На початку повномасштабної війни кілька разів на день були чутки на кшталт «Російські танки вже в Ратному (селище на півночі Волині)», «Білоруси будуть нападати сьогодні о 9-тій». Повідомлень, які зрештою не підтвердились, було так багато, що натомість з’явилась величезна кількість мемів про волинян, які втомились чекати «братів-білорусів».
Журналісти вирішили перевірити, чи остерігаються нападу там, де від хати до білоруського кордону – від сили два кілометри. Як ставляться до лукашенка і міфологізованого білоруського «порядку» в часи, коли просто над головами волинян летять ракети.
«Байки про порядок в білорусі – то для малограмотного дядька»
Чим далі на північ, тим ретельніші перевірки на блокпостах. На одному з останніх перед кордоном наше авто простояло з пів години.
– А куди ви їдете? А з ким домовлялися? А можете надіслати ваше посвідчення мені в якийсь месенджер?
Після таких розпитувань та паузи, під час якої оборонці, вочевидь, радились, чи варто нас пускати, їдемо. Лишень чуємо наостанок: «Коли повертатися будете?».
Ретельність перевірок у цих місцях радше тішить. Особливо, коли по той бік кордону знову брязкають зброєю.
Цікаво, що за цим блок-постом у селах, що простягаються вздовж межі України та білорусі, в’їзні знаки не замотані клейонкою (вже звична воєнна картина), а відкриті. Схоже, у цих місцях білорусів таким прийомом збити спантелику важко.
Такі незвичні відкриті в’їзні знаки
У центрі Кортеліс – селі на 1300 мешканців – зустрічає староста Микола Корнелюк.
«Думаю, люди вже й занадто адаптувалися. Спочатку страшно було, а зараз працювати, жити якось треба», - каже він.
Хоча місцева мешканка Галина тотальний спокій заперечує:
«Душа тіпеться – не на місці. Кожен раз, як тільки передадуть, що «бацька» тарахкотить зброєю, страшно стає. Сплю вдіта. Як ходжу, так і лягаю».
Найбільш людне місце – коло магазину. Саме тут можна зустріти перехожих. А от решта вулиць практично порожні – люди господарюють на своїх городах.
Місцевий вчитель фізкультури зупиняється й охоче погоджується поговорити, проте категорично відмовляється називати своє ім’я. У цих місцях це легко зрозуміти.
«До білорусі ставлюся позитивно. Я народився на кордоні, трохи далі звідси, а 40 років вже живу в Кортелісах. Тому до сусідів поганого ставлення нема і, думаю, не може бути, а от керівництво цієї країни, лукашенко – це зрадлива людина, маріонетка путіна.
Вони можуть і людей додавити, що підуть сюди, але я сподіваюся на їхній здоровий глузд. Трохи вселяє надію, що білоруси – не росіяни і до такого не дійде. Але то не факт», – каже він.
Чоловік каже, міфи про хорошого лукашенка – то для малограмотних
В міфи про те, що в білорусі – «хороші дороги», а лукашенко тримає порядок, селянин не вірить.
«Це розраховано на наївних простих людей, хіба на дядька малограмотного якого. Вчитель так точно не мислить. Лукашенко – це рівень голови колгоспу», – наголошує він.
Після початку повномасштабної війни чоловік робить те ж, що й раніше – викладає фізкультуру. Щоправда, тепер онлайн. Хочеш працювати – мусиш освоювати технології, – зізнається.
Діти підключаються на уроки, хто звідки. Частина виїхала за кордон. Хоча є ті, хто лишився і приходить на місцевий стадіон.
На питання, що змусило б його поїхати звідси, чоловік каже однозначно – окупація:
«Людям, які налаштовані проукраїнськи, треба тікати. Шкода тих, які не встигають. Шкода маріупольців – там і наших, волинських хлопців, багато. Вони практично приречені, хоча надіємося, може, якось обійдеться і частина лишиться живими…»
Проте чіткого плану, куди тікати, мешканець Кортеліс не має.
«Є знайомі в Польщі, і вік дозволяє їхати за кордон. А ні – то в ліс, у партизани. В нас партизанський край», – наголошує він.
Життя в Кортелісах триває
Проте садочок зачинений. Цей майданчик давно не бачив дітей
Староста Микола Корнелюк підтверджує:
«У Другу світову в селі, хто в ліс пішов, той врятувався, а так – суцільні могили».
На місцевому меморіалі є про це пам’ятний знак.
