Яким було життя на Донеччині за день до великої війни. ФОТО

Цей репортаж з прифронтової Донеччини мав вийти в “Новинарні” вранці 24 лютого, але сталася велика війна – з ракетними обстрілами, бомбардуваннями, проривами тисячних колон бронетехніки, евакуаціями тощо. На перший план вийшли гарячі новини та бойові дії іншого масштабу, і цей текст втратив актуальність. Але ми вирішили: чому б і не нагадати про останні два дні Донбасу перед 24.02?

Тоді росія вже визнала фейкову “незалежність” фейкових “ДНР/ЛНР”, російські війська в зоні ООС уже протягом тижня не просто порушували “режим тиші” і мінські домовленості, а вчиняли десятки обстрілів із важкої артилерії по житловій забудові щодня, зокрема й по селах за 30 км від лінії розмежування.

Ми вважали – щоб спровокувати на вогонь у відповідь і мати підстави для наступу. Як виявилося – вони просто почали показувати, що буде далі у всеукраїнському масштабі. Зруйновані домівки, вбиті цивільні, зламані долі, психологічний тиск.

Із 17 лютого російські окупанти масовано обстрілюють населені пункти на лінії фронту й у глибокому тилу. “Новинарня” провела кілька днів у двох селищах на Донеччині, аби описати наслідки загострення війни.

Тарамчук (тепер окупований)

Валерію трохи за 60, майже пенсіонер. Сам із росії, але вже багато років живе на Донбасі у селищі Тарамчук, що за 20 км на південь від підконтрольної Мар’їнки і за 5 км на південний захід від окупованої Оленівки.

Із 17 лютого цього село обстрілює артилерія окупантів – попри те, що тут уже немає військових, а місцевих жителів лишилося трохи більше десятка. Здебільшого пенсіонери й люди передпенсійного віку. Дехто навіть не має льоху, аби перечекати обстріли.

На в’їзді в селище нас зустрічають старий блокпост і свіжі вирви від снарядів. Асфальтова дорога рясно закидана ґрунтом. За кілька хвилин з-за дерев з’являються розбиті будинки. Проломлені дахи, вибиті вікна, розбиті стіни й паркани. Проїжджаємо спалений “мерседес”. Далі їдемо на околицю. Там і зустрічаємо Валерія – одного з небагатьох місцевих, які досі лишаються в селі. Він майже як сторож – доглядає хати, які полишили сусіди.

“Хто міг, виїхав. Тепер нас тут 15 людей лишилося. Останні кілька днів нас постійно обстрілюють. Тільки от не можу зрозуміти, чому. В нас тут немає [українських] військових. І позицій їхніх у селі теж нема. А “ДНРівці” отам стоять, через поле. Якщо на середину вулиці вийти, то, може, вони навіть вас побачать”, – спокійно говорить чоловік.

Валерій показує своє невеличке хазяйство: виводок цуценят, кілька кролів, з десяток курей. В одному хліву рохкають в’єтнамські свині, в іншому – їхні пацята. Роботи нині в селі немає, тож доводиться тримати якусь живність, щоб себе прогодувати.

“Я колись водієм у Донецьку працював. До війни. А тепер роботи нема. Всілякі благодійні організації мені не допомагають. Бо офіційно я ще не пенсіонер, пару років лишилося. Кручусь, як можу”, – розповідає Валерій.

Ми йдемо по крайній вулиці селища. У ґрунтовці видно свіжі вирви від снарядів. “О, це позавчора прилетіло. А цей вчора впав. Востаннє нас обстрілювали сьогодні зранку”, – пояснює чоловік.

Виходимо разом із ним на велике поле. До війни його між собою ділили кілька сусідів. Нині ж із господарів лишився лише Валерій. І той не знає, чи зможе його засіяти цієї весни: земля тут більше нагадує місячну поверхню, кратери від снарядів глибиною понад метр. Валерій жартує: мовляв, весною не доведеться орати, окупанти уже допомогли з цим.

“Я не знаю, не експерт, важко сказати, з чого вони стріляють. Але щось дуже велике. Напевно, артилерія. Бо слідів від снарядів не лишається, лише уламки можна знайти. Все поле ними засипане. Чи приїжджають сюди сапери? Серйозно? Та хто до нас уже поїде? Оце ходим, метал збираємо”, – говорить Валерій.

