Олександр Мельник, ветеран російсько-української війни, і людина, яка вражає. Він не лише бореться за те, щоб почати ходити після втрати ніг, а й знаходить час на громадський активізм та волонтерську діяльність.
А його життєвий шлях може стати основою для роману – сам виховував сина, виріс у непрості 1990-ті роки, з 2018-го року захищав Україну від росіян.
- Як ти потрапив в АТО?
Я потрапив у військо в 2018-му році. Підписав контракт з ЗСУ і приєднався до Повітряних сил, в радіо-технічні війська. Ми були прикордонниками неба. Дивились за небом, щоб чужий ніхто не літав.
З 36-и місяців служби 24-и провів у зоні бойових дій. Дивилися, щоб там ніхто не літав над нашими хлопцями. Поїхав перший раз під Волноваху в Донецькій області. Дуже сподобалось місто, класне. На жаль, росіяни його знищили, зрівняли з землею.
- В яких ще містах тобі вдалось побувати?
Потім ще два рази ми заїжджали під Сватово, це вже Луганська область. Теж чарівне місто. Там так було багато проукраїнських людей налаштованих.
У 2012-му році востаннє був у зоні бойових дій, бо закінчився контракт. Але вже тоді бачили, що росіяни, їхні літаки, солдати, техніка переміщається вздовж кордону, ніби вони ще тоді збиралися напасти.
Тоді в нас було перемир’я з ними, але дрони розвідки російські регулярно до нас залітали і обстежували території. Їхні безпілотними як до себе додому залітали, а наші хлопці не могли їх збивати, бо було ніби як перемир’я.
- Чому не продовжив контракт?
На жаль, на той час «совок» з армії так і не вивели. Він був там в квадраті. Це мене просто вбивало, куча паперів вимагалася для простих дій.
Наприклад, ми далі займалися стройовою, я був в учебці і нас змушували робити «кантікі» на ліжках. Зрозуміло, що ліжко має бути в порядку, але без цього маразму.
- Але 2022-го року ти повернувся до війська.
По іншому я тоді не міг. Почалося повномасштабне вторгнення. Я мав їхати на роботу за кордон у лютому 2022-го, але в той день коли вдарили росіян зрозумів, що має бути в Україні і боронити її.
Ще напередодні я намагався потрапити у волинську тер оборону, щоб час від часу проходити вишколи і не забувати базові навички військового мистецтва.
І якраз 22 лютого мені остаточно відмовили у підписанні контракту з тер обороною, мотивуючи тим, що в мене проблеми зі здоров’ям, а вже 24-го росіяни обстрілювали наш луцький військовий аеродром.
Пам’ятаю ми з сином вдома були. Він мене розбудив і каже, що чути вибухи. Я не повірив. Думав, що навчання якісь відбуваються.
Але потім вийшли на вулицю і побачили вогонь, дим з боку аеродрому і стало ясно, що нас атакували. Я пішов у ТЦК і вже за два дні був у нашому луцькому батальйоні тероборони, довгий час ми були на Волині, поступово отримували спорядження, зброю, багато речей купували за свій рахунок.
І в березні нас перекинули під Бахмут.
- Якими тобі запам’яталися перші сутички під Бахмутом?
Пам’ятаю як ми туди їхали і в багатьох був мандраж, бо боялися, а були такі, які були веселі, бо нарешті поїдуть в справжній бій. Я їм кажу: Пацани, ви так сильно не
Радуєтесь, бо ви не знаєте що це.
Ми зайшли на позиції, де була так звана «Дорога життя» - між селом Хромове і Бахмутом. І от ми цю дорогу мали обороняти. Зайшли і нас в першу вже ніч начали «утюжити» і «градами», і артилерія. Короче, все що було ствольне по нас.
Було пару моментів, що смерть поруч проходила. Касетні боєприпаси за 50 і менше метрів від нас вибухали.