«23 вересня 1942 року гітлерівці знищили с. Кортеліси та 20 навколишніх хуторів. Було вбито 2875 чоловік, з них 1620 дітей. Спалено 715 дворів», – викарбувано на ньому.
Тепер цей меморіал виконує ще одну, раніше неочевидну функцію. З пагорба, на якому він розташований, видніється білоруський ліс. Тому це місце стало важливою спостережною точкою.
«В перші дні танки стояли. Не треба було навіть на гору заходити, щоб їх бачити. Вертольоти літали, літаки. Нам же постійно дзвонять питають: «Що там у вас на кордоні?». З Луцька, з Тернополя навіть», – каже староста.
Голова Ратнівської громади, до складу якої входять Кортеліси, Віталій Бірук додає, що на початку повномасштабного вторгнення доводилося відстежувати ситуацію на кордоні в режимі реального часу. До того ж – регулярно спростовувати фейки:
«Моменти паніки були. Наприклад, летить зірка, а люди кажуть, що то дрон чи ракета».
«Одного разу в кінці березня з боку білорусі була гроза (наче й зарано, але була), там гримало, а в нас – безкінечні дзвінки про те, що бомблять. Хоча ракети справді літали над нами. Вночі, коли ясне небо, дуже добре видно», – додає ратнівчанин Костянтин Дудік.
У селі є одне сховище, але воно, зі слів старости, «на крайній випадок», бо може стати братською могилою:
«Найкраще – то ліс, який ще не геть вирізали. Чужий туди не піде, не знаючи територію. А в нас багато потенційних партизанів».
Вздовж траси до села – таблички з написом «Обережно, міни». Але очільник каже: надійним місцевим розповів про безпечні стежки, якими в разі чого можна вивести людей.
«Я завжди кажу: якщо щось, то в групу в «Вайбері» напишу. Ми контролюємо обстановку, щоб ви спокійно спали. Смартфони тут є вже практично у всіх. У нашій групі – більш ніж 600 людей. З них понад 500 – саме з Кортеліс», – розповідає Микола Корнелюк.
Спочатку місцевим не дозволяли ходити в поля в радіусі кілометра від кордону. Але з початком сільськогосподарських робіт заборону зняли. Лишень – паспорт із собою обов’язково брати.
Кортелісці намагаються посадити якомога більше. Кажуть, хочуть і собі запаси мати, і допомогти іншим регіонам.
Вид із пагорбу, де розташований місцевий меморіал. Ліс білоруський
Це тепер важлива оглядова точка
«А мені Тихановський завжди більше подобався»
У прикордонних селах майже в кожного є родичі, знайомі, які свого часу переїхали в білорусь. Ратнівський селищний голова Віталій Бірук каже, в 90-ті їх було так багато, що частково довелося закривати школи і садки. Хоча на цей період в Україні припала демографічна криза. Тому браку дітей є й інше пояснення.
Проте буває і навпаки – білоруси теж переїздять на Волинь. Три роки тому так зробила Юлія Мосюк, коли вийшла заміж за місцевого чоловіка. Тепер вчить українську (зізнається, що мова таки складна і не завжди все вдається) і налагоджує стосунки з мешканцями Кортеліс, які, за її словами, часто готові віддати останнє. Ліпить вареники, пироги, які потім староста розподіляє як волонтерську допомогу.
«Ви знаєте, образливо, що білоруси так ставляться до війни і не сприймають усе всерйоз. Навіть соромно часом, що я звідти», – каже жінка.
На початку війни, зізнається, було дуже страшно, але згодом минулося:
«У перший день ще були думки поїхати, а потім я чоловіку сказала: «Нащо тоді заміж виходила, щоб залишити тебе тут одного?».
З родичів, які живуть у білорусі, жінка спілкується лише з братом. Спочатку вона йому телефонувала і плакала, а на третій день – він. Тепер зідзвонюються регулярно. Як їздила в магазин і зник інтернет, побачила потім на екрані 38 пропущених: брат переживав, що всіх вже тут розбомбили.
«А інші родичі казали, що це ми по них стріляємо, ракети запускаємо. Там же пропаганда, залякування. Слово не скажи – тебе звільнять з роботи чи посадять», – каже Юлія.
Місцеві, розповідає вона, добре ставляться до білоруски. І з початком війни це не змінилося. Хоча трапляються одиничні неприємні випадки, про які вона розповідати не захотіла.