Він спускається у найближчий кратер, копається в землі хвилину, потім простягає нам кілька металевих уламків різної довжини – на сувеніри. Ввічливо відмовляємося від “подарунку”. Чоловік знизує плечима й викидає їх назад, у ріллю.

“Тут по сусідству хатина гарна була, багата. У два поверхи. Пішли покажу”, – наш гід веде нас з поля вглиб села. Підходимо до великого будинку з червоної цегли. Видно, що колись тут стояли військові: біля воріт укриття, збите з колод. Помальовані двері гаражу відкриті навстіж. Колись акуратне подвір’я завалене сміттям та уламками цегли. Крізь пробиті отвори видно одну з кімнат першого поверху: велике й світле приміщення із панорамними вікнами. Колись тут всередині був басейн.

“Тут дуже гарний сад був. А трохи далі – ставок із місточком. Сюди все село приходило відпочивати. Господарі були гостинні, людей до себе пускали. Потім якийсь час тут військові стояли. А тепер пустка”, – продовжує екскурсію Валерій.

Про військових ЗСУ він відгукується неоднозначно: каже, бували різні приклади. Деякі підрозділи, за його словами, поводилися з місцевими зухвало, деякі – допомагали.

“Стояли в нас тут одні. Здавалося б свої, зі східної України. Але пальці вєєром, розповідали, як вони танки зубами гризли. А були хлопці десь зі Львова. І здавалося б, бандерівці-бандерівцями, типу мають ненавидіти російськомовних. Але ні. Проходять повз – завжди привітаються, спитають як справи, чи не треба допомога”, – розповідає чоловік.

Проходимо чергове розбите подвір’я. Колись викладене бруківкою, тепер воно побите мінами.

“Регулярно зникає світло. Наприклад, під час одного обстрілу спалили нам трансформатор. Зараз от теж без світла сидимо. За останні дні перебили лінію електропередач. Але коли її відновлять – не ясно. Ремонтна бригада не їде, бо немає домовленості про перемир’я. А їхати під обстріли ніхто не хоче”, – скаржиться Валерій.

Приходимо до спаленого “мерседеса”. Від колись дорогої автівки лишилася лише погнутий білий кістяк. У деяких місцях із корпусу стирчать поплавлені дроти. Чоловік пояснює: це 17 лютого поруч розірвався снаряд. Авто загорілося, врятувати його не змогли. Власник майже одразу виїхав.

“Воно було гарне. Чорного кольору. Можете в це повірити? А тепер самі бачите. Сумно через то”, – Валерій закурює, обпершись на паркан. Дивиться поперед себе.

Врешті вертаємося до його хати. Там нас чекають ще кілька місцевих чоловіків. Один із них недавно вивіз дружину з дитиною до центральної України.

“У нас в селі одна дитина лишалася. Оце в сусіда. А коли обстріли знову почалися, то він сім’ю вивіз. Ми ж поки лишаємося. Куди ми поїдемо, без грошей”, – сумно говорить Валерій.

Його сусід показує свіжий відеозапис ранкового обстрілу – як він з дружиною і собаками ховався від снарядів у хаті, під ліжком.

“Я оце одного не можу зрозуміти: Україна купила “Байрактари”, то чому вона їх не використовує? Чому не заткне цю [російську] артилерію? Я розумію, що “дєнєри” можуть провокувати військових, аби знайти привід для атаки. Тим паче, я читав, що вони ставлять свою артилерію у житлових кварталах, тож наші військові не можуть стріляти у відповідь, бо постраждають цивільні. Але ж при цьому безпілотники – це точна зброя, як я розумію, вона може завдавати точкові удари. Чому нас не захистять?” – розпачливо запитує один із чоловіків.

Тим часом удалині починає працювати артилерія. Місцеві кажуть, що це з околиць Донецька. Сутеніє.

Мемрик (і надалі підконтрольний Україні)

В останні кілька днів росіяни обстрілюють не лише міста й села на лінії фронту, але й селища у тилу. Наприклад – село Мемрик Покровського району. Воно розташоване приблизно за 30 км від лінії фронту та від західної околиці Донецька відповідно. Вже й не згадаєш, коли ворог бив настільки глибоко.

Вночі 21 лютого Мемрик накрила важка артилерія – снаряди 152-го калібру. Про це зокрема йшлося у зведенні операції Об’єднаних сил, а загалом про 80 обстрілів за добу.

