Де волинська Феміда «схибила»: практика ЄСПЛ щодо рішень судів

Ще 11 вересня 1997 року Україна ратифікувала фундаментальний для кожного громадянина документ — Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод. Відтоді вона стала невід’ємною частиною нашого законодавства, а практика Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) — обов’язковим орієнтиром для українських суддів.

З 2006-го, згідно із Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», держава взяла на себе фінансове зобов’язання: якщо ЄСПЛ визнає порушення (зокрема й через неправомірні судові рішення у конкретних справах), компенсації виплачуються з Державного бюджету. Фактично це означає, що за помилки системи розраховуються платники податків — тобто ми з вами.

Масштаби проблеми вражають. Як зазначив керівник відділу Департаменту виконання рішень ЄСПЛ Ради Європи Павло Пушкар, станом на 1 січня 2025 року на розгляді в Суді перебувало 60 350 справ. Україна наразі тримає сумне «лідерство», посідаючи третє місце за чисельністю скарг після Туреччини та РФ. Кількість справ проти України в ЄСПЛ сягнула 7 703, що становить 12,7% від загальної кількості позовів з усієї Європи. 

Страсбурзький «шлейф» волинської Феміди: чому минулі помилки важливі для майбутніх призначень

Коли вітчизняна Феміда припускається помилок або заходить у глухий кут, останньою інстанцією для пошуку справедливості стає Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ). Для волинського правосуддя «рахунок» від Страсбурга вже є досить вагомим: це десятки справ, сотні тисяч гривень виплат із державного бюджету та конкретні прізвища суддів, чиї вердикти були визнані порушенням міжнародних стандартів.

Питання дотримання практики ЄСПЛ волинськими судами набуває особливої гостроти сьогодні, коли окремі представники місцевого суддівського корпусу претендують на посади в апеляційних судах, Вищій раді правосуддя чи Вищій кваліфікаційній комісії суддів України. Саме тому ми вирішили дослідити, наскільки якісною є робота представників Феміди нашого регіону та яких системних помилок вони припускаються.

Використовуючи відкриті джерела, зокрема портал Верховної Ради України та міжнародну систему пошуку HUDOC, ми вже ідентифікували близько 15 справ, що стосуються рішень волинських судів і перебували у провадженні ЄСПЛ. Проте, аби отримати повну та об’єктивну картину, наша редакція спрямувала серію запитів безпосередньо до судових установ області.

Яку саме інформацію надали (або вирішили приховати) суди Волині та як вони оцінюють власні прорахунки — детально розберемо у результатах нашого моніторингу далі.

 «Ми не ведемо обліку власних помилок»: як волинські суди ховаються за канцелярією

У системі судочинства Волинської області спостерігається специфічна тенденція: значна частина установ офіційно дистанціюється від практики Європейського суду з прав людини, посилаючись або на бездоганність власної роботи, або на відсутність технічного обліку своїх помилок. Зокрема, Господарський суд Волинської області та Волинський окружний суд офіційно повідомили, що не володіють інформацією про власні рішення, які стали б підставою для винесення вердиктів ЄСПЛ, оскільки така інформація в установах ніяким чином не документувалася та не збиралася.

Схожої позиції дотримуються у Маневицькому та Рожищенському районних судах, де на запити відповіли, що окремий документ із переліком таких справ ніколи не створювали, а зберігання подібних відомостей не входить до їхніх обов’язків. Це створює ситуацію, за якої розпорядник інформації фактично визнає наявність інформаційного вакууму між рішеннями міжнародних інстанцій та внутрішнім архівом суду.

Водночас низка районних судів, таких як Іваничівський, Ківерцівський, Шацький та Старовижівський, категорично заперечують наявність у своїй практиці справ, які б призвели до порушень прав людини. Найбільш розлогу аргументацію надав Локачинський районний суд, який детально проаналізував перелік резонансних групових заяв проти України, як-от «Нур Ахмед», «Малахова», «Макара» чи «Щукін», та констатував, що жодна з цих справ не має стосунку до рішень, ухвалених їхніми суддями. Любомльський районний суд також зафіксував станом на кінець 2025 року повну відсутність задокументованих даних про встановлені ЄСПЛ порушення Конвенції у межах своєї юрисдикції. Така узагальнена позиція судових органів свідчить про серйозний розрив у комунікації: поки державний бюджет сплачує компенсації за помилки правосуддя, на місцях ці факти часто залишаються неперсоніфікованими через відсутність обов'язку вести відповідну статистику, що дозволяє судам уникати публічного визнання системних прорахунків.