«Я ж завжди підтримувала Тихановського – він мені подобався. А зараз – тільки за Зеленського, іншого президента в мене немає», – раптом каже жінка.
Несподівано Юлія видає той же план на випадок окупації, про який розповідають більшість місцевих, із якими ми встигли поспілкуватися:
«У нас одна дорога – в ліс. А, якщо староста видасть автомат, буду стріляти. В мене на змаганнях перші місця були. Щось вмію».
ЧИТАТИ ТАКОЖ: Поранений підліток втік з лікарні, щоб знайти родичів на окупованій території
Юлія Мосюк лише три роки тому переїхала з білорусі в Україну
«Война – то політика»
Попри видиму одностайність волинян, серед місцевих є ті, кому без різниці, яка влада тут буде, – зізнається староста. Але то одиничні приклади, – додає він.
«Хтось кричить: «У білорусі добре жити». А як питаєш, чи були вони там, то кажуть, що ні. А я знаю, як там: колись їздив на заробітки і в росію, і в білорусь. Я знаю, що лукашенку не можна вірити: він говорить одне, а робить інше. Хоча після Бучі багато хто змінив свою думку і вже не каже, що «бацька» – молодець», – каже Микола Корнелюк.
Один з тих, чиї погляди аж ніяк не можна назвати однозначними, – акушер на пенсії Віталій Поливода.
В одному реченні він умудряється згадати і Сталіна з його гулагівськими таборами, і «западну окупацію України з Майданом і натовськими войсками».
«Наше діло – хазяюй, помагай людям, а война – то політика, де каждий своє говорить. З моєї думки, то ми всі рідні слов’янські народи. За шо воюєм, ніхто не знає. За землю, чи шо. Мені кажеться, шо запад нас тут взяв в плєн. Якщо та сторона забере, то нас – в Сибір. Якщо та - тоже так само. А я мирний чоловік, я за мир», – каже дідусь, активно жестикулюючи на подвір’ї свого дому.
На питання, де краще люди живуть, чоловік відповідає:
«Матеріально – на заході: машини, стіралкі, те все, а духовно – то слов’янські народи. Там для тіла все є. А тут душа. Запад краще матеріально предлагає, але то наркотікі, розпуста, аборти.
А релігія тільки одна повинна бути – церковно-слов’янська віра. І темні сили хочуть її задавити. Радянський союз – яка мощна країна була, а жили без Бога і розвалились. Раніше казали «Слава КПСС», зараз «Слава Україні! Героям слава!», а де «Слава Богу»? Б’ємо один одного за якусь ідеологію»…
Переконувати в чомусь цього чоловіка – марна справа. У нього – свої, лише йому зрозумілі погляди. Ми за мир, – повторював тільки Віталій Миронович раз за разом…
Погляди Віталія Поливоди важко назвати однозначними
Довідково: Офіційно білорусь не бере участі у війні росії проти України. Проте з її території відбувався наступ російських військ на Київ та Чернігів. За даними білоруської моніторингової групи «Беларускі Гаюн», станом на 3 травня з території цієї країни випустили щонайменше 631 ракету.
Самопроголошений президент білорусі лукашенко підтримує позицію путіна. 10 травня військове керівництво цієї країни Лукашенко пояснив, що це роблять, аби підготувати війська до «несподіваного» висування в разі початку війни.
«Ви молодь зразу все приймаєте. А нам, знаєте, як больно було?»
Галина Силик порпається на городі. Садить малину. Не для продажу, для себе, бо вважає, негарно внуків об’їдати.
Про себе жінка каже, що «стара, як світ», хоча їй всього 57. Поправляє хустину і жартує: «Тільки ж гарно мене сфотографуйте!».
Раз за разом посміхається, а потім таки зізнається: страшно. Страшно, що може бути окупація, бо «сьогодні там, а завтра – тут».
Її хата дійсно скраю. Білорусь видно просто з городу. Проте їхати звідси Галина не планує – треба доглядати хворого чоловіка.
«Сусідка наша Ніна Володимирівна, як перший раз через блок-пости проїхала, то її трясло. Жах.
Погреб ми пристроїли – в ліс тікати нема смислу. А запаси є – вони в селі завжди. Я корову недавно купила – не чекала війну. Красунькою назвала», – розповідає вона.