Щоб потрапити до позицій, ми вилазили з техніки і йшли пішком. А росіяни знали про це, бо вже тоді було повно дронів і вони весь час по наших стежках лупили.
Якось ми вийшли прикриття штурмовиків і мій командир Тарас, десь 2 метри росту, каже: Копай окоп. А я не хотів, бо в нас була погана прикмета – якщо я викопаю собі яму, то нас зразу кудить перекинуть.
І поки ми з ним сперечалися поруч вибухнула міна. Я навіть не почув виходу. Повезло, що дерева прийняли частину осколків на себе. А командира відкинуло в окоп. Я дивлюся – тільки його ноги стирчать. Думаю, що, мабуть, загинув. На щастя, живий, тільки контузило.
У мене як мінімум чотири контузії від вибухів під Бахмутом.
Якось нам дуже пощастило, що гелікоптер підарів відпрацював по наших окопах, але поперек, а не повздовж, тому ми взагалі не постраждали.
Було таке, що сидиш в ДОТі і чуєш як вибухи поруч. Одного разу ПТУР вибухнув геть поруч з нами. Якби влучив, то були б мертві всі.
- Розкажи, будь ласка, як ти втратив ноги?
Ми тоді висувалися десь пішком до позиції, бо доїхати неможливо. Машину росіяни бачать і зразу всім обстрілюють. І ми з посадки в посадку переміщалися, щоб зайти на позиції. Дерев там вже нема, одну цурпалки залишилися.
І так ідеш, куча там трупів росіян лежить. Наших ми забирали, а росіяни залишалися там гнити.
І от я йшов і з ними здоровався, бо знаєш так заходиш в посадку ідеш-ідеш. Так от лежить два в обнімку трупа. Ми їх куми називали. Значить треба з лісу виходити. Виходиш з лісу ідеш вздовж дороги і там лежить такий скрючений труп. Ми його називали Вася. Ага значить треба повертати в балку і йти через балку, бо по верху йти, то зразу вб’ють.
- Тобто ви орієнтувалися по трупах росіян як йти?
А внизу цей яру мій «самий лучший друг» був росіянин. Він такий ще, я помню як зараз, лежить він на спині, в небо дивиться очі, відкриті такі блакитні очі, дирка в голові. Ми його називали Пєтя. Я йому казав: «Пєтя, ти чого посеред дороги лежиш? Заважаєш пройти».
І от я його переступив і десь за 10 метрів почали нас обстрілювати з мінометів. Хлопці вирішили йти всі групою, щоб швидше перейти небезпечну ділянку. От нас і накрило.
Мене відкинуло. Відчуваю на ногах так ніби тепло. Думаю ай то не сильно дало. Відповзу.
Але щось ноги не шевеляться. Не можу повзти. А я ще й впав на живіт і турнікети спереду були і не можу їх накласти. Бо й перекинутися не міг.
Побратими мене врятували, турнікети наклали і почали на руках виносити. Хоч вони теж були контужені, хтось блював, хтось плакав, але все одно мене витягли.
Ми тоді зробили помилку. Замість води мені дали енергетика. Випадково. Спутали пляшки, але від того під час поранення тільки гірше було.
Зрештою дотягнули мене до точки евакуації, де БМП за мною приїхало. Я мусив туди сам заповзати, підтягувався на руках і повзу і бачу, що з лівої штанини нога випала.
Водій БМП поклав її в пакет і сказав: «Може пришиють». А я дивлюся моя нога стирчить з пакета скривавлена.
З стабпункту мене завезли в лікарню в Часовому Ярі. До того зняли турнікети, але виявилося, що вони задовго були накладені. Через це відмовили нирки.
Потім були Дружківка, де мені відрізали і іншу ногу. Я казав лікарям, що її ще можна врятувати, але там вирішили «не возитися» і просто її відрізали.
І відправили мене на Дніпро. Там десь тиждень лежав у реанімації у штучному сні. Там я крайній раз поспілкувався з смертю. Вона сказала, що ще раз побачить, то вже не відпустить .