Таким чином, Господарський, Волинський окружний адміністративний та низка районних судів обрали зручну позицію: «Ми не ведемо такого обліку». Логіка проста: якщо закон не зобов’язує суддю підшивати до справи копію рішення ЄСПЛ, то офіційно «інформація відсутня».

Варто зауважити, що Луцькому міськрайонному суді прямо заявили, що не збираються проводити аналітику, оскільки це не передбачено їхніми правилами діловодства. Проте, як виявилося, приховати факти вдається не всім.

Факти порушень, які вдалося відшукати в архівах волинських судів

Перш за все, слід констатувати, що левова частка справ стосується хронічної проблеми української системи — порушення права на виконання судового рішення у розумні строки. У таких випадках безпосередньої провини суддів у затягуванні часто немає, адже це системна проблема виконавчої гілки влади та державного фінансування.

Проте, серед масиву отриманих даних ми виокремили низку рішень ЄСПЛ, де ситуація є значно серйознішою. Мова йде про фундаментальні порушення ключових прав громадян, гарантованих Конвенцією, які стали прямим наслідком дій або бездіяльності саме представників волинської Феміди.

Які саме суди опинилися в епіцентрі уваги Страсбурга, чиї прізвища фігурують у справах про незаконні арешти та виселення, і як на ці факти реагують у самих судах — розбираємо далі на конкретних прикладах.

Луцький міськрайонний суд справедливо вважають головною судовою установою області. Будучи «центральним», він бере на себе основний удар: за офіційною статистикою, тут розглядається від 33 до 38% усіх справ регіону.

Згідно з даними Ради суддів України, Луцький суд стабільно входить до топ-20 найбільш завантажених місцевих судів країни. Проте разом із колосальним навантаженням приходить і підвищена відповідальність, з якою, як свідчить практика ЄСПЛ, не завжди вдається впоратися.

Саме в Луцьку зафіксовано найбільшу кількість справ, де Європейський суд встановив порушення прав людини. Наразі офіційно підтверджено чотири такі випадки, і в цих справах фігурують різні судді.

Ці справи охоплюють різні сфери — від кримінального права до майнових спорів, що свідчить про системність прорахунків у різних категоріях судочинства.

Зокрема, суддя Валентина Пушкарчук (у 2025 році вийшла на пенсію) ухвалила рішення (справа № 161/8344/13-ц), яке згодом перетворилося на справу «Миронюк проти України». Суд задовольнив позов про виселення людей з гуртожитку без надання будь-якого іншого житла.

ЄСПЛ, розглядаючи цю ситуацію, став на захист права людини на повагу до приватного життя та дому, вказавши на неприпустимість того, щоб судова система фактично викидала громадян на вулицю.

Ще одне порушення зафіксоване у практиці судді Михайла Квятковського  у справі «Слободян проти України».

Тут йшлося про накладення адміністративного стягнення, яке апеляція залишила без змін, але ЄСПЛ визнав таким, що не відповідає стандартам справедливого розгляду. Ці випадки демонструють: навіть у «побутових» чи адміністративних справах ігнорування Конвенції призводить до міжнародного засудження дій українських суддів.

Проте найпоказовішим є досвід судді Алли Полюшко (Борнос), на чиєму рахунку — одразу два серйозні кейси, пов’язані з обмеженням волі та несправедливим судом. Аналіз її власної практики в ЄСПЛ викликає серйозні запитання щодо дотримання фундаментальних прав людини.

Постать Алли Полюшко є знаковою для Луцького суду. У минулому вона обіймала посаду заступника голови суду, а нині претендує на крісло в апеляційній інстанції — установі, яка має виправляти помилки нижчих судів.