Галина Силик раз за разом посміхається, а тоді таки зізнається: страшно
Хата жінки дійсно скраю. За нею лише поле і білоруський ліс
У Кортелісах намагаються посадити якомога більше, щоб нагодувати не лише себе, а й інші регіони
Жінка каже, що колись любила ходити в білоруський ліс по ягоди, бо їхні люди стільки не збирали, як українці. А ще в юності було нормально їздити в клуби білоруських сіл. Проте ілюзій, що там краще, Галина Силик не має:
«Брест і Мінськ може добре живуть, а далі – ні. Як і в росії – ніщєта. Тут ми жили краще ще за союзу».
Жінка ділиться парадоксальним: далекі родичі з білорусі співчувають, а рідний брат, який колись переїхав в Курськ (росія), заперечував війну.
«Зараз хоч трохи порозумнішав. Каже: «Сейте много, чтобы не было голода». Невістка руска і то розумніша за нього. А він слухає телевізор і каже: «Там все правда». Я прошу, щоб не тільки телевізор дивились. Тож світ великий: є ютюб, фейсбук…».
Галина все розуміє: росія напала, Україна захищається, воює за свою свободу. Проте, зізнається, це усвідомлення досі болить:
«Ви молодь відразу все приймаєте. А нам знаєте, як больно було, коли сказали, що росія напала на Донецьк і Луганськ? Ми з подругою вчилися в Волноваському районі. Неможливо було на те дивитися. Я до сих пір не можу прийняти».
«Чоловік, який з роду був за радянську владу, приніс 120 яєць»
«Шкода, що ви на 20 хвилин раніше не приїхали. Побачили б, як наші хлопці везли вареники по селу тачкою. Пального ж ніде немає», – гукає Світлана Ващук з Гірник – ще одного прикордонного села.
Разом з чоловіком Олександром вони облаштували в себе вдома волонтерський штаб.
«Ми на рівні села. Нічого особливого», – переконують вони й показують заставлені коробками веранду і баню.
Консерви, борошно (з нього місцеві печуть хліб, пироги, печиво, варять вареники), готова випічка – все це чекає свого часу відправитися туди, де потрібніше.
«Ми тут добре живемо: маємо хліб і до хліба, а там діти в підвалах сидять. Ми в своїх ліжках спимо, під своїми ковдрами. А подивишся, як хлопці там, то хочеться плакати.
За людей всіх думаєш. Жіночка з нашого села приносить хліб і каже: «Хоч одна сім’я буде нагодована». Це, мабуть, менталітет наш», – пояснює жінка свою мотивацію.
«Сільські масштаби» – це зо 30 кілограмів використаних дріжджів, 60 мішків борошна. А ще сила-силенна вигадливої консервації. У Гірниках експериментують, тому закривають в банки не лише звичні сало і помідори, а й такі страви, як ліниві голубці.
«Це наше ноу-хау. Попробували – вийшло», – каже Світлана.
У прикордонних селах, як і всюди розвинувся, волонтерський рух. Світлана Ващук показує запаси
Консервовані ліниві голубці – гірниківське ноу-хау
Готують односельчани, а Світлана з чоловіком взяли на себе логістику. Подружжя шукає, як і куди доставити допомогу. Їздили вже у Чернігів, громади навколо Києва, на Схід. Допомагає луцька організація «Генерація змін».
«Кожен день із Волині, з нашого округу, однозначно йде машина. Зараз важче, але хлопці-водії якось викручуються і шукають пальне», – каже Світлана.
Чоловік, який «з роду за радянську владу був», перед Великоднем 120 яєць приніс. «Перевтілився так, що ніхто не подумав би», – наголошує вона.
«Перевтілюватися» довелося багатьом. Олександр каже, чимало місцевих раніше регулярно їздили на заробітки в росію. Він і сам бував там по 3-4 рази на рік до 2014-го. Тепер же усім цим заробітчанам у минулому доводиться боротися з окупантами. Хто як може.
Для волонтерки в місцевих є купа вайбер-чатів. У жінок – «Жінки-активістки», в чоловіків – «Сили супротиву».
ЧИТАТИ ТАКОЖ: Загиблі, поранені та нерозірвані снаряди: як живуть місцеві мешканці Чорнобаївки. ФОТО
Поки батьки показують волонтерські будні, хлопчаки розважаються
Олександр Ващук до 2014 їздив на заробітки в росію. І таких тут дуже багато, – каже
Стратегічний продукт
«Людей з першої лінії ми попросили виїхати»
Ратне – центр громади й останнє велике селище перед кордоном. До пункту пропуску звідси – 20 кілометрів, до «нуля» – 22. Всюди тут – мішки з піском. Для оборони.