Ймовірно, в Мемрику, який досі не фігурував у зведеннях ООС, окупанти намагалися уразити тилові частини українських військ. Проте дісталося дитячому табору.

“Ми прокинулися десь об 11-й вечора. Почули, здається, три вибухи. Потім все стихло. І ми лягли спати. Прокинулися вже о 4-й ранку, коли снаряди розривалися у нашому дворі”, – розповідає високий худий хлопець. Це Андрій, йому 18, і він старший син у багатодітній сім’ї, яка 2014-го виїхала з Макіївки, подалі від війни. Врешті родина осіла в селищі Мемрик. Засновник літнього дитячого табору виділив їм невеличкий будинок на території.

“Ми побігли в підвал, до сусіднього будинку, через двір. Постійно вибухало. Але, на щастя, нікого не поранило”, – продовжує хлопець. Дивлячись у камеру, він посміхається і постійно питає, що має робити.

Просимо його показати, де саме падали снаряди. Хлопець охоче веде нас територією табору. Бачимо перші наслідки обстрілу на ігровому майданчику – дитячу гірку, пробиту уламками в кількох місцях. Далі доріжки завалені збитим гіллям і дрібною бетонною крихтою – снаряди відбивали шматки електричних стовпів.

“Тут метал по всій території валяється. Зранку до нас приїхала поліція, збирала якісь уламки. Але того металу по території досі доволі багато. Якщо хочете – можете пошукати”, – говорить Андрій.

Підходимо до гаража. Тепер він без вікон, у стінах – тріщини. Хлопець пояснює, що в такому стані приміщення було ще до їх приїзду. Всередині стоїть червоний мікроавтобус. Лобове скло й капот розбиті в кількох місцях.

“Цей автомобіль поїхати вже не зможе. Я так розумію, снаряди побили двигун, звідти щось витекло. Тепер не заводиться. Наша сім’я думала евакуюватися, але нас семеро. І це єдине авто, в яке ми могли всі поміститися. Тепер їхати немає на чому. Молодших братів і сестер відправили до знайомих, ми поки з батьками тут лишаємося”, – пояснює Андрій.

Поруч його батько й мати. Імен не називають, просять їх не фотографувати. Але батько демонструє в руках металеві уламки, які зранку збирав по двору. Показують, що залишками снарядів побило й головний корпус табору.

“Ви тільки взуття знімайте, будь-ласка. Попри все, ми намагаємося підтримувати чистоту, – говорить мати, даючи нам гумові капці. – Ходіть обережно, на підлозі розбите скло”.

Рухаємося темним коридором до крайньої кімнати. Перше, що впадає у вічі – величезна діра у шибці, посічене ліжко й діра у стелі.

Андрій показує можливу траєкторію польоту уламків. Каже, донедавна в цій кімнаті ночували люди. Нині ж головний корпус порожній, тож минулося без жертв.

“Це вже зараз я розумію, що нас дивом не поранило зранку. Ми ж бігли якраз по доріжці, в яку летіли уламки. Не знаю, як нам так пощастило”, – знизує плечима хлопець.

Поруч із нами військові: уважно вивчають сліди обстрілу, фотографують їх, дивляться на вирви у ґрунті. У дворі немає великих ям – армійці припускають, що снаряди могли розірватися в повітрі, а в землю уже падали металеві уламки.

Великі кратери можна знайти в лісопосадці, неподалік від головного корпусу табору. Щойно виходимо за ворота – бачимо наслідки нічних обстрілів: дорога завалена гіллям, деякі дерева буквально зрізало. За сотню метрів від воріт – глибокі вирви.

“Це тато зранку знайшов, коли ходив дивитися. Добре, що ці снаряди не долетіли до головного корпусу”, – говорить Андрій.

Військові ЗСУ тим часом оглядають околиці. Один із них знаходить уламок снаряда довжиною майже з лікоть.

– Мабуть, слід готуватися до ще одного обстрілу, – стримано говорить один із бійців.

– А ви звідки знаєте? – питає мати сімейства. – Бо нам уже кілька людей про це казали.

– Ну, бо якщо влупили один раз – влуплять вдруге, – пояснюють військові.

Ми вертаємося до наших авто. Сім’я обмінюється контактами з армійцями. Про всяк випадок. Батько з синами йде купи піску й засипають його у грубі мішки – для захисту вікон. На випадок обстрілу, який ще буде.