ЧИТАЙТЕ БІЛЬШЕ: Хто з волинян претендує на посади суддів в апеляції

Саме Алла Полюшко була головуючою у справі «Черніка проти України» (Заява № 53791/11). У цьому провадженні ЄСПЛ констатував грубе порушення Статті 6 Конвенції (право на справедливий суд). Європейські судді наголосили, що «загальну справедливість судового розгляду було порушено», оскільки заявника позбавили права на допит ключових свідків. Фактично людину визнали винною та засудили до реального терміну, проігнорувавши базові стандарти правосуддя.

Інша справа за участі Полюшко — «Лабудяк та інші проти України» (Заява № 60928/12) — підсвітила ще одну системну проблему. Тут ЄСПЛ встановив незаконність тримання заявника під вартою (порушення Статті 5 Конвенції). Європейська практика вказує на те, що українські судді подекуди «штампують» продовження арештів автоматично, не перевіряючи, чи дійсно підозрюваний може втекти або перешкоджати слідству. У випадку зі справою Лабудяка право на свободу було принесене в жертву процесуальній інерції.

«Ми знаємо лише те, що хочемо знати»

Цікавою є і реакція самого Луцького міськрайонного суду на запити журналістів. Хоча адміністрація суду й надала інформацію про чотири згадані вище справи, щодо інших можливих порушень вони зайняли глуху оборону. Посилаючись на рішення Ради суддів України від 2023 року, у суді заявили, що не зобов’язані проводити аналітику чи шукати інші рішення ЄСПЛ у своїх архівах, оскільки ця інформація не є «готовою» і не виокремлюється у статистиці.

Така позиція «інформаційного вакууму» виглядає особливо тривожно на фоні того, що судді, чиї рішення визнані незаконними в Європі, прагнуть кар’єрного зростання. Виникає логічне запитання: чи може суддя, який порушив право на справедливий суд у першій інстанції, ефективно та неупереджено переглядати рішення своїх колег в апеляції?

На прикладі Луцького «центрального» суду ми бачимо небезпечну тенденцію: за великим обсягом справ легко сховати системні помилки, які згодом стають фінансовим тягарем для держави та репутаційним ударом для всієї судової системи України.

Феномен «недосяжного покарання» на прикладі районних судів

Географія судових рішень, які отримали критичну оцінку в Страсбурзі, охоплює майже всю Волинську область, проте реакція установ на запити про ці факти суттєво різниться. Показовим став приклад Володимирського міського суду, адміністрація якого спочатку категорично заперечила наявність будь-якої задокументованої інформації про порушення Конвенції. Втім, уже наступного дня позиція суду кардинально змінилася: там «пригадали» справу «Хайнацький та інші проти України», де фігурували одразу три постанови судді Григорія Сарапіна за 2007–2009 роки. Ці рішення стосувалися соціальних прав «дітей війни» та перерахунку пенсій, які, попри часткове задоволення позовів на національному рівні, стали частиною системного порушення прав заявників, констатованого ЄСПЛ. Аналогічну готовність визнати факти продемонстрували в Горохівському районному суді, де рішення суддів Володимира Чонки та Владислава Черняка за 2010–2011 роки згодом увійшли до масштабного рішення ЄСПЛ у справі «Юрій Олексійович Щічка проти України та 572 інші заяви».

Складна ситуація спостерігається і в Любешівському районному суді, куди з апеляції надійшла справа №166/1194/21 (суддя Ольга Цибень).

У грудні 2023 року ЄСПЛ констатував у цьому провадженні порушення пункту 3 статті 5 Конвенції через надмірні строки тримання під вартою. Натомість Турійський районний суд продемонстрував найдеталізованіший підхід до надання інформації, розписавши багаторічну історію справи Марії Гелюти, яка стала основою для заяви до ЄСПЛ №65663/12. Ця кримінальна драма тривала з 2008 року, супроводжувалася постійними поверненнями справи прокурору, скасуваннями вироків суддів А.А. Овсієнка та І.В. Воробея в апеляції та повторними розглядами. Зрештою, справа завершилася визнанням провини лікарки, але з одночасним звільненням від покарання через закінчення строків давності.