Початок повномасштабної війни для місцевих був несподіванкою, але люди відреагували згуртовано, – каже голова Віталій Бірук.
«Пам’ятаю, як приїжджаю з заступниками на ще порожній блокпост, але буквально за 10 хвилин приходить маса людей, готових допомогти. Той те приніс, той – те. «Кажіть, як будувати».
У Ратному порахували, що «Гради» можуть до них дістати, навіть не переходячи кордон. Тому вимкнули вуличне освітлення, вивіски, «щоб не привертати до себе зайвої уваги». У темряві живуть і досі. А мешканців будинків на «першій лінії» попросили тимчасово переїхати.
Скільки загалом жителів громади виїхало, не рахували. Але, зізнається голова, «дуже багато». Зараз частина повертається.
Ратнівський голова Віталій Бірук каже, війна була несподіванкою
Несподівано, але в цих прикордонних місцях, лише в одній Ратнівській громаді, – понад 800 переселенців. Спершу, каже Віталій Бірук, їхали ті, в кого тут – родичі, а потім підтягнулися й інші.
У селищній раді відкрили так звану кімнату переселенця. Зараз вона заставлена одягом, їжею, засобами гігієни, які можна брати безплатно.
Серед тих, хто наважився на переїзд сюди, Анна Ушакова з Харкова. У Ратному вона з двома дітьми з середини березня.
«У нас просто варіантів інших не було. Харків же постійно бомблять. У чоловіка село теж змели повністю – там взагалі нічого не лишилося. Гірше вже нікуди. Коли сам трусишся – це одне, а коли дитина – це вже зовсім інше», – розповідає вона.
Не хвилюватися через близькість кордону Анні допомагає… зламаний телефон і нечитання новин.
Анна Ушакова – з Харкова. Приїхала сюди, бо іншого вибору не було
У ратнівській кімнаті переселенця
Як і в більшості місцевих, у голови громади є знайомі білоруси. І ці зв’язки він використовує для поширення правди:
«На початку я відправляв знайомим новинні сюжети – вони читали повідомлення, але не реагували. А потім я подумав, що треба якось розширити аудиторію. Підписався на білоруські групи, дивився список учасників і кожному надсилав в особисті повідомлення новини. Не відповів ніхто».
Натомість Костянтин Дудік, який пристав на оборону Ратнівщини, каже, що такі знайомства все ж допомагають. Свою посаду чоловік відмовився називати в цілях безпеки.
У коридорах селищної ради. Військова форма вже така звична оку
Порахували, що сюди з «Градів» можуть поцілити навіть без перетину кордону
«В багатьох є родичі по той бік. Вони нам передають інформацію. Якщо десь хтось новий у військовій частині з’явився чи десь техніка пройшла, ми про це знаємо. Відповідно доповідаємо керівництву», – розповідає він.
«Я все життя пропрацював в міліції, спілкувався з білоруськими колегами, тому знав, що в них відбувається, і не захоплювався. А народ раніше дійсно казав, який у «бацьки» порядок, колгоспи. Хоча ми ж розуміли, що там нема демократії. Навіть самі білоруси називали «вибори лукашенка», а не «вибори президента». Там була і є поліцейська держава на чолі з диктатором», – наголошує чоловік.
Попри це, ратнівчанин переконаний, що «не всі білоруси – ідіоти». Хвалить тих, хто чинить спротив, зокрема псує залізничну інфраструктуру, але й не виправдовує усіх. Каже, білоруси винні в тому, що до цих пір терпіли лукашенка.
«Піднялися в 2020-ому році, але з квіточками. А ми то знаємо, що ніякий диктатор не віддасть владу без крові. Тим паче, Лукашенко. Ще ніхто не сказав: «Все, я усвідомив, віддаю награбоване і йду».
Знайомі навіть розповідали, що білоруси в разі наступу (якщо влада дотисне) просили не стріляти: мовляв, будуть здаватися.
«Але в будь-якому випадку ми готові захищатися!» – наголошує Костянтин.
І таки захищаються, боронять рідну землю. Того ж дня у громаду , батька шести дітей Василя Палія. Місцеві вийшли на трасу з квітами, щоб зустріти свого героя.
Прикордоння. Волинь
Матеріал створено за сприяння ГО «Львівський медіафорум» у межах проєкту «ЛМФ Підтримка мережі журналістів».
Текст: Віта Сахнік
Фото: Людмила Герасимюк
Коментарів немає
Залишити коментар