Самборі, Дрогобичі, Коломиї, Золочеві.

Після 1908 року Софія Славінська значно розширила географію виступів. Через талант акторки і яскраву зовнішність їй стали довіряти важливі ролі в театрах інших великих міст. За наступні 10 років Славінська грала у Познані, Кракові, Вільні, Лодзі, Бидгощі, Ґданську, Варшаві, Любліні та знову в Львівському міському театрі.

У 1931 році Софія Славінська стала працювати у Волинському театрі імені Юліуша Словацького. Це був час відродження театру, адже він починався ще в 1925 із Луцького театру імені Словацького, але згодом був реорганізований. У Луцьку Славінська працювала до 1938 року. Насправді навіть не так у Луцьку, як загалом на Волині, адже театр багато давав вистав поза містом і часто мандрував волинськими містами та містечками.

Упродовж передвоєнного десятиріччя Славінська грала різні ролі й у варшавських театрах, вертаючись в Луцьк до публіки, яка тут її дуже любила.

Як це нерідко трапляється із талановитими акторами, у певний момент творчої кар'єри вони поєднують театр і кіно. У 1932 році Софія Славінська дебютувала в стрічці «Легіон вулиці». Та, здається, цим кіносцена й завершилася.

Після війни актриса переїхала до Польщі, де померла в 1963 році.

Олена Левчанівська

Луцьку є вулиця Сенаторки Левчанівської. Її називають першою жінкою у польському сенаті. А пам’ять головно за те, що вона була небайдужою до питань прав жінок у Польщі, а також української громади на Волині. Заслуга Левчанівської у тому, що вона порушувала питання перед широкою публікою, що актуалізовувало проблеми жінок, білорусів та українців у міжвоєнній Речі Посполитій. Через це могла мати проблеми з тогочасною владою, але реальної шкоди їй завдала вже влада радянська.

У 1922 році Левчанівська уже мала певний авторитет на Волині, тож вирішила балотуватися до сенату. І її вибрали. Олена Левчанівська стала першою жінкою у польському сенаті. Там вона увійшла до військової та комісії закордонних справ.

Часто їздила за кордон як делегат Української парламентської репрезентації. Біографи Левчанівської пишуть, що володіла жінка кількома мовами: французькою, італійською та німецькою (окрім польської, російської, української). За кордоном брала участь у засіданнях різних комітетів за права жінок. Відзначилася промовами за рівність прав. Виступала на конгресах у Подєбрадах в 1923 році, у Парижі та Женеві в 1925-му. Олена Левчанівська була членом Міжнародної жіночої ліги за мир та свободу. Була на зустрічі з президентом Чехословаччини Томашом Масариком. У музеї в її рідному селі зберігаються рукавички жінки, які вона одягла на ту зустріч.

Під час закордонних зустрічей вона не соромилася порушувати питання про скрутне становище жінок у Польщі, українських дітей, а також про долю української і білоруської громад. Крім того, присягу в сенаті виголосила українською мовою, що на той час для деяких кіл у Варшаві було неприйнятним. Її поведінка на міжнародному рівні та підняті питання про соціальний стан у Польщі, хоча й були гострими, але не призвели до якихось переслідувань.

Левчанівська була членом Українського парламентського клубу у Варшаві. За її підтримки створили Союз українок Волині.

Вона успішно допрацювала до закінчення каденції, а на наступний терміни вже не балотувалася. З Варшави жінка переїхала до Луцька, потім у рідне село. Найімовірніше, Левчанівська загинула від рук НКВД.