Ковельський «бермудський трикутник» та затягування строків

Особливе місце в географії волинських справ, що дійшли до Страсбурга, посідає Ковельський міськрайонний суд. У відповідь на запит там офіційно підтвердили участь своїх суддів у двох процесах, які отримали міжнародний резонанс. Перший кейс стосується справи «Статочнюк та інші проти України», де предметом розгляду став вирок від 26 березня 2019 року (справа № 165/312/17). Головуючою у цьому процесі була суддя Ірина Логвинюк. Другий випадок пов’язаний із процесуальним рішенням судді Андрія Чалого, чия ухвала від 29 березня 2022 року (справа № 159/3076/22) фігурує у справі «Щегольков та інші проти України». Обидва випадки демонструють, що навіть відносно «свіжі» рішення ковельських суддів швидко стають об'єктом пильної уваги європейських інституцій, особливо в частині дотримання процедурних гарантій у кримінальних провадженнях.

Не менш показовою є ситуація у Камінь-Каширському районному суді, де голова установи Олеся Антонюк була змушена особисто підтвердити: до Європейського суду зі скаргою на порушення прав людини «допливла» справа, яку розглядала саме вона.

Йдеться про резонансну справу Романа Савонюка, якого звинувачували у вчиненні навмисного вбивства (ч. 1 ст. 115 КК України). Важливо уточнити юридичний нюанс: Європейський суд не піддавав сумніву сам вирок, за яким Савонюка засудили до 10 років позбавлення волі (це рішення встояло в українських апеляційній та касаційній інстанціях). Предметом скарги у Страсбурзі стала не законність покарання, а процедура: ЄСПЛ зацікавили численні ухвали судді Антонюк про продовження термінів тримання обвинуваченого під вартою під час судового розгляду.

Цей приклад яскраво ілюструє типову проблему української Феміди, яку правозахисники називають «інерцією арештів». Коли суддя, розглядаючи справу про тяжкий злочин, автоматично продовжує запобіжний захід місяць за місяцем, не наводячи нових переконливих аргументів, це входить у пряме протиріччя зі Статтею 5 Конвенції. Така «процесуальна тяганина» довжиною у роки є класичним прикладом порушення права на справедливий суд у розумні строки, що й змусило волинян шукати захисту за кордоном.

Таким чином, навіть за умови справедливого фінального вироку, держава Україна отримує «червону картку» від ЄСПЛ за порушення прав людини на етапі досудового та судового слідства, а персональна відповідальність за такі недоліки лягає на суддів.

Ціна суддівської помилки та виклики для волинської Феміди

Узагальнюючи, стає очевидним, що практика Європейського суду з прав людини перестала бути далекою юридичною теорією, перетворившись на суворий індикатор якості роботи волинських судів. Сьогодні Україна посідає третє місце за кількістю скарг у Страсбурзі, і за кожним таким рішенням стоять кошти платників податків, якими держава розраховується за прорахунки правосуддя.

Значна частина судових установ Волині, зокрема Господарський та Волинський окружний адміністративний суди, обрали позицію «інформаційного вакууму». Відсутність належного обліку власних помилок дозволяє системі роками ігнорувати системні прорахунки, ховаючись за формальними відписками про «непередбачену звітність». Проте, як засвідчив досвід Луцького міськрайонного суду, приховати факти стає дедалі складніше. Саме в «центральному» суді області виявлено найрезонантніші порушення — від незаконних виселень до ігнорування права на захист, що ставить під сумнів професійну етику суддів, які сьогодні претендують на високі посади в апеляційних та вищих органах суддівського врядування.

Кейси з Ковеля, Камінь-Каширського, Ратного та інших районів області підтверджують: «інерція арештів» та процесуальна тяганина залишаються головними хворобами місцевої Феміди. Навіть за умови справедливого фінального вироку, держава отримує «червону картку» від ЄСПЛ за порушення прав людини ще на етапі слідства. Персональна відповідальність за ці «промахи» лягає безпосередньо на суддів, чиї прізвища тепер зафіксовані в історії міжнародного правосуддя.

Зрештою, ситуація на Волині демонструє небезпечний розрив: поки одні судді відкрито визнають свої помилки, інші — прагнуть кар’єрного зростання, ігноруючи «страсбурзький шлейф» за своєю спиною. У час, коли судова система України проходить через горнило реформ, саме ставлення до рішень ЄСПЛ має стати ключовим критерієм того, чи заслуговує суддя на довіру суспільства та право вершити правосуддя на вищих щаблях.