24-го життя кожного в цій країні змінилося. У кожного з нас почалася своя велика війна. І в ній - своя маленька роль.
Про його війну - в розмові з Богданом Пташником. Вона, до речі, починалася з Майдану, - пише .
Тут буде про Карлівку і донецьку лікарню. Про те, що думають поранені в голову. Про Житомир, Лютіж, Старий Биків, Харків. Про хлопців-кулеметників, які так уміють усе з любов'ю «забліндажити», як ніхто. Про харківську повію, яка попереджала про прильоти. Про пости у фейсбуці та «сцикунів командирів». Про честь мундира, будні піхоти і дідів хутір, який кличе... вбивати.
Війну він зазвичай називає «вОйнушкою». Уміє розповідати про неї так, наче переказує книжку про пригоди Картона де Віарта. Цього британського генерал-лейтенанта Пташник часто цитує.
Генерал воював у низці воєн, не мав ока, руки, був поранений куди тільки можна, сам собі ампутував пальці, вижив в авіакатастрофі, однією рукою зробив підкоп і втік з тюрми. Як дипломат вів перемовини у справі перемир'я між ЗУНР та поляками у збройному конфлікті 1918-1919 років. Мав маєток десь на Поліссі, знався з Радзивілами. У постах, які Богдан Пташник пише з фронту, періодично повторює фразу «відверто кажучи, я насолоджувався війною». Вона належить де Віарту.
Серед цих же постів іноді він не писав щось таке: «((((((((((((((((»... Це означає смерть когось із друзів.
...Ми зустрічаємося в одному з луцьких госпіталів у лютому 2023-го.
Для довідки.
- Волинянин. Депутат Камінь-Каширської районної ради. Активний у громадській та політичній діяльності. У минулому - доброволець батальйону «Донбас». Був поранений у 2014-му в бою під Карлівкою на Донеччині. Ворожий снайпер поцілив йому в голову. Інвалід війни І групи. У лютому 2022-го теж пішов воювати добровольцем, згодом став у ряди ЗСУ. Сержант. Більшість часу провів у бойових діях на Харківщині спочатку як стрілець, згодом як командир взводу, старший командир взводно-опорних позицій батальйону, потім - командир загальновійськового резерву однієї з бригад ТРО ЗСУ. У грудні за станом здоров'я повернувся на Волинь, де проходить лікування.
- Народився у селі Краснилівка на Камінь-Каширщині. Мама Ніна Пташник у 90-ті була головою сільської громади у Бузаках, де й досі живе. Батько Василь був туристом і вчителем географії, родом з Тернопільщини. Після філософського факультету Львівського нацуніверситету та з дипломом політолога взявся створювати медіа у своєму районі, трохи був у місцевій журналістиці. Потім - Майдан, АТО. Має двох синів.
...Намотуємо кілометри навколо шпиталю, час від часу минаючи когось у формі. Він погано чує на одне вухо, тому весь час просить стати з того боку, де краще. Обережно ступає на підвищеннях, бо одна нога досі не згинається, як мала б. Куля під Карлівкою прошила йому голову наскрізь.
Але коли запитуєш : як з цим усім не падати духом, він ніяковіє, потім сміється і каже: «Та мені нравиться жити!». І наголос у нього на «нравиться».
Говоримо надворі, навколо багато військових, на порозі лікарні сидить кіт.
Кожних надцять хвилин хтось із них виходить його годувати. Іноді хлопцям для цього доводиться відставляти милиці та присідати біля кота на одній нозі.
«ЗАРАЗ ЗГАДУЄШ, ЯК КУМЕДНУ ІСТОРІЮ»
… «2014-й. Карлівка на Донеччині. 23 травня. Після Покровська, тоді ще Красноармійська, ми ломанулися туди. Там такий міст, яким із Водяного та Пісків могла пройти бронетехніка. Штурмували сєпарський опорнік. Хотіли його відбити, бо там дамба була під контролем сєпарів, і не дати росіянам рухатися з того напрямку.
Нас було 22-є, а їх спочатку 60, потім ще 80 під’їхало на БТР. Ми ж натомість мали: автомати, дві снайперські гвинтівки, мисливські рушниці і одну «мєлкашку».