І от прийшов до тями в Дніпрі, не міг зрозуміти де я. І підходить до мене лікар і каже: «Очнулся, сладєнькій». Я подумав, що це він росіянин і я, значить, в полоні. То я намагався вирвати катетор і заколоти лікаря.
Довелося медикам мене прив’язати. В реанімації таких хлопців було багато.
А з Дніпра мене гелікоптером перевезли в Київ, а звідти в Львів і в Трускавець на лікування і реабілітацію. Ноги довго гоїлися. Гнили, погано заживали. Але завдяки медикам все таки вдалося їх заживити.
У Києві пам’ятаю з нами лежав росіянин. Його охороняли два автоматчики, щоб хлопці не загризли його. Вони часто поривалися добити його. Тому декого й зв’язували.
Опісля мені вдалося потрапити в центр Superhumans, де почав ходити на перших невеликих протезах.
Згодом отримав протези від державної програми, але вони взагалі не пристосовані до реальності. Постійно злазили.
Якось мене знімали журналісти, то прямо під час навчання на них я впав. Довелося зупиняти зйомку.
Паралельно довелося вирішувати купу бюрократичних питань. Мій син став моїм опікуном. Звільнився з армії. Оформив всі необхідні папери по інвалідності.
А згодом мені добрі люди підказали програму, по якій потрапив на реабілітацію в Естонію, де й отримав сучасні дорогі протези. Але поки ще на них не став. Чекаю поки буде вільне місце в Superhumans, щоб почати там вчитися ходити.
Справа в тому, що в них найкраще облаштована ця реабілітація – в одному місці і налаштування протезів, і самі приміщення для ходьби.
Але навіть навчитися ходити це буде далеко не кінець, бо ампутанти – це реабілітація на все життя. І не тільки фізична. Таких хлопців і дівчат треба соціалізувати і постійно з ними має працювати психолог, щоб не лізли темні думки в голову.
- Що дає тобі сили не опустити руки?
В центрі Superhumans я побачив хлопчика років 10-12. Він втратив ногу, бо в його будинок влучила російська ракета. І я бачу, що дитина не здається, то чому я маю опускати руки.
- Поруч з тобою завжди син. Як так сталося, що ви живете самі?
Його мама вела асоціальний спосіб життя. Коли вона його народила, то ніколи не любила і скоро в нас почалися проблеми в сім’ї.
Тому ми розлучилися і я навіть не знаю, що з нею далі стало. Через суд її позбавили батьківських прав. Стали жити з сином самі, допомагали родичі і якось та й витягнули.
Зараз після поранення він став моїм опікуном. Допомагає в побуті, готує, прибирає, допомагає мені пересуватися. У нас є авто і він ним кермує. Без нього мені було б набагато важче.
Дякую йому, що терпить мій складний характер.
- Чим ви наразі ще займаєтеся, поки чекаєте черги в Superhumans?
Я очолюю благодійний фонд «Spectrum Help». По мірі можливості допомагаємо військовим, передаємо допомогу цивільним, людям які живуть в регіонах, де постійно обстрілюють росіяни.
Я ж постійно на зв’язку з побратимами з 100-ї бригади. У них потреби не зменшуються – дрони, авто, медицина потрібні в необмежених кількостях.
Це ще одна причина, яка не дає опустити руки. Коли чую по телефону голоси побратимів або отримую від них повідомлення.
- Дякую вам за змістовну бесіду.
Якщо комусь моя розповідь допоможе, то буду тільки радий. Якщо комусь потрібна допомога по таких випадках як в мене, то звертайтесь. Завжди готовий проконсультувати. Готовий поділитися досвідом і фізичної реабілітації, і психологічної, і боротьби з бюрократією.
Сторінка Олександра в Фейсбук
Сторінка Олександра в Інстаграмі
Коментарів немає
Залишити коментар