Інтерв'ю з волонтером Дєд Волинь - про олів'є, публічність і «котиків»

Із 2014 року волинський волонтер Сергій Добродомов, якого більше знають як Дєд Волинь, допомагає нашим військовим, декілька разів на місяць їздить на передок.

Із ним поспілкувався ведучий Віталій Ткачук в межах проєкту "Генерація Успішних Людей".

- Ви дуже непублічна людина, а зараз важко бути непублічним волонтером. Скажіть, репутація вже працює на Вас? Як Ви досягли того?

- Я не знаю, шо таке репутація, на неї ніколи не працював. Роблю те, що вмію робити й те, що вважаю важливим для наших ЗСУ.

- Незважаючи на те, що про Вас мало інформації в інтернеті, про вас багато знають. У чому секрет вашого успіху?

- У тому, що я їжджу з 2014 року не по тилам, а на передову. Ось зараз я поїхав з Лиману, був у хлопців наших з 100-ї бригади 51-му, 53-му батальйонах. Те, чи знають мене публічно в інтернеті чи не знають… Добре, що мене знають хлопці в ЗСУ. Вони звертаються до мене просто, нам не потрібно ніяких посередників. У мене для всіх відкритий номер телефону. Хто хоче дзвонити, хай дзвонить, я завжди на зв’язку.

- Дєд Волинь, скажіть, а за 10 років волонтерства як змінилися запити? Чи досі військовим треба все: від трусів до зброї й автомобілів?

- Можу сказати одне: без лавети нема чого їхати, не треба возити смаколики, не треба робити олів'є. Зараз я був у трьох підрозділах. Ніхто мені не казав про потреби в їжі, а основні запити: забрати машину, привезти машину, запчастини, резина, дрони, тепловізори. Нема чого їхати просто так, як зараз ми зустріли… в машині їдуть по чотири людини, а машина вантажопідйомністю 800 кг… Чого туди їхати? Якщо я навіть їздитиму туди кожен день, то в мене до Пасхи буде машин черги забирати… стільки зламків. От я на собі тягну зараз зламка простріляного.

Трохи змінилася якість запитів. Якщо раніше ми не встигали возити харчі та одяг в 2016 році, то зараз таких проблем нема. І самі купують вдягаються, і те, що ми можемо привезти їм підходить. Хлопці зараз купують якісне обмундирування.

- Де берете силу для своєї нелегкої роботи? Чи залишається вона у Вас?

- Знаєте, у мене є ті, кому я дзвоню вночі чи зранку і кажу: «Батьківщина в небезпеці. Нема шо дивитися на свої роки та болячки, на втому, на виснаження». А то повиснажувалися за два роки… Не їздили ні в 2014-му, ні в 2015-му, коли не було доріг, як ми по 5 скатів за поїздку гробили. А зараз повиснажувалися… немає виснаження й нема кому що дякувати, кожен має робити те, що він робить. Не можеш воювати? Допомагай ЗСУ. Не можеш допомагати? Сиди й мовчи, не будь публічним, не будь ніяким, роби тихенько свою справу та й усе.

- Ви везете на фронт допомогу військовим. А скажіть, будь ласка, що Ви везете звідти: які історії, які болі?

- Ну якщо все розказати… Наприклад, те, що сьогодні: скільки загиблих, скільки поранених – то дуже сумно, дуже сумно.

- Порадьте, як ми можемо Вам допомогти тут і чим?

- В мене дівчата знають, як працювати. А шо мені допомогти? За 4 рази, що я їздив у цьому місяці, за грудень, ми виїздили 1200 літрів солярки. От порахуй я «вивіз» 60 тисяч гривень тільки соляркою. Їдиш туди – 300 літрів солярки, буває менше, як от зараз, коли ми їхали тільки в Лиман. А якщо їдемо по всьому фронту, то і 300 літрів, і 300+. Мені допомоги ніякої не треба, мені туди допомога треба.

- То я й маю на увазі туди. Чим ми вам можемо допомогти?

- На сьогоднішній день маю запити: два комплекти резини, запчастини. От «тягну» машину на собі, вже шукаю запчастини. Оце допомога, а не треба мені ні смаколиків, ні олів’є – нічого мені не треба. Я вам це можу звідти привезти. Порахуйте, влупити в поїздку 15 тисяч, то скільки буде коштувати порція олів’є. І то якщо ці гроші тільки на солярку «влупити»… а плюс попив кави, плюс переночував, плюс ще щось.

- Мені дуже сподобалася Ваша фраза, яку прочитав в інтернеті, де Ви кажете: «я не їду до котиків, я їду до вовків».

- Бо там нема котиків, я не знаю, хто ці «котики», хто ці «наші мальчікі».... Там тільки вовки, тигри та леви. Розумієте? А то: «нашому котику треба смалик». Зараз я тобі «затасую» той смаколик. От скажіть, скільки ви з’їли сьогодні печива?

- Сьогодні ні одного, вчора два.

- То за тиждень ви з’їдаєте 5 штучок. То нахр*н їх везти тонами?

- Згоден.

- Домашнє печиво, шо дівчата печуть, хлопці беруть, бо воно довго зберігається. Я от хочу ще, як приїду: візьму відро вареників, добу його провезу по місту, а потім дам господині, хай вона їх розігріє і побачите, шо з них буде. Це було актуально до 2016 року, коли ми возили навіть консервацію, вони що хоч їли, бо їм взагалі їсти не було що. Це 2014-2015 рік, а зараз у них ананаси є в банках.

- Зараз найбільше, що потрібно, це, напевне, зброя.

- Здоров’я. Головне, щоб хлопці берегли себе і воювали. Працювати треба, а то не встигли принести баночку помідорів, вже «а от ми зібрали». Та це твоя робота, ти мусиш дати хлопцям, а не то, шо я там тобі дякувати-передякувати буду. Нікому я не буду дякувати, і не буду світлини робити з тими ящичками, зі смаколиками. Там машина, там запчастина, щоб люди могли бачити, куди гроші йдуть, а не смаколики.

Кожен робить свою роботу, кожен має робити все для перемоги. Треба працювати.

Як я завжди кажу своїм дівчатам: «Не зупиняємося, працюємо далі». От я їду назад, в мене вже є і туди машина, і назад п’ять забрати. Тепер солярку треба зібрати. За 10 днів у мене друга поїздка. Є що везти, а от з паливом дуже тяжко. Ці ж можновладці… до того не достукаєшся, бо в них війни нема, їм похр*ну все, він буде свою жопу на джипі возити, що 20 літрів бере на 100 км. Я, може, трішки емоційно сказав… але у мене все кипить. Дуже тяжко, хлопці змучені.

- У вас живі емоції. Дякую Вам за те, що знайшли можливість поспілкуватися. Я Вам бажаю все ж бути більш публічним, бо про Вас мають знати люди, про вашу справу, добру роботу. Дякую від нас, низький уклін.