Чотири години тривав бій. Наших 5 чи 6 хлопців тоді загинуло, і мені прилетіло в голову.
Вивезли мене спершу в той Красноармійськ на блокпост, там якраз наша 51-ша бригада стояла. Там позрізали-познімали весь одяг і під виглядом потерпілого в ДТП - у донецьку клініку Калініна. Тоді ще можна було. Головне було довезти, а там - мусили прийняти.
Правдами-неправдами туди поклали як цивільного. Там проукраїнські тоді ще були медики. Одна медсестра - це дружина нашого хлопця, який загинув у тому бою. Хоча під реанімацією, пригадую, чергували чеченці.
Далі вже домовлялися і волонтери, і Семен Семенченко, щоб звідти мене перевели в Дніпро. Стабілізували, на другу добу мені кажуть, що переводять: на вертоліт - і в Дніпро».
* * *
… «Зараз згадуєш як кумедну історію… Хтось такий героїчний пост зробив про те, як я дуже такий хоробрий, щойно поранений, забинтована голова і все таке, дістаю патрони пацанам. Насправді я просто цигарки дістати не міг. Поклали в бус мене. Я ще не усвідомив, що й з ногою - халепа, але що поранений в голову, зрозумів. Подумав: треба курити, бо так судини звужуються.
Щось собі вирішив, що вмираю. Таке дивне відчуття: ніби перед Паскою вночі. Якась святковість чи що і думаєш: «Що там далі?».
Потім згадав «Двадцять років по тому» Дюма. Там такий момент був цікавий. Мушкетери поперлися в Англію рятувати короля. Доганяли військо, знайшли якогось чувака з розбитою головою. Перев’язали його. І потім д’Артаньян каже, що хотілося б того офіцера побачити, який так рубанув в голову. А йому кажуть: хороший удар, але повірте, якщо є рани в голову і не наповал - то за тиждень людина бігає знову».
* * *
… «У вересні я поїхав у Львів у реабілітаційний центр. Багато візочників та й взагалі різних людей із інвалідністю... Там я зрозумів: раз ти живий, то треба жити.
Потім поперся ще до наших на фронт. Ну, що: вони ходять, а я за ними дибаю. Кажу: «Хлопці, дайте дві гранати мені, а самі біжіть - я вас помаленьку дожену». Дали мені ті гранати, якщо що, то себе коцнув би. В мене така тема чогось з тими гранатами була. Зрештою, якось зрозумів, що я там насправді не потрібний, поїхав додому».
«ВОНИ ПОЧАЛИ СЕБЕ ВВАЖАТИ УНІКАЛЬНИМИ»
… «Депутатські справи не лишав. Дорогу он зробив в Камені. Правда, до себе до хати, але все одно. Там страшне було болото. Своїм піском зробив, домовився, задовбав усіх, а моя хата крайня на моїй вулиці, тому дорога є всім».
* * *
... «Усе тут за*бісь. Мене оті послання з фронту дуже бісять. Не розумію, звідки ця манія: кожен вояка, який приїхав додому чи в тил, чомусь вважає своїм обов'язком вчити життю тих, хто тут живе. З чого це взялося? Чому ти вирішив, що у тебе з'явилося таке право?
Тут реально набагато важче. У тебе там проблем нема: тобі скажуть, що робити, твоє діло - вижити.
Так, можна нити. В принципі у кожного свій характер. Але там ні за що не переживаєш, тим паче зараз є зарплати, ти надсилаєш сім'ї гроші і хоча б у цьому спокійний. А тут живуть часто ого як: проблем їм скільки зі світлом, з безробіттям, вони ще армії допомагають, хоронять рідних… Ти повертаєшся в нормальний соціум, де треба вдячність людям висловити, що вони тримаються.
Кидайте у мене камінням, але коли почалися ракетні обстріли, то я казав, що в тому є один позитив: кожен, хто в тилу, тепер може сказати вояці: «А чого ти ниєш? Усім важко, усім небезпечно».
Невже ти виконуєш меншу функцію в суспільстві, ніж той, хто на фронті? Ні. І кожен так. Але тут не кажуть: «Я пережив ракетний обстріл в Луцьку. От вам номер моєї картки, переведіть свою лють в донат, а я куплю собі генератор чи шо там». А дехто з вояків каже безпідставно».
* * *
… «Ми, вояки, не маємо права критикувати людей тут, які б вони не були: чи втомлені війною, чи не втомлені.
Як не крути, у нас переважно фейсбук формує хід думок. 90% того, що я там читаю, це контент, за який прибити хочеться. Он пише знайомий: «Шо, Київ? Втомились від війни? Розслабилися? Я тут приїхав на два дні, а ти мені дороги не можеш уступити машиною? Не бачиш, що воєнний їде?».
Це так штормить.
Одягнуть форму і ходять у магазин раз за разом… Усім же зрозуміло, чого вони туди ходять, правда? У них в самих немає поваги до форми. Але: вони почали себе вважати унікальними, бо суспільство це занадто толерує.
Я переконаний: суспільство має сформувати свій образ військового з набором обов'язкових рис. От наприклад: хоробрий, коректний в спілкуванні, підтягнутий, навчений, поводиш себе з гідністю, не нитік, стійкий, бережеш честь мундира і так далі. Тоді так: ти - гордість української армії. Не відповідаєш критеріям? Не гордість, значить».
«МЕНІ ПІСЛЯ ТОГО НОРМАЛЬНО»
… «Колись після В'єтнамської війни проводили статистику, так-от на війні реально воює 5-6%. Думаю, так і тепер. Особливо в піхоті. 5-6% - це ті, хто реально цілиться і хоче попасти. Більшість або просто не стріляють, або просто стріляють куди-небудь, аби тільки не вцілити».
* * *
… «Є люди, які йдуть добровільно, готові нищити ворога, але реально не можуть вбивати холоднокровно«.
Я ж - убивця в цьому випадку. Таких мало. У мене совість чиста, в ній немає ні снів, ні кошмарів, ні видінь. І такі, як я - це не обов'язково агресивні люди (так, як агресію розуміє більшість). Я бачу свій результат - мені після того нормально. Ніхто не стоїть перед очима».
* * *
... «Але. Але я розумію, що це - неприродньо. Так світом закладено, що рано чи пізно за це потрібно буде розплачуватися.
Дуже пощастить, якщо тебе вб'ють і швидко вмреш. Бо правило «хто взяв меч - від меча і загине» діє. Але якщо вирішив стати воїном, знай це.
Тому треба жити зараз. Кожну секунду».
«І ВИКИНУЛИ З ТОГО ХУТОРА ВДОВУ ФРОНТОВИКА»
… «З росіянами? Ну бо, бляха… З ними треба воювати. Прийшли совєти в 1939-му. Мої жили на хуторі, мали щось і землі, і ліс свій мали, і не знати шо мали. Заможні були люди.
Дід брав мене малим пасти корови. І жене постійно ті корови хтозна куди. А я потім зрозумів: це ж можна було десь ближче пасти, а його тягнуло далеко. Підемо туди, а він мені: «Ото наш ліс біля озера». У нас є таке озеро Святе, це - там. Їдемо часом повз, а він: «О, то наші поля були…».
І що? Прийшли совєти і при тому, що мій прадід воював, дійшов до Берліну, як віддячили? Викинули з того хутора над Турією біля Підріччя вдову фронтовика з малими дітьми. Хату забрали під клуб в Краснилівці. А з хліва - будуй хатину собі в селі. От і все. От тобі росіяни. Де росіяни, там немає доброго, так вже сталося.
* * *
Я знаю свій рід з 1649 року. Почав цим цікавитися відразу, як з'явився нормальний інтернет. До того слухав розповіді своїх рідних. Іван Пташник козак Оксентієвої сотні Полтавського полку, перший реєстр Хмельницького. А тоді, як шведи програли, вони чкурнули під Бережани. Батькова земля там, за 12 кілометрів від Бережан.
* * *
Моя мотивація проста: у мене є хата, у мене є коло близьких людей, я хочу, щоб там було добре. А щоб там все було добре, треба воювати подалі від неї.
Треба бути дибілом, щоб допустити войнушку біля своєї хати. А на Сході допустили. Зараз, звичайно, це все змито трохи, бо ракети долетять під яку хочеш хату. А в 2014-му було чітке розуміння: краще я - там.
Я пішов, бо я люблю воювати. Це якщо геть по простому».
«МЕНІ Є ЩЕ КУДИ РОСТИ, У МЕНЕ ВСЕ ЦІЛЕ»
… «Читаєш про де Віарта і думаєш: «Та це нереально!». Я прочитав спочатку про цей прикол, який я часто повторюю (про насолоджуватися війною), потім поліз у Віку подивитися. Знайшов книжку «Щасливий Одіссей», а її нема ніде українською, навіть російською нема. Тому мені її перекладав з англійської частинами один хлопець із нашого батальйону.
Уяви: навернутися з літака і вижити, ложкою викопати підкоп з тюрми, не мати ока, не мати однієї руки і воювати.
Мені ще є куди рости: у мене все ціле».
* * *
… «У нас неправильні ідеали. Навіть не так: неправильні установки.
От герої Крут. Герої - без сумніву. Але установка вмерти за ідею - не дуже добра. Правильна яка? Не вмирати за ідею, а перемагати. Що у нас битв мало було, де вигравали? Або виживали малим числом. Багато. Он у бандерівців скільки було, що наваляли гори росіян, а в самих ні подряпини. От таким треба гордитися, але ми про це нічого не знаємо.
Де в нас перемоги? Спочатку треба, щоб пи*ди получили, пів города розвалили, відступити, піти, поплакати, сказати «бідні хлопчики». Потім героїчно решту пів города розвалити, коли звільняти, ще накласти купу людей. І оце у нас в пам'яті лишається. Іловайськ і все інше. У нас в пам'яті - трагедії.
* * *
Це ж войнушка, а войнушка не завжди робиться зброєю. От Покровськ. Ще в 2014-му там були росіяни, а ми стояли поруч. Приперлися місцеві свободівці з Покровська. Кажуть: якби ви перекинули хоча б якого блокпоста, хоча б ту сесію зірвали…
Росіяни назначили там сесію. І все: сесія, мітинг… Ми пару ночей виїжджали туди. Зрештою: мітинга немає, бо немає організаторів. На сесії кворуму немає. А вони вже готові були: з фотоапаратами приїхали фоткати, як в єдиному пориві Покровськ хоче бути російським. Головиха побачила, що справа пахне кєросіном і каже: кворуму, мовляв, нема.
Сидимо в парку в цивільному, ждемо. Нам дзвонять: нема сесії. Як зараз пам'ятаю: всі перевдягнулися, у всіх нормальні штани, а в мене вузькі, гранату мусив в кульочку носити, а не в кишені. Сесію зірвали.
Далі 51-ша перекинула блокпост у напрямку Селідова - і місто дотепер наше. Нікого не вбили і добилися свого. Оце перемога. Оце треба в підручники».
«ХАРКІВ'ЯНИ... 227-й БАТАЛЬЙОН... ЦЕ - МИ»
… «У ніч на 24-те я спав. Дружина розбудила, каже, що війна почалася. Глянув: інтернет є, світло є, зв'язок є. Набрав другу Хорвату. Глянув новини і ліг спати. Вранці прокинувся, сів у машину і поїхав ближче до кордону. Бачу: двіжуха нормальна.
Стежив за телеграм-каналами, у мене багато знайомих сябрів. Їжаку було ясно, що війна почнеться. А коли вони відвели десантуру з бронетехнікою, я зрозумів: з Волинню - все, головне - відстояти столицю. Якби столиця посипалась, посипалась би вся Україна. Оце нас і врятувало.
Ну, треба на Київ. Сів у машину дружини. Вдягнувся в джинси і куртку легку. З пальним тут же ж - проблеми. В Рожищах у мене друзі ж, там Самооборона вже на той час розвернулася, як тільки можна. І збирають, і відправляють. Там мене Іра з Юрою Зенци заправили, дуже хороші люди.
У Рівному вже двоє людей з батальйону чекало, один із них приїхав з Австрії.
У Житомирі був обстріл, ми, до речі, тоді ночували в суді, в камері. Тероборона каже: хлопці, ясно, що ви хороші, але давайте на всякий випадок ми вас в камерах закриємо, а зранку випустимо. Якщо що, то постукаєте. Приїхали до адміністрації потім: все в мішках, всі налякані.
Подивилися фейсбук, знайшли, де наші, з батальйону. Поїхали на Київ. Підірвали тоді ж Стоянку, подалися ми на Білу Церкву. Дорогою солярка закінчилася - то нас фермери з відрами виходили заправляти. Я дивився на свою «кіа соренто» і думав, що буде з її автоматикою…
Тероборонівці стояли тоді в «Епіцентрах»: знайомих багато зі різних підрозділів, зброя є. А я все згадував, як у 2014-му з обрізом на війну приїхав…
Далі відправилися на Лютіж. Там вперше потрапив під «сушку». У метрах 5-8 від нас.
Поїхали потім в Київ, заїжджаємо - нацики пов’язали. Давай розбиратися, що за люди зі зброєю їдуть. Дали бланк від міністерства з проханням посприяти на блокпостах: ані дозволів на зброю, нічого. На ті папірці всі не дивилися, бо їх і підробити можна було».
* * *
… «Чернігівщина. Старий Биків. Треба було звідти витягнути одну сім'ю. В одного із офіцерів ГУРу там лишилися дружина з сином, а потім виявилося, що й теща.
Ми приїхали під те місце - нас тероборона затримує: хто ви і що ви. У Бикові тому вже «чехи» їздять, чеченці. А в нас на лобовусі пропуск такий жовто-синій, машина вся обклеєна квадратами скотчу…
Сидимо, хай з’ясовують, бо ну його. Точку скинули, а інтернету нема. Домовилися якось, щоб ті люди на окраїну вийшли. Городами. Їм вдалося. Забирали буквально під носом чи в чеченців, чи в рускіх, за хатою БТР фігачив, а ми тут - джипом. Під блокпостом чим тільки не махали, щоб не прийняли наші за чужих» .
* * *
… «Потім ще в Білогородці трохи. Але там вже так, сльози. Ще зо два тижня посиділи в Києві. Далі дивлюся, що там в Харкові.
А в Харкові, бачу, наші пацани з «Донбасу» собі цілий батальйон назбирали. Мало того, що наші, ще й друзі. Хтось вже начальник штабу, хтось - комбат, їду до них.
Тоді саме в Харкові на окружній «бодалися» ще. Отоді вже я почав служити офіційно і через військкомат. Там я став солдатом. Це той самий прославлений 227 харківський батальйон, якого вітав Зеленський, коли він першим вийшов на кордон з Росією. Пригадуєш він казав:«Харків'яни… 227 батальйон…»? Це - ми».
НИЖЧЕ ЗЕМЛІ
... «Підписав контракт. Дали автомат, бо того ж я здав. Бо вся ця войнушка завжди закінчується - і потім будуть проблеми. Приїжджаю на опорнік: добрі хлопці, багато своїх, зброї хватає, можна буцатися».
* * *
… «Поставили мене взводним. Всі - добровольці. Відвели нас з окружної на тиждень. Построєніє - і вони: «Ми за уставом воювати не збираємося». Пропоную домовитися. Устав - правильна справа, якщо без перекосів. Кажу, вмовляти не буду. Все просто: за косяк одного відповідає підрозділ. Один не прийшов на построєніє, всі інші ждуть на кулаках. А якщо ні - я буду задовбувати навчальними тривогами уночі. Бо без дисципліни ми не навоюєм багато, а дисципліна починається з таких дрібниць. І ще одне: колективна відповідальність за косяк когось одного вчить підтримки і взаємовиручки усього підрозділу. А в бою це дуже важливо.
Тільки раз після цього вони так стояли, і то я тоді вже був старшим командиром взводно-опорних позицій батальйону».
* * *
… «У мене є одне жорстке правило: всі місяці війни я ні разу не ночував на поверхні, і мої люди ні разу не ночували теж. В землю зарилися - і пофіг! Болять нирки - краще відправлю потім в лікарню, але нагорі не спати.
Я не ховався. Але здорові пацани лягали, а я якось вижив. Везунчик.
Тільки один раз сказали хлопці щось типу, що я боюсь чи що. У нас був один пост, самий блатний, постійно щось там було. За два-три кілометра треба було возити людей звідти і назад. Я приїхав, машину не глушу, підійшов до окопчика, мені там скраю потім табуретку поставили, тільки «бах» - я такий відразу: падати чи не падати.
І тут мені якось хтось зі «смєжніків» каже: «Ти що сциш?». А я йому: «Нє, братан, то ти добіжиш швидко, а я - не зможу».
І вже коли я командував, то чітко сказав: «Усе, що нижче землі - за*бісь, що вище - хрєново».
* * *
… «Вони - грамотні. І коли ми кричимо, що це - чмобіки, треба бути придурком, щоб так вважати. У нас теж можна знайти кого поставити перед камерами. Низові їхні командири, до речі, не гинуть. Скільки вагнерівців перемололи, а їхні взводні і ротні лишаються. А це - головне».
«ХОЧЕШ, РОЗКАЖУ ПРО ПРОСТИТУТКУ?»
… «У травні вже відкинули росіяни кілометрів на 30 від Харкова. Почали у місті з'являтися люди, собаки. Дуже швидко в Харкові все повідкривалося. Мені це так подобалося. Люди є! Таке відчуття стабільності - не передати.
Приходжу раз в Харкові в супермаркет цигарок взяти. Жінка одна розказує: візок треба інвалідний, а купити нема за що. Запитую, що сталося, а вона: в чоловіка цукровий діабет, з лікарні треба забирати. Я щось так став у ступорі. Звик, що в нас проблеми зі здоров'ям: то тому ногу відрівало, то тому - руку, того контузило. А тут так якось банально: цукровий діабет… Виходить, якось так по-житейськи чи що.
Приперся до своїх і кажу: є візок? Каже мені колега: «Є, але як я його спишу?». Я йому: «Ти крісло моє шкіряне бачив?». Візка завезли потім в той магазин. Та жінка не чекала, була розчулена і аж українською говорити стала.
Навряд чи це варто розказувати, але це якась та історія, яка мені зафіксувалася.
* * *
… «Раз пішла така жара, хочеш розкажу про проститутку?
Ще в Харкові людей було мало. Їду з ВОПа на ППД, Московським проспектом, його потім перейменували на Героїв Харкова. Кругом ні душі, бачу: стоїть голосує дівчинка. В джинсах і светрові чорному. З написом «Я люблю Україну».
Я - на гальма. Кажу: «Ти безсмєртна? Сідай, підкину хоч до метро, там хоч сховатися можна». Сідає, їдем, озвучує розцінки. Ага!!! Я ждав етой встрєчі цілий місяць!!!
А на Московському проспекті повії стояли ще з початку квітня. Небагато, штук 6-7. Страшні, правда. Але вони для мене маркером були. Їдеш - стоять в «робочий час», значить, все норм. А якщо немає жодної десь так на дистанції пару кілометрів - тапок в полік і рвати треба швидше. Гарантія, десь тут прилетить.
Ну, от я на неї і наїхав. Мовляв, кажи, хто попереджає, а то зараз завезу на ВОП, будеш тиждень на волонтерських засадах окопи копати. Вона одразу: їхні «куратори» телефонують і кажуть, коли зніматись з роботи до такої то години, якщо що. А тоді не так було, як зараз по Харкову. Зараз - ракети. А тоді - танчіки, ствольна арта працювала, мінометка. Таку інфу завчасно можна отримати тільки «з тієї сторони». «Ага. То ви і наші переміщення здаєте», - кажу. Клянеться, божиться, що вона - за Україну.
Уже десь ближче до центру заправка працювала вогівська. Заїжджаю, кажу їй: «Давай кави вип'ємо». Вона така: «Я за каву не дам». «А ні, - кажу, - не хочу». Словом, зайшли ми на ту заправку. Мені подвійне еспресо, моїй чарівній супутниці - що вона захоче. Заплатив: «Вкинеш один цукор, винесеш».
От чесно - вона така ... горда чи що, ту каву несла. Ну, теж людина, теж хоче нормального ставлення. Постояли, посміялися. Попросив, якщо знатиме про прильоти, щоб телефонувала.
А десь за тиждень їду з сторони Чугуєва - дзвонить. Мовляв, «нам оно позвонили, сказали на роботу не виходити». Ага. Я до танкістів під міст вскочив. Лялятапаля, кажу: посиджу в гостях трохи. Добре, що вскочив. Там такий відрізок був - наприлітало всього, що ледь об'їхав. Потім ще раз позвонила - то вже я собі бонус заробив. Прилетіло по Харкову. Вночі. На вотсап комбату: на основі інформації від цивільних, з точністю на 95 відсотків місце влучання - таке то. Потім - ах, які молодці.
Прикольна така та дівчинка. Вона мені багато скидала: відео прильотів, фото. Уже літом, коли люди вернулись, кажу їй: ти раптом що - звертайся, допоможу і я, чим можу.
Раз дзвонить: їх з подругою зняв воєнний, час вийшов, а тепер не випускає з бані. Беру кількох хлопців і їду в той Харків, розпетляли ситуацію. Хлопці потім: «Ти що їх кришуєш? От нащо?». І тут я сказав фразу, якою до цих пір горджуся: «Слово є слово. Раз обіцяв - треба тримати. Навіть перед проституткою».
«ПЕРЕДИВИЛИСЯ ЧАПАЄВА З ВАРЕНОЮ КАРТОПЛЕЮ»*
… «Більшість того, що є у фейсбуці, - це вояки пишуть для цивільних з розрахунком на те, що цивільні нічого не розуміють у цій справі.
Багато хто вважає себе розумнішим за командирів. Можливо. Ніхто ж не спорить. Тільки на плануваннях бувають командири. Не важливо, хто ти: ти не можеш знати все не тому, що ти дурак, а тому, що тобі цієї інформації не передають.
Копати? Копай».
* * *
… «У нас про війну ніхто правду не скаже. У нас всі страждальці. А воїни нікому не треба. Краще розказати, які всі хрєнові.
Більшість же не хочуть розвиватися, їх все влаштовує. Плюс - суспільство їм: ти нам будь таким, ти ходи брудний, ти пий, ти страждай, ти пиши, що командир оху*вший, ти плач і дзвони дружині... А люди тобі аплодують і героєм називають.
Ті, хто реально зайнятий, не жаліються. Як мої кулеметники. З якою любов'ю вони робили собі позиції, це треба було бачити! Вони так забліндажують - як для себе. Їм ніколи, вони працюють. Такі люди - цінні.
От і виходить, що ротний і вище, за словами страждальців - це майже завжди «сцикун, який покидає бійців». Я і рядовим побігав, і хлєбнув штабної роботи. Так що можу більш менш об'єктивно дивитися на штабних.
Це - пекельний труд. Там сліпають над картами і даними аеророзвідки. Там прораховують, оцінюють сили ворога і свої, постійно мудрують: де стати, як стати, як наступати, як відступати, де що розмістити тощо.
Така правда війни: солдати є і будуть, але войнушки виграє штаб. Спланувати, підготуватися, розрахувати. Так це лише бойової частини стосується. А є інші, поточні: вибивання БК, пального, медицина, навчання о/с, довідки, відпустки, облік, переоблік, дані, звірки і так далі. Не від одного чув: краще б в окопі сидів.
Натомість - у нас якесь знецінення цієї роботи.
Кажуть, що їх командири покидають. Та ніхто нікого не покидає. Я крутився страшно. На моїх взводно-опорних позиціях смуга відповідальності, на якій тривали бойові зіткнення, - шість кілометрів. Це треба проконтролювати, щоб у всіх було БК, харчі, медична допомога, щоб у разі чого була підтримка вогнева».
* * *
… «І оце: «Нас відправили без зброї на танки».
По-перше, раз відправили, повір, які б командири не були, ніхто не хоче поразок.
По-друге, суть цієї войнушки для піхоти в одному: заліз і сиди.
Так, під обстрілами. Окопуйся, бліндажуйся, мінуйся, відбивався, але - сиди. Важливий факт твоєї наявності там. Вони так само сидять. А перемагає та піхота, яка на півгодини протримається більше».
* * *
… «Є ще одне, про що ніхто не каже. І в нас через це в суспільстві військова люмпенізація. Є такі мемчики «командир не той хто каже «вперед», а той хто каже «за мною» . Ну, це ж середньовіччя, причому найтупіше. Люди передивилися Чапаєва з вареною картоплею на карті, де «камандір на бєлом канє» попереду кавалеристів.
Не дай Бог , щоб комбат чи комбриг йшли в поля попереду всіх . То смерть для підрозділу. І точно успіху не буде. Керувати боєм - це зовсім інше в сьогоднішніх умовах.
Нікому ж в голову не прийде хвора фантазія: зібрати всі наявні українські війська десь так під Слов'янськом, вишикувати їх в колону, попереду Залужний з прапором в лівій, і «пулімьотом» в правій і «уря» звільняти Бахмут, правда?
Сьогодні не війна героїв, а війна взаємодій підрозділів. І обов'язок командира в тому числі - цю взаємодію грамотно організувати і ефективно застосувати. Але в суспільстві чогось мислять чапаєвськими категоріями. Чапаєва застрелили, коли він без штанів через річку втікав, якщо хтось забув.
А от найкрутіший у військовій справі - Чінгісхан, який створив найбільшу в світі імперію, ще 100500 років тому під страхом смерті заборонив своїм тисячникам і темникам брати участь в безпосередніх бойових зіткненнях. Бо, повторю, вони мали керувати боєм, бачити повноту картини, і впливати на неї.
І вони, а не рядові бійці знали план бою і роль свого підрозділу в ньому, згідно із задумом Чінгісхана» .
ІНША ВІЙНА
… «У 2014-му році все таки була інша війна. Більше могли думати про інтереси цивільних чи інфраструктури. От я коли побачив, що в нас тут пів Ратного затопили на перспективу... Може, й правильно. Але знаєш, коли це тебе стосується, ти інакше думаєш, ніж коли ти сам те саме робиш на іншому напрямку.
От дивишся: будинок. Думаєш: якби цього будинку не було, мали б хороший обзор і простріл… Танкісти приїхали - склали будинок. Порожній, ясно. Але це чийсь будинок! Однак у 2014-му ми так гостро не стояли перед вибором втратити державу, а тепер - так.
Тоді як: заїхав за синьо-жовті прапори - все, спокійно і прекрасно. А зараз протяжність фронту - вся країна. Я не вірю у наступ на Волинь, його не буде в близькому майбутньому. Та я й надіюся, що за дев'ять місяців хлопці навчилися й окопалися».
* * *
… «Одна, мабуть, за оборону Харкова - це коли наш батальйон стояв на Окружній. Коли прийшли давати тягла росіянам, то тягла давали і ми. Подяка, певне, як це вже я був старшим командиром взводно-опорних позицій. А від Міноборони - за Салтівську операцію.
Ми видвинулись на той Салтів, як росіяни пішли в контрнаступ, а мій опорнік був першим, який прийняв бій. З «Карла Густава» (шведський ручний протитанковий гранатомет) спалили танчик, з РПГ захєрячили БТР. Після Салтова ми абсолютно підлатилися. У нас стало більше техніки. Навіть «Васільок» (радянський автоматичний міномет) свій був.
А може, це за те, що переніс точку евакуації... Не знаю, за що.
Хай будуть».
(за 10 місяців великої війни волинянин Богдан Пташник отримав медаль «За оборону міста-героя Харків», Подяку командира військової частини «за особисту мужність, героїзм, зразове виконання службових обов'язків» та нагрудний знак «Почесна відзнака 127 окремої бригади територіальної оборони ІІІ ступеня», - авт.)
P. S...
- А чим ти любиш займатися поза війною? - поміж іншим спитала я.
- Сексом, - відповів він максимально спокійно.
За мить наберуть із госпіталю і поцікавляться, де це він ходить: скоро пора крапатися.
У тому весь Богдан: жартує, часто - геть не жартує, каже все прямо. Я мовчала спантеличено: раптом дійшло, що я не вмію спитати про війну, але він таки вміє - відповісти. Максимально чесно.
- Пролікуєшся і - що?
- … (сміється)
- Позивний?
- «Богдан», просто «Богдан». Але це - один із.
Текст: Олена ЛІВІЦЬКА
Фото: Людмила ГЕРАСИМЮК
* Чапаєв з картоплею - стереотипний образ російського командира, який йому виліпили ідеологи у фільмі. Чапаєв з вусами, «шашкою», над картою, де вареною картоплею, яку висипав з баняка, показує, де повинен бути командир, який веде свій загін. За його версією, «впєрєді на ліхом конє».
Коментарів немає
Залишити